Дивився на Сулеймана, на його сумно схилену на довгій тонкій шиї голову, обтяжену височезним тюрбаном, пробував визначити справжні свої почуття до цього чоловіка — і не міг. Не хотів. Кривити душею перед самим собою не звик, а визнавати правду?.. Хай буде, як було досі. Він живе не для себе, а для темнолицього можновладця. І Рушен купив, платячи дурні гроші, дивуючи Гріі, а тоді не зачепив і пальцем, коли євнух заштовхав дівчину до ложниці, — не для себе, а для султана, для його царственого гарему, для Баб-ус-сааде в четвертому дворі палацу Топкапи за Золотою брамою насолод. Що ним керувало? Любов, жалість, вдячність за все, що Сулейман зробив для нього? Хіба знав? Діяв несвідомо, сам до часу не відаючи, що творить, лиш тепер збагнув і зрадів невимовне, і закортіло розповісти султанові, який дивний дарунок приготував для нього, але вчасно стримався. Мав звичку: зупиняти свої захвати, мов коня на скаку. Зупинись і подумай ще. Подумав, і сяйнуло йому: валіде! Треба порадитися з матір’ю султана валіде Хафсою, всемогутньою повелителькою падишахового гарему.
Після вечері Сулейман попросив почитати йому «Тасаввурат»[22], слухав, куняючи, не перебивав і не перепитував, а Ібрагім, незважаючи на читане, забувши й про самого султана, крутив у голові тільки одне слово: «Валіде, валіде, валіде!» «Я знайшов жінку, яка ними править, і даровано їй усе, і в неї великий трон».
А тоді здригнувся, не знати чому пригадавши похмуру легенду, пов’язану з венеціанцем Джентіпе Белліні, який розписував ці покої для Мехмеда Фатіха. Художник вельми подивував султана, привізши йому в дарунок кілька своїх робіт, де були зображені прекрасні жінки, які видалися Мехмеду живішими навіть за його одалісок з гарему. Він не вірив, що людська рука здатна творити такі речі. Тоді художник намалював портрет самого Фатіха. Кривий, наче ятаган, ніс, розбійницьке обличчя у широкій бороді, звіруватий погляд з-під круглого тюрбана, у всьому панівна барва — стемніла загусла кров. Султан був у захваті від уміння венеціанця. Але коли той показав Мехмедові картину усікновення глави Іоанна-Хрестителя, султан засміявся з художницької недосвідченості.
— Ця голова занадто жива! — вигукнув він. — Не видно, що вона мертва. На відрубаній голові шкіра стягується! Вона стягується, щойно голову відділено від тіла! Ви, невірні, не знаєтесь па цьому!
І щоб не полишити ніяких сумнівів щодо свого знання, тут же звелів відтяти голову одному з чаушів і примусив художника подивитися на ту вмираючу голову, поки венеціанцеві стало видаватися, ніби він і сам умирає.
Не було нічого неможливого для Османів. Надто в жорстокості. Чи не накличе він на себе жорстокості своїм дарунком? Вчинкові має передувати розмова. А розмова — це ще не дарунок.
Хоч Ібрагім вважався головним наглядачем султанських покоїв і хоч Баб-ус-сааде теж належала до його відання, але переступити за четверту браму, пильновану білими євнухами, не ризикуючи втратити голови, він не міг так само, як будь-який інший чоловік, окрім самого султана. Євнухи не бралися до уваги, бо ж євнух не може скористатися одалісками, так само, як неписьменний книгами. Але з висоти своєї посади Ібрагім бачив, що діється у гаремі, він мав задовольняти всі потреби цього маленького, але всемогутнього світу; щоранку до нього приходив головний євнух, який передавав веління валіде — великої правительки Хафси, дорогоцінний час якої не міг витрачатися на речі низькі й підлі, для яких поставлений тут був він, Ібрагім, бо той час ощадливо розділювано на устремління наблизитися до аллаха, на возвеличення улемів, бідних чалмоносців. Ібрагім терпляче слухав розбазікування чорного кизляр-аги, відаючи вельми добре, що її величність валіде, окрім готування дарів для мечетей і священних тюрбе, шиття коштовних запон, гаптування та плетіння мережив, свій час здебільшого витрачає на пліткарство, на вислухування доносів євнухів і своїх вірних одалісок, на притлумлення чвар, а то й справжніх заколотів, якими аж кипить гарем, і, ясна річ, на вивідування й стеження кожного кроку султанового, його візирів, усіх наближених, передовсім Ібрагіма ж, хоч до нього валіде й мала особливу прихильність, про що не раз казала відверто. І не просто прихильність, а й любов, як до сина. Про це він теж відверто чув з уст самої валіде. З царствених уст, що красою своєю затьмарювали будь-що бачене. Не соковиті, не буйно-червоні, не ніжні тою тонкою ніжністю, від якої шаліють чоловіки, а скоріше суворі, темні, мовби вкриті смагою, якісь ніби затверділі, але вирізьблені з такою високою досконалістю, що ждав з них уже й не просто слів, а самої краси, чи що. Лише небагатьом з чоловіків випало щастя бачити ті уста. Ібрагім належав до небагатьох.
— Передай валіде, — сказав він уранці кизляр-азі, — що я просив би її вислухати мене.
Кизляр-ага мовчки вклонився.
— Іди, — знов сказав Ібрагім. Євнух, вклоняючись, позадкував до дверей. Був могутніший за Ібрагіма, бо мав у своїх чорних страшної сили руках і весь гарем, і самого султана, але ніколи не виказував відверто своєї могутності, бо позад нього стояли цілі покоління, таких самих євнухів, які творили свою справу тайкома, накидали зашморг, підкрадаючись ззаду, а перед очі запобігливо вклонялися, принижувалися і підлабузнювались.
Людина, ставши на ноги і возвисившись над світом тварин, одразу мовби поділилася на дві частини: верхню, де дух і мисль, і нижню, яку тілесність тягне до землі, до тваринності, до первісного бруду. Верхній слугують мудреці і боги, нижній — підлабузники. Вони з людських покидьків — найдревніші. Покінчити з ними — незмога. Єдиний спосіб: знову стати рачки!
Ібрагім ніколи не вважав себе підлабузником. Може, й уподобав його Сулейман за те, що не прилучився він до юрмища лакиз, яке оточувало шах-заде в Манісі, а тепер, коли Сулейман став султаном, він, Ібрагім, теж не зламався, утримався на своїй людській висоті, піднявся ще вище над лакизами Високої Порти, яким тут не було й ліку. Валіде Хафса попервах насторожено придивлялася до жвавого грека, остерігаючись, щоб він не зашкодив її синові. Але, володіючи необхідним терпінням, яке б з цілковитим правом можна було назвати зцілюючим, вона незабаром переконалася, що між юнаками розпочалося щось ніби змагання гідностей, і це їй сподобалося. Тепер тільки мала пильнувати, щоб Ібрагім, лишаючись напарником Сулеймана, не намірився стати його суперником. Щонайменші натяки на суперництво валіде помічала коли й не сама, то завдяки своїм очам і вухам, передбачливо порозставлюваним повсюди, і вчасно усувала їх непомітно для Сулеймана, часто й для Ібрагіма.
Тепер в Ібрагімовому проханні валіде запідозрила якийсь підступ, мабуть, через те кілька днів не відповідала, чи то хапливо збираючи про нього все можливе, чи то належно готуючись до наступної розмови. Готуватися до розмови, не знаючи, про що та розмова? Дивно для всіх інших людей, але не для валіде. Бо коли чоловік задумав щось лихе або й підле, то він не витримає, викаже себе бодай натяком, якоюсь незначною дрібницею, хоча б у сонному маренні або в сп’янінні, коли вони із Сулейманом замикаються у джавурських покоях Фатіха, — і тоді вона негайно знатиме, здогадається про все і відповідно підготується до відсічі. Коли ж Ібрагім не має на гадці нічого лихого, навпаки, хоче справити їй приємність, то й тоді не слід поспішати, бо поквапливість личить тільки людям підлим, нікчемним і безвартісним. Велич людини — у спокої, а спокій — у терпеливості й повільності. Без прогайки треба розправлятися тільки з ворогами. Занесена шабля має падати, як вітер.
Валіде Хафса походила з роду кримських Гіреїв. У її жилах не було крові Османів. Але вознесена нині на становище храни-тельки чеснот і гідностей цього царського роду, вона щосили намагалася увібрати в себе його багатовіковий дух. Велетенські простори дихали в її серці, повільні, як хода караванів; ритми пісків і пустель пульсували в крові, прогнані з небес великими вітрами хмари стояли в її сірих, розіскрених очах, її різьблені губи зволожувалися дощами, які падали і ніяк не могли впасти на землю. Імперія була безмежним простором, простір був нею, Хафсою, а сама вона поволі ставала простором, мандруючи за велінням султанів Баязида Справедливого і Селіма Грізного (її мужа) зі своїм сином то в Амасію, то в батьківський Крим, схований за високими хвилями суворого моря, то в Едірне, то в Стамбул, то в Манісу, а тепер, з’єднавши і об’єднавши всі простори тут, у царственому Стамбулі, в палаці Топкапи, де вспокоено сіла вона на подушку почесті й поваги, ставши тогрою[23] на султанській грамоті гідностей найцнотливіших людей усього світу.