— Правда?! — вигукнув я. — Цього можна було чекати від такої розумної людини.

— Тільки без лестощів, будь ласка! — образився стряпчий. — Розумні люди є в обох партіях. Але я зовсім не хочу шкодити королю Георгу, що ж до короля Якова, то я нічого не маю проти того, що він за морем. Бачите, насамперед я юрист, люблю свої книги, вдалу промову на захисті обвинуваченого, добре оформлений документ, люблю розпити з колегами пляшку вина в приміщенні парламенту ну й ще, може, зіграти партію в гольф у суботу ввечері. Яке відношення все це має до пледів і палашів горян?

— І справді, — зауважив я, — ви мало схожі на дикого горянина.

— Мало? — спитав він. — Зовсім не схожий, юначе! Проте я родом горянин і змушений танцювати під дудку свого клану. Клан і ім'я повинні стояти над усе. Це те саме, про що й ви казали. Батько навчив мене цього, і ось тепер мені доводиться займатися таким прекрасним ремеслом! Завжди маю справу то із зрадою, то з самими зрадниками, таємно переправляю то одних, то других сюди й туди, а тут іще французькі рекрути, хай їм грець, їх теж доводиться переправляти таємно у Францію. А їхні позови, просто горе з ними! Недавно я порушував одну справу від імені молодого Ардшіля, мого двоюрідного брата; він вимагав маєток на підставі шлюбного контракту — претендував на конфіскований маєток! Я сказав Стюартам, що це безглуздя, та хіба вони зважили на мої слова? І це примусило мене ховатися за спиною другого адвоката, якому ця справа так само не подобалась, бо загрожувала нам обом загибеллю, давала зброю в руки нашим ворогам, падала ганебною плямою на нашу репутацію. А що я можу зробити? Адже я Стюарт і повинен захищати свій клан і рід. Ще вчора одного із Стюартів одвезли в замок. За що? Можу відповісти: акт 1736 року, набір рекрутів для короля Людовіка. Ось побачите, він проситиме, щоб я захищав його, а це буде ще одна пляма на моєму імені! Повірте, коли б я хоч трохи тямив у святому письмі, то кинув би все і став священиком!

— У вас і справді незавидне становище, — мовив я.

— Надзвичайно тяжке! — вигукнув стряпчий. — Ось чому я такої високої думки про вас, не Стюарта, за те, що ви з головою поринули у справу Стюартів. Не знаю тільки, заради чого ви це робите, хіба що з почуття обов'язку:

— Ви не помиляєтесь, — ствердив я.

— Чудова риса, — мовив Стюарт. — Ага, ось повернувся і мій клерк. Якщо не заперечуєте, ми пообідаємо втрьох, а потім я одведу вас до пристойної людини, яка охоче надасть вам притулок. Крім того, поповню ваші кишені золотом із вашого ж мішка. Ваша справа не така вже й дорога, як ви думаєте, навіть враховуючи переїзд на кораблі.

Я подав йому знак, що, мовляв, клерк, може почути його слова.

— Вам нічого боятися Роббі! — вигукнув стряпчий. — Він теж Стюарт і таємно переправив французьких рекрутів і зрадників-папістів більше, ніж у нього на голові волосся. Робін веде цю частину моїх справ. Кого б нам тепер знайти, Роб, для перевезення до Франції?

— Незабаром повинен прибути Енді Скаугел на «Трістлі», — відповів Роб. — Цими днями я зустрів і Хозізена, але в нього немає корабля. Є ще Том Стобо, проте я не зовсім упевнений в ньому: бачив, як він розмовляв з якимись надто вже веселими і підозрілими людьми. Якщо йдеться про когось поважного, то я б не довірив Тому.

— Голову цього чоловіка оцінено в двісті фунтів, Робін, — сказав Стюарт.

— Невже Алан Брек?! — вигукнув клерк.

— Він самий, — відповів його хазяїн.

— Хай йому чорт, це справа серйозна! — протяг Робін. — Я спробую поговорити з Енді, він найбільш підхожий для цього.

— Це, мабуть, дуже важка справа, — зауважив я.

— Таким справам кінця не буде, містер Бальфор, — кинув Стюарт.

— Ваш клерк, — вів я далі, — щойно назвав ім'я Хозізена. Це, очевидно, той Хозізен, якого я знаю, капітан брига «Ковенант». Невже б ви звірились на нього?

— Він не дуже люб'язно повівся з вами й Аланом, — відповів містер Стюарт, — але взагалі я про нього не зовсім поганої думки. Коли б він узяв Алана на борт свого корабля за домовленістю, то, я певен, він би повівся з ним чесно. Що ви скажете на це, Роб?

— Важко знайти чеснішого шкіпера, ніж Елі, — відповів клерк. — Я б звірився на його слово, коли б навіть був шевальє або самим аппінським начальником, — додав він.

— Це він привіз тоді лікаря, правда? — спитав стряпчий.

— Він самий, — відповів клерк.

— І він же й одвіз його?

— Авжеж, причому гаманець лікаря був набитий золотом, і Елі знав про це! — вигукнув Робін.

— Очевидно, не так легко правильно судити про людей, — сказав я.

— Ось про це я, було, й забув, коли ви увійшли до мене, містер Бальфор! — відповів стряпчий.

Вранці другого дня, прокинувшись у своїй новій квартирі, я одразу ж схопився на ноги, одягся в нове вбрання і, похапцем проковтнувши сніданок, вирушив у дальші мандри. Щодо Алана, то я чомусь сподівався, що все якось уладнається, а от з Джеймсом справа значно важча, і я розумів, що вона може обійтись мені дорого. Такої думки були всі, кому я відкривав свій план. Здавалося, що я забрався на вершину гори, щоб стрімголов кинутися звідти вниз. Знести стільки тяжких знегод заради багатства, здобути визнання, носити міський одяг і шпагу, а потім, кінець кінцем, покінчити самогубством, та ще яким — бути повішеним за наказом короля!

— Навіщо я роблю все це? — питав я себе, коли вийшов на Гай-стріт і прямував на північ через Лейз-Вінд. Спочатку відповів, що хочу врятувати Джеймса Стюарта; справді, мене тяжко вразили його відчай, сльози його дружини і кілька слів, сказаних в будинку Джеймса. Але разом з тим мою душу гнітили сумніви — адже мені однаково (або повинно б бути однаково), де помре Джеймс: у ліжку чи на ешафоті. Щоправда, він родич Алана; проте, враховуючи становище Алана, краще було б сидіти нишком, і хай король, герцог Арджайльський та все це гайвороння по-своєму розправляються з Джеймсом. Я не міг забути, як повівся Джеймс, коли ми всі потрапили в біду. Він не дуже турбувався за долю Алана та мою.

Потім мені спало на думку, що, може, я дію в ім'я справедливості? «Яке чудове слово», — подумав я і вирішив, що коли вже існують державні закони, хоч і не зовсім зручні для нас, то завжди має перемагати справедливість і що смерть невинної людини завдасть шкоди державі. На це відповіло сумління; воно присоромило мене за те, що я уявив собі, ніби дію з якихось вищих мотивів, і довело, що я всього-на-всього балакучий зарозумілий хлопчисько, який наговорив гучних слів Ренкейлору і Стюарту, а тепер хоче з самолюбства довести, що він не хвалько. Більше того, воно звинуватило мене в підступній підлості, в бажанні за допомогою незначного риску купити собі більшу безпеку. Безсумнівно, поки я ще не заявив про себе і не виправдався, мене кожної хвилини могли зустріти Мунго Кемпбелл або чиновник шерифа, впізнати і заарештувати в справі аппінського вбивства. Незаперечним було й те, що коли я вдало завершу свою справу, то зможу бути спокійнішим у майбутньому. Обміркувавши цей аргумент, я не знайшов у ньому нічого ганебного. Що ж до іншого, то я подумав: «Передо мною два шляхи, і обидва вони ведуть до одного. Не можна допустити, щоб Джеймса повісили, коли я можу врятувати його; а ще гірше, якщо я, наговоривши так багато, нічого не зроблю. Щастя Джеймса, що я похвалився заздалегідь, та й для мене це вийшло непогано, бо тепер я зобов'язаний робити, як велить совість. У мене ім'я і достатки джентльмена, і буде дуже погано, якщо виявиться, що мені бракує благородства джентльмена».

Такою могла бути тільки мораль язичника, а тому я квапливо прошепотів молитву, благаючи бога надати мені сміливості й рішучості, яких мені зараз не вистачало, щоб я зміг чесно виконати свій обов'язок, як робить солдат у бою, і лишитись при цьому живим і здоровим.

Ці міркування влили в мене свіжих сил, хоч я й на хвилину не забував про небезпеку, яка мене підстерігала, і добре розумів, що за цю справу легко можу потрапити на шибеницю. Ранок видався погожий, ясний, дув східний вітер, його подих холодив мені кров, нагадуючи про осінь, коли опадає листя, і про мертвих, що спочивають у могилах. Мені здавалося, що коли я загину в такий щасливий період мого життя за чужі справи, то в цьому винен буде тільки диявол.