Валіде покликала Ібрагіма тоді, коли в нього стало зникати бажання поділитися з нею своїм наміром. Намір цінний тоді, коли ще не потьмянів, коли йде від горіння душі і не має на собі відбиття холодного розуму. Та звідки ж було знати валіде про дивний намір Ібрагімів?

Вона прийняла його у просторому покої коло Тронного залу вночі, коли султан або вже спав, або втішався зі своєю улюбленою жоною Махідевран. Лише неширокий перехід і круті сходи відокремлювали їх від того місця, де був нині Сулейман, і це мимоволі накладало на їхню розмову печать недозволеності, ледь не гріховності.

Валіде сиділа на подушках, уся в білих хутрах, обличчя її закривав білий яшмак, над яким горіли її величезні, чорні в напівмороку очі. Лише один світильник палав далеко в кутку, осяваючи обличчя валіде несміливими жовтуватими променями, але й від нього вона, мабуть, хотіла затулитися, бо, щойно з’явився у покої Ібрагім, піднесла свою легку руку, так що тінь упала їй на лице, але тільки на мить, бо валіде вже прибрала руку, а в руці мала яшмак. Ібрагім належав до чоловіків, які вже бачили обличчя валіде, тому вона не хотіла ховати його й сьогодні, надто що між ними мала відбутися розмова, а для розмови не досить самих очей, тут потрібні також уста, та ще коли уста такі, як у неї.

— Сідайте, — запросила вона, показуючи Ібрагімові на подушки, які міг підкласти собі під боки. Він привітався і сів на віддалі, поштиво напівсхилившись туди, де потопала в білій ніжності хутер маленька постать, яка навіть сидяча, вспокоена, непорушна, була вся мовби зіткана з рухливості, меткості, бентежності. Гостро зблискували чорно-сірі чи то вміло підсурмлені, чи то в таких примхливих прорізах очі, маленький рівний носик, здавалося, трепетав не самими тонкими ніздрями, а всім своїм чітким обрисом, губи темно різьбилися на блідому нервовому обличчі, і здавалося, промовляють до тебе навіть міцно стулені. Подих часу ще не діткнув цього обличчя. Воно жило, дихало й надихало кожного, хто мав щастя на нього глянути. Дивний був султан Селім, який відіслав од себе таку жінку і до самої своєї смерті не хотів більше бачити її. Може, правду переказують пошепки один одному гаремні стражі, ніби Сулейман народжений не Хафсою, а улюбленою рабинею Селімовою сербкинею родом зі Зворника в Боснії. А Хафса, мовляв, тої самої ночі народила дівчинку. Хіба могла вона стерпіти, що спадкоємець трону буде від рабині? Сербкиню задушили євнухи ще до ранку, а Сулейман став сином Хафси. Чи так воно було насправді, і чи довідався про це Селім, і чи знає хтось напевне? Гарем навіки хоронить усі свої таємниці, його брами зачинені так само міцно, як міцно стулені оці прекрасні уста, які не хочуть промовити до Ібрагіма бодай слово, він же перший говорити не сміє.

Нарешті валіде вирішила, що мовчанка затяглася.

— Ви хотіли зі мною поговорити. Про що? Я слухаю. її спосіб мовлення пасував до її зовнішності: рвучкість, недбалість, слова налітають одне на одне, так ніби уста прагнуть якомога швидше виштовхнути їх на волю, щоб знову замкнутися у мовчанні довгому і впертому.

В запитанні валіде Ібрагім міг вичути будь-що: невдоволення тим, що її потривожено, гнів на чоловіка такого низького, порівнюючи з її власним, становища, звичайну байдужість. Не було там тільки цікавості, справжнього бажання довідатися, що ж він їй скаже.

Ібрагім намагався вловити бодай віддалену схожість між валіде і Сулеіїманом. Не знаходив нічого. Навіть зовсім чужі люди, тривалий час живучи разом, переймають одне від одного то якийсь порух, то усмішку, то скинення бровою, то слово якесь або простий вигук. Тут не було нічого. Або двоє геть чужих і ворожих людей, або вже такі сильні особистості, що не можуть приймати ні від кого ні гідності, ні вад. Він відчув настороженість валіде і зрозумів, що вона зготовилася на випадок чого і до відсічі, і до помсти. Хоч зовні була суцільна доброзичливість. «Вони замишляли хитрість, і ми замишляли хитрість, а вони й не знали». Жінки не читають корану. Але для жінок можна читати коран, наводячи висловлювання з нього. Ібрагім саме вчасно, щоб його мовчання не перейшло в непоштивість, знайшов потрібні слова:

— «Хто приходить з добрим, тому краще». А що валіде мовчала, чи то не бажаючи відповідати на слова корану, чи то вичікуючи, що Ібрагім скаже далі, то він додав:

— «А хто приходить з лихим — лики тих повернуті у вогонь». Вона знов мовчала, ще впертіше стискувала свої темні уста, кидала на Ібрагіма погляди гострі, як стріли, обстрілювала його зусібіч швидко, вміло, влучно.

— «Тільки ви своїм дарам радуєтесь», — знову вдався він до спасенних слів з книги книг ісламу.

— Так, — нарешті порушила вона нестерпну свою мовчанку. — Дарунок? Ти хочеш мати якийсь дарунок? Який же?

— Не я, ваша величність. Не для мене дарунок. Відчував незвичну скутість. Простіше набагато було б тоді вночі сказати по-чоловічому Сулейманові: «Придбав рідкісну рабиню. Хочу тобі подарувати. Не відмовишся?» Як сам Сулейман ще в Манісі подарував йому одну за одною двох своїх одалісок, досить відверто вихваляючи їхні жіночі гідності.

— Для кого ж? — спитала валіде, і тепер уже не було ніякого відступу.

— Я хотів порадитися з вами, ваша величність. Чи міг би я подарувати для гарему найяснішого султана, де ви володарюєте, як левиця, удостоєна служіння леву влади й повелінь, подарувати для цього втечища насолод рідкісну рабиню, яку я придбав для цього в шановного челебії, що прибув з-за моря.

— Рідкісну чим — вродою?

— Норовом своїм, усім єством.

— Такі дарунки — тільки від довірених.

— Я прийшов порадитися з вами, ваша величність.

Вона не слухала його.

— Довіреними в справах гарему можуть бути тільки євнухи. Він пробурмотів: «А коли ви ще не ввійшли до них, то немає гріха на вас». Вона й далі не слухала його. А може, вдавала, що не слухає.

Зненацька впало запитання:

— Чому ти захотів подарувати її султанові?

— Вже сказав про її рідкісну вдачу.

— Цього замало.

— Є чутки, що вона королівська донька.

— Хто це сказав? Вона сама?

— Люди, яким я вірю. І її поведінка.

— Яка може бути поведінка в рабині?

— Ваша величність, це рабиня незвичайна! Вона була вперта в своїй затятості:

— Коли куплена рабиня? Ібрагім знітився.

— Недавно.

— Однаково ж я довідаюсь.

— Негоже з Бедесгану вести рабиню у Баб-ус-сааде. Вона мав бути належно зготовлена, щоб переступити цей високий поріг.

Вапіде довго мовчала. Не мав чого додати й Ібрагім. Нарешті різьблені губи темно зворухнулися, щоб випустити два коротких слова:

— Вона ціла?

— Інакше як би я посмів, ваша величність! «ї вклади руку свою за пазуху, вона вийде білою без будь-якої шкоди».

Вона знов поринула в мовчання, тепер особливо довге й тяжке для Ібрагіма. Нарешті стрепенулася і вперше за весь час глянула на Ібрагіма лукаво, справді по-жіночому.

— Ти не справився з нею? В Ібрагіма засіпалася щока.

— Вже купуючи, я купував її для його величності! Заплатив подвійну ціну проти тої, яку просив челебія. Шалену ціну! Ніхто б не повірив, коли назвати.

Вона його не слухала і вже сміялася з нього.

— Тобі треба для гарему стару досвідчену жінку. Інакше там ніколи не буде ладу. Помочі від євнухів ти не хотів, бо ненавидиш євнухів. Я знаю.

Помовчала і несподівано:

— Я пошлю перевірити її цілість. Ти візьмеш із собою євнухів.

— Зараз?

— Відкладати не можна.

— Я міг би попросити вас, ваша величність?

— Ти вже попросив — я дала згоду.

— Поза тим. Щоб про це знали тільки ми.

— А рабиня?

— Вона ще зовсім дівча.

Валіде норовисте смикнула головою. Пошкодувала за нестриманість, але вже сталося. Може, згадала, що її привезено в гарем шах-заде Селіма теж дівчиськом. Досі ще не схожа була на матір султана Сулеймана. Скоріше, старша сестра. Всього лиш шістнадцять років між матір’ю і сином. У сорок два роки вона вже валіде.

— Пам’ять починається у людині набагато раніше за всі радощі й нещастя, яких вона зазнав.