Потім коні мчали далі, і в їхніх гривах розвівалися на вітрі барвисті стрічки, і над селом лунав дзвінкий дівочий сміх та парубоцький жарт.

Хтось надумав:

— А давайте поїдемо за село! У поле! В ліс! Інший порадив:

— На Ірпінь! З горбів покатаємося! Це сподобалося всім.

— Поїдемо! Поїдемо!

До них пристало ще кілька саней — з інших кутків, і чимала валка ряджених вихопилася за поворот — помчала по наїждженій дорозі мимо кладовища до високого пагорба, що круто спускався до річки, а з другого боку — до яру.

Тут хлопці повипрягали коней, повитягали з саней дишлі.

— Сідайте! Хто не боїться перевернутися — до мене! Добриня теж вкпряг коня, прив'язав до груші. Сани притягнув на край кручі, сам сів попереду, щоб правувати ними. Біля нього притулилася, принишкла Росиця, а за ними вмостилися хлопці й дівчата. Хтось підштовхнув ззаду — і сани, набираючи швидкості, завихрюючи за собою пухкий сніг, помчали з гори.

Було весело. Швидка їзда захоплювала. Обличчя розпаленіли, з уст зривався сміх і спів. Потім дівчата від страху почали попискувати, тулитися до парубків, та Добриня керував вправно, не перекинувся, не заїхав у замет, а з гуркотом перемахнув по льоду річку і зупинився далеко посеред засніженого лугу.

— Приїхали! А тепер, хлопці, тягніть сани нагору! Хлопці, мов молоді лошаки, швидко потягнули назад, а Добриня на правах господаря йшов з дівчатами по їхньому сліду і підганяв:

— Но! Соб! Гаття!

Росиця не відставала від нього, і її щасливі очі сяяли радістю. Бо хіба ж багато для щастя треба? Ласкавий погляд коханого — і ти вже на сьомому небі!

Назустріч їм з гори раптом ринуло щось волохате, страшне, все в снігу. Кумельгом покотилося прямо на дівчат.

— Р-р-р!..

Дівчата заверещали, сипонули врозтіч.

— Ой людоньки-и!..

Страховисько підвелося на ноги — з відкинутої назад ведмежої голови висунулася чорна чуприна Кузьми. Він реготав — аж заливався.

Дівчата накинулися на нього з кулаками, почали штовхати під боки, а Кузьма відмахувався, падав у сніг, качався в снігу, як у пухові, рикав, мов роздратований ведмідь, і намагався піймати котру-небудь із них.

Сміх, виск, веселощі...

А Добрині якось стало не по собі. Звідкілясь здалеку, з-за лісу, з-за білих снігів, враз долинув до нього гіркий запах диму, жіночий зойк, дитячий плач, тупіт копит, брязкіт шабель і чужий гортанний вигук: гурракх, гурракх!..

Спогад? Марево?

Так, несподіваний спогад, що жив у його пам'яті і не міг вивіятися з неї, гострим болем пронизав йому серце-Як тихо і гарно навкруги! В якому тихоплинному сні стоїть під снігом зелений бір за Ірпенем! Як ясно сяє в голубому небі золоте сонце! І як весело лунає парубочий сміх, і щастям сяють дівочі очі!

Чи ж надовго все це?

Він зупинився і стояв задуманий, похмурий, заглиблений у свої важкі спогади, аж поки раптом не відчув дотик чиєїсь теплої руки і ніжний голос сестри не вивів його з холодного тупого заціпеніння:

— Добрику, Добрику, що з тобою? Що?

Розділ III

КНЯЗІ

1

В перший день Великого посту Добриня з братом Іванком вирушили до Києва. На санях у кожного — круглі лозові кошелі з крицею, рептух вівса та чимала в'язка сіна — для коней, полотняна торбина з житнім хлібом та замерзлим салом — для себе.

Виїхали вдосвіта, їхали цілий день, а Білгородські ворота поминули перед самим закриттям, коли вже добре сутеніло. За Софією повернули ліворуч — до садиби тисяцького Дмитра. Та не проїхали й сотні кроків, як із завулка вимчав невеликий загін вершників і зупинився перед ними.

Передній, мабуть, старший, запитав:

— Хто такі?

Добриня натягнув віжки.

— Тпр-р-у-у!.. Веземо крицю до тисяцького Дмитра.

— До тисяцького Дмитра? — перепитав старший, і в його голосі прозвучав подив, замішаний на недоброзичливості чи то навіть на ворожості. — А хіба вам не відомо, що боярин Дмитро вже не тисяцький?

Новина вразила Добриню. Він цього не знав.

— Не тисяцький? Як? Чому?

— Чоловіче, ти що — з неба впав? — вигукнув старший. — Таж до Києва повернувся великий князь Володимир Рюрикович! Чув про такого? Він довгий час був великим князем київським, аж поки Михайло Чернігівський силою не відібрав у нього престольного Києва. Тепер він, слава Богу, знову тут і, замість Дмитра, настановив нового тисяцького — боярина Домажира.

— Це новина для нас, — відповів Добриня. — Але справи вона не міняє. Тоді ми повеземо свій товар до боярина Дмитра.

— Чекай, чекай! — старший підняв руку. — Твій голос мені здається дуже знайомим. Десь я вже чув його! Як тебе звати?

— Добринею.

— Добринею? А ти часом не той Добриня, що разом з татарським посольством прибув до Києва?

Якийсь час старший мовчав. У густій морозяній імлі його обличчя ледве виднілося, але Добриня все ж помітив, як раптом воно здригнулося, а очі блиснули недобрим вогнем.

— Я таки не помилився! Це ти — Добриня! — вигукнув той злорадісно. — А мене ти впізнав?

— Ні.

— А я Доман... Пам'ятаєш? Той, кого ти за груди брав... От ми й зустрілися! Ха-ха! Зустрілися! Ти не сподівався? Аякже! Ти думав, що мене вже й на світі немає, а я, як бачиш, тут! Живий! Та не тільки живий, а ще й на службі у князя Володимира Рюриковича!.. Ану, з саней, смерде, та стань перед боярином! Скинь шапку!

Добриня накинув віжки на рожен і зліз з саней. Його враз охопило почуття небезпеки. Доман! Хіба можна забути це незвичне ім'я — Доман[45]? Хіба можна забути той день і посольство Менгу-каана? А сутичку з Доманом? Його шалені погрози?.. Та він і зараз погрожує. До того ж тепер він має якусь владу, бо ж очолює загін князівської міської сторожі. Мабуть, новий князь випустив його з поруба та ще й приласкав...

Доман під'їхав ближче, майже впритул, запитав суворо:

— Хто то з тобою?

Добрині не хотілося наражати Іванка на небезпеку. Він оглянувся на нього і помітив, що той напружено вслухається в їхню розмову, але, видно, нічого не може второпати. Щоб брат зрозумів, що вони несподівано потрапили в халепу, він голосно відповів:

— Це мій сусід... Ми з ним привезли крицю на продаж.

— А для чого бояринові так багато криці?

— То вже не наше діло... Наше — витопити її з руди і щось на цьому заробити. Не купить боярин — повеземо на Поділ...

— Не поспішай на Поділ! Нікуди ти не поїдеш!

— Як то?

— А так! — Доман повернувся до сторожі. — Візьміть його!

Добриня відсахнувся, але раптом відчув, як у спину уперлося вістря списа. Ні, тут не втечеш і так просто від Домана не відкараскаєшся. Хоч би до Іванка не причепилися та коней не забрали.

— Ти ось що, Іванку, — повернувся він до брата, — прив'яжи моїх коней до своїх саней і простуй до боярина. Людей розпитаєш, де він живе... А дома скажи, щоб за мною не турбувалися. Князь у всьому розбереться і відпустить...

Його штовхнули в спину.

— Іди!

Іванко, все ще, мабуть, не розуміючи, що сталося, залишився остовпіло стояти біля саней, а Добриня, ввібравши голову в плечі, підштовхуваний ззаду міцними стусанами, важко побрів безлюдною вулицею услід за Доманом.

Нічна варта біля Софійських воріт, що вели з Ярославового города до Дитинця, тобто города Володимирового, пропустила Домана без затримки: видно, тут його знали.

Володимирів город! Збудований князем Володимиром Святославичем, він був резиденцією великих князів київських. Високий земляний вал з дубовим заборолом по ньому відокремлював його від Ярославового города і захищав князів не стільки від чужинської загрози, як від власної київської черні.

Центром Володимирового города була Десятинна церква, найстаріша кам'яна споруда Києва. Перед нею простелився Бабин торжок, просторий майдан, посеред якого на високому підмурівку стояла бронзова квадрига — четвірка мідних коней, запряжених у колісницю, привезена Володимиром Святославичем як військовий трофей з Херсонеса Таврійського. Довкола майдану, прикрашаючи князівські хороми, вивищувалися мармурові статуї старо-грецьких богів та героїв, що були привезені звідти ж.