На вершині Колтонського пагорба галасувала дітвора, запускаючи паперових зміїв. Змії чітко вимальовувались на фоні неба; я помітив, як один з них, високо злетівши в небо, упав між кущами дроку. Я мимоволі стишив ходу і подумав: «Отаким був і ти, Деві».

Мій шлях лежав через Маутерський пагорб і далі вздовж селища, розташованого на схилі серед полів. З кожного будинку долинав розмірений стукіт ткацьких верстатів, у садках гули бджоли, люди перемовлялися між собою незнайомою для мене мовою. Пізніше я дізнався, що селище називається Пікарді і в ньому живуть французькі ткачі, які працюють на Британську льонопрядильну компанію. Тут мені вказали дорогу в Пілріг, куди я прямував. Трохи далі край дороги стояла шибениця, на якій гойдалися два закутих у кайдани чоловіки. Їх, за звичаєм, занурили в дьоготь, а потім повісили на ланцюгах. Трупи, гойдаючись на вітрі, подзвонювали ланцюгами: над повішеними з криком кружляло гайвороння. Це видовище було ніби наочною картиною того, що могло чекати мене в майбутньому. Незважаючи на страх, я не зміг утриматись від спокуси ближче розглянути жахливу споруду і обійшов навколо шибениці. За одним із стовпів я натрапив на стару, схожу на відьму жінку. Вона похитувала головою, вклонялася і голосно розмовляла сама з собою.

— Хто це, бабусю? — спитав я, показуючи на трупи.

— Не доведи господи! — вигукнула вона. — Це мої коханці: колишні коханці, голубе.

— За що їх повісили? — поцікавився я.

— За справедливу справу, — відповіла жінка. — Я пророкувала їм, чим усе це скінчиться. За два шотландських шилінги, чуєте, всього за два шилінги, ці добрі молодці тепер висять! Вони відібрали гроші в дитини з Браучтона.

— Боже милосердний! — мовив я скоріше собі, аніж божевільній жінці. — Невже вони рискували своїм життям заради такої дрібниці? Заради цього погубити себе!

— Покажіть свою долоню, серденько, — заговорила знову стара, — і я скажу вам про вашу долю.

— Ні, бабусю, я й так досить далеко бачу той шлях, яким іду. Не зовсім приємно знати надто багато наперед.

— Я читаю у вас на обличчі, — не зважала вона на мої слова. — Бачу вродливу дівчину з ясними очима, маленького чоловічка в нечестивому чужоземному вбранні, високого мужчину в напудреному парику, і прямо на вашу дорогу лягає тінь од шибениці. Покажіть долоню, соколику, і стара Меррен вам гарненько поворожить.

Два випадкові натяки, які, здавалось, вказували на Алана й на дочку Джеймса Мора, приголомшили мене, і я подався геть від страшної відьми, кинувши їй півпенні. Вона так і лишилася сидіти, граючись монетою під рухливими тінями від повішених.

Коли б не ця зустріч, то шлях мій по Лейз-Уокському шосе був би приємнішим. Скрізь довкола тяглися старанно оброблені поля, які перетинав старовинний вал. Мені завжди подобалась така сільська глушина. Однак у вухах ще лунав дзвін кайданів повішених, ввижалися патли й гримаси старої відьми і, мов страшний кошмар, гнітили думки про повішених. Не дуже принадна доля — висіти на шибениці! Чи потрапить на неї чоловік за два шотландських шилінги, чи — як казав Стюарт, — з обов'язку, різниця була, власне, невелика, коли цього чоловіка вимазали дьогтем, закували в кайдани й повісили. Так міг би висіти й Давід Бальфор; інші юнаки проходили б повз шибеницю у своїх справах і зневажливо думали б про нього, а божевільні старі відьми сиділи б коло підніжжя шибениці і пророчили б їм їхню долю. Молоді леді, проходячи мимо відверталися б і затуляли носи. Я виразно уявляв їх собі: з сірими очима і в капелюшках кольорів Драммондів.

Хоч я й занепав духом, проте настрій мій був ще досить рішучим, коли я підійшов до Пілріга. Над дорогою, потопаючи в зелені дерев, височів красивий будинок з гостроверхим дахом, біля дверей стояв осідланий кінь лерда. Сам господар сидів у кабінеті серед різних учених книг і музичних інструментів, бо він був не тільки глибоким філософом, а й неабияким музикантом. Лерд прийняв мене досить привітно, а прочитавши листа Ренкейлора, люб'язно запропонував свої послуги.

— В чому можу бути вам корисним, кузене, — адже, виявляється, ми родичі? Потрібна записка до Престон-грейнджа? Це дуже легко зробити. Але що в ній написати?

— Містер Бальфор, я певен (та й містер Ренкейлор теж), що коли б я розповів вам свою історію з усіма подробицями, то вона б вам навряд чи сподобалась, — наважився я.

— Прикро чути таке од вас, любий родичу, — промовив містер Бальфор. — Мені жаль вас.

— Мені не потрібне ваше співчуття, містер Бальфор. Я нічого не вчинив такого, щоб у чомусь розкаюватись або ж сподіватися на вашу жалість. Ідеться про звичайні людські вади. «Первородний гріх Адама, відсутність природженої праведності і гріховність усієї моєї природи» — ось за що я повинен відповідати. Мене також навчили, куди звертатися по допомогу, — додав я, помітивши, що містер Бальфор буде набагато кращої думки про мене, коли я виявлю добрі знання катехізису. — Що ж до світської честі, то і тут ні в чому недоречному я не можу дорікнути собі; всі мої труднощі виникли не з моєї волі і, наскільки можу судити, не з моєї вини. Справа в тому, що я мимоволі вплутався у політичні чвари, про які ви, як мені сказали, не захочете навіть згадувати.

— От і чудово, містер Давід, — відповів він, — я радий, що ви саме такий, яким вас рекомендує Ренкейлор. Що ж до ваших політичних непорозумінь, то ви маєте рацію: я намагаюсь триматися подалі од всяких підозр і уникати їх. Звідси постає питання: яким чином, не заглиблюючись у суть справи, я можу допомогти вам?

— Дуже просто, сер, — мовив я. — Я прошу вас написати лорду, що я юнак з досить порядної сім'ї і з добрим достатком; усе це, як мені здається, щира правда.

— Ренкейлор ручається за це, — сказав містер Бальфор, — а я високо ціную його думку.

— До цього можете додати (якщо повірите мені на слово), що я добрий син церкви, вірний королю Георгу і вихований у належному дусі.

— Ні те, ні друге не зашкодить вам, — зауважив містер Бальфор.

— Далі можете написати, що я з'явився до лорда у дуже важливій справі, пов'язаній з служінням його величності і правосуддю, — підказав я.

— Я не знаю, в чому справа, а тому не можу судити про її значення. Отже, слова «дуже важлива» випускаються. Решту можна висловити приблизно так, як ви пропонуєте.

— Крім того, сер, — сказав я, мимоволі потираючи собі підборіддя великим пальцем, — крім того, мені б дуже хотілося, щоб ви вставили туди слівце на мій захист.

— Захист? — спитав він. — На ваш захист? Ці слова трохи бентежать мене. Якщо справа така небезпечна, то, признаюсь, я не дуже схильний втручатися в неї з зав'язаними очима.

— Мені здається, я міг би двома словами пояснити, в чому справа, — запропонував я.

— Так, мабуть, було б краще, — погодився він.

— Це — аппінське вбивство.

— Боже! Боже! — вигукнув містер Бальфор, схопившись руками за голову.

Я вже подумав, що назавжди втратив протеже.

— Дозвольте пояснити… — почав я.

— Ні, красненько дякую, я більше не хочу про це чути. Відмовляюся слухати… Заради нашого роду й містера Ренкейлора, а може, трохи і заради вас самого я зроблю все можливе, щоб допомогти вам, але про факти більше ні слова. Крім того, вважаю за свій обов'язок застерегти вас. Це дуже небезпечна справа, містер Давід, а ви ще такий молодий. Тож будьте обережні і добре все обміркуйте.

— Повірте, я вже не раз обмірковував, містер Бальфор. Звертаю ще раз вашу увагу на лист Ренкейлора, де, сподіваюсь, він схвалює моє рішення.

— Так, так, — кинув містер Бальфор, а потім додав: — Гаразд, я зроблю все, що зможу.

По цьому він узяв ручку й папір, посидів деякий час, розмірковуючи, і почав писати, зважуючи кожне слово. Потім раптом спитав:

— Так, кажете, Ренкейлор схвалює ваші наміри?

— Спочатку сперечався, а потім сам побажав мені успіху, — мовив я.

— Це добре, — зауважив містер Бальфор, дописуючи листа. Скінчивши, він перечитав його і знову звернувся до мене:

— Ось вам, містер Давід, рекомендаційний лист. Я поставлю на ньому печатку, але віддам вам незаклеєним, як того вимагає форма. Однак, враховуючи ту обставину, що я дію, так би мовити, наосліп, спочатку прочитаю вам листа, щоб ви могли самі судити, чи все написано так, як вам потрібно.