Добриня ніколи не бував тут і тепер з цікавістю розглядався довкола. Десятинна церква, темна і похмура, стояла під самим валом, над кручею, що нависла над Подолом. В князівських та боярських хоромах подекуди світилися вікна — там горіли свічки, миготіли неясні тіні, йшло невидиме чуже життя. Князівські господарчі будівлі, хоч там свічки і не світилися, теж було добре видно, бо на майдані сторожа розіклала велике багаття, що освітлювало майже весь Володимирів город.

Він думав, що його ведуть до старшого — до якогось боярина чи й до самого князя, і сподівався, що його зразу ж відпустять, бо не відчував за собою ніякої провини. Та Доман повернув на задвірки, до князівських конюшень. Там, у закутку, темніла присадкувата дерев'яна споруда, зрубана з товстих колод. Замість вікон, у ній виднілися вузесенькі, завширки в долоню, прорізи, затулені зсередини ганчір'ям.

Добриню обдало холодом.

Поруб! Князівська тюрма! Так ось куди хочуть запроторити його!

Ніби вгадуючи його думки, Доман хижо оскірнувся:

— Так, так! Ти не помилився! Це справді яма! Поруб! Я в ній з ласки князя Михайла, боярина Дмитра та й твоєї, собако, просидів майже всю зиму! А тепера — твоя черга! Ха-ха! — І повернувся до підлеглих. — Киньте його туди! Та швидше!

Два дужі гридні схопили Добриню, втягнули крізь низенькі двері в темне приміщення і штурхонули в спину. Падаючи, він простягнув наперед руки — і це його врятувало, бо зумів ухопитися за якусь перекладину чи верхній брус зруба і, хоча й зірвався, впав у яму не головою вниз, а ногами.

Зверху загуркотіло, грюкнуло, видно, закрили ляду і замкнули двері. В ямі стало зовсім темно.

Якийсь час, ошелешений падінням і пригнічений тим, що з ним сталося, Добриня стояв мовчки, не рухаючись. Потім, тримаючись за стіну зруба і боячись, щоб не впасти у яму для нечистот, обережно ступив два кроки в один бік — стіна, в другий — теж стіна. Не розженешся тут! Справжня домовина!

Важкий розпач поволі, як холодне гаддя, почав заповзати в його серце. Ноги затремтіли, підігнулися, і він, опираючись спиною на слизький запліснявілий зруб, сповз униз, на нерівну дерев'яну підлогу...

2

Їдучи з невеликим почтом до короля Бели, князь Михайло Всеволодович несподівано для себе і своїх супутників зустрів у пушті[46] — угорському степу — половців. У долині, над заболоченою річкою, стояли рядком темні гостроверхі вежі-юрти на возах, перед ними горіли багаття, вешталися жінки, чоловіки, діти, на лузі паслися коні, ремиґала худоба, мекали вівці.

Князь не повірив очам і, вражений, повернувся до боярина Федора.

— Чи мені приверзлося? Чи й справді половці? І де вони тут взялися?

Сонце било прямо в обличчя. Боярин приклав долоню козирком до лоба.

— Половці! Їй-богу, половці! Помітили нас, сідають на коней і скачуть сюди!

Всі зупинилися. Гридні оточили князя — поклали руки на держаки мечів.

Половці наблизилися, їх було не менше сотні. Передній запитав:

— Хто ви?

— Я київський князь Михайло. А це — мої супутники, — стримано відповів Михайло Всеволодович. — А ви хто? Якого хана піддані?

— Хана Котяна... Я його син Тігак. Князь зрадів.

— О, яким побитом хан Котян опинився тут? Я ж його знаю! Ми разом з ним билися проти татар на Калції Я хотів би побачити хана!

Тігак приклав руку до грудей.

— Хан Котян з радістю зустріне великого князя київського. Я проведу вас до нього, їдьте за мною!

Вони довго їхали весняним степом. Сніг уже зійшов з землі. Було тепло. В голубому небі весело дзвеніли жайворонки. Рання весна пробудила землю від зимового сну — і вона щедро вкривалася молодим зелом, на повні груди дихала його духмяними пахощами, стріляла бростю й бруньками на всі боки.

На видноколі то там, то тут темніли юрти — то видні-лися стійбища половецьких родів.

Стійбище хана Котяна виринуло з-за пагорба раптово. У великій затишній долині, над чималим озером курилися дими, стояло багато возів з вежами. Вдалині пастухи пасли отари і стада.

Ханська юрта вирізнялася з-поміж інших більшим розміром, білим кольором та тим, що стояла окремо на крутому березі. Перед юртою горів вогонь, а біля нього на товстій сірій кошмі, застеленій килимом, сидів, підібгавши під себе ноги, сивий старий половець у малиновому чекмені та лисячому тумаку[47] на круглій голові.

Хан Котян! Обличчя його було темне, пооране зморшками, рідкі сиві вуса звисали на рота, але з-під важких повік світився чіпкий, уважний погляд карих очей. Він давно запримітив верхівців, упізнав сина і тепер намагався розпізнати незнайомців, що їхали з ним.

Тігак скочив з коня.

— Великий хане, я привів київського коназа Михайла — він їде в Естергом до короля Бели.

Котян довго вдивлявся в князя. Потім, упізнавши, досить прудко, без видимого зусилля підхопився і розкинув руки для обіймів.

— Ай справді князь Михайло! Я радий вітати тебе, княже, у себе дома! Князь обійняв Котяна.

— Скільки літ, скільки зим, хане!.. Однак мені дивно бачити тебе не в Половецькій землі, а в Угорській. Котян не відповів, а повернувся до сина.

— Тігаку, сину, пригости киян якнайкраще, а мені з князем хай подадуть обід до юрти! — І відкинув важкий полог. — Прошу, княже!

У юрті стояли сутінки, було тепло і затишно. На завішаних килимами стінах висіла зброя. Долівка теж у килимах, а на них, попід стінами, лежали пухкі барвисті подушки.

Поки хан і князь роздягалися та всідалися, дві молоді половчанки внесли обід — тушковану баранину, тонкі підсмажені коржі, сир, айран та кумис. Поряд поклали вишиті рушники — витирати руки.

Хан запросив до обіду.

— Що, княже, маємо, тим і вітаємо. Зараз ми зовсім збідніли. І ледве вислизнули із Батиєвого зашморга. Ти запитав мене, чому я не в Половецькій землі, а в Угорській...

Котян запив шматок баранини кумисом і подав другу чашку князеві. Вони поволі жували їжу своїми старими, з'їденими зубами і тихо бесідували. Товмач їм був не потрібен: Котян добре розмовляв мовою своїх сусідів.

— Коли б їй був тут сам, хане, або з невеликим почтом, як я, то я подумав би, що ти теж їдеш до короля Бели шукати союзника у війні з Батиєм. Але ж ти тут з цілою ордою. Це мене здивувало, — сказав князь.

— Не дивуйся, княже. Торік усе літо Батиєві тумени гасали по наших степах за нами. У передгір'ях Обезьких[48] гір винищили майже всіх половців, на Кубані — теж. А хто лишився живий, того перетворили на своїх конюхів. Потім пішли на донських та придніпровських половців. Пощади до нас вони не мали. Охоплять кілька родів, зженуть в одне місце — і вирубують. Охоплять інших — і теж шаблями та соїлами по черепку! Увесь степ вкрився половецькими трупами. Галич так розкормилася на дармових харчах, що й злетіти в небо вже не мала сили... Хто міг, той тікав світ за очі — у Крим, за Обезькі гори, на Русь, у Польщу та Литву. По всьому світу розсіявся мій народ. Полонених потягнув Батий на ріку Волгу, а по ній — аж у булгарську землю, на ріку Каму, воювати бул-гарів... Після багатьох кривавих сутичок з татарами я зрозумів, що не відіб'юся, що загине рід мій, плем'я моє, а з ним і я загину. Тоді я зняв усіх з насиджених місць і повів в Угорську землю. Я сподівався, що король Бела прийме нас, бо ж його мати — половчанка, наша княжна...

— Ну і як він вас прийняв?

— Як родичів. Сам виїхав нам назустріч, на погранич-чя, привітав мене, як брата, і надав вільні землі для кочування. Там і відбулася наша розмова, там ми уклали угоду...

— Про що?

Котян обсмоктав кістку, рушником витер вуса і руки.

— Зі мною прийшло сорок тисяч кибиток! Як бачиш, сила не мала! Бела це оцінив і поставив переді мною дві вимоги: прийняти католицьку віру, похрестити всіх, а друге — служити йому військовою силою у домашніх війнах з можновладцями-банами, які самі хочуть стати королями.

— Ну і що?

— Я погодився. А що мав робити? Нам нікуди було діватися... Мене першого похрестили, а потім і народ мій. Тепер я, великий хан, колишній вільний степовий орел, став данником короля Бели. Він дав нам притулок, землю, а за це ми слугуємо йому нашими шаблями... Ось так, княже! А ти? Чого ти тут?