Надій мало не вмер од сміху, слухаючи несамовиту бабу. Щоб вода охолонула, наказав зашити її в шкіряний міх і вкинути в Богазічі, що і було зроблено.

За перелюб у Туреччині немає м’яких покарань. Коли нічна сторожа схопить десь перелюбників, їх кидають у зіндан[41], а на ранок ведуть до субаші, той, за звичаєм, велить посадовити зрадливу жону на віслюка, якому до голови прив’язують оленячі роги, а її полюбовник має взяти віслюка за повід і провести через усе місто на загальне посміховисько. Попереду йде служник від субаші і дме в ріг, скликаючи люд, полюбовників закидають гнилими помаранчами, камінням, коли ж вони, зганьблені, напівживі, повертаються додому, то жінку ще примушують заплатити за віслюка, так ніби вона його наймала для такої розваги, а чоловікові дають сотню київ по п’ятах або ж беруть відкупного по аспрі за кожний удар.

— Хіба й Хуму возили на віслюкові? — поспитала Кіната.

— Хума з царського дому, — пихато мовила Хатіджа, — а султанським дочкам не належить те, що простолюдцям.

— Не треба про Хуму, — втрутилася валіде, скидаючи з себе сонливість, у яку занурилася під монотонне жебоніння голосів.

— А хай вони знають! — не послухалася Хафіза, яка, видно, не любила валіде. — Ти ж не знаєш про Хуму? — спитала вона у Хуррем.

— Не знаю.

— І я не знаю! — кинулася до Хафізи Кіната. — Чула, а знати не знаю.

— Балі-бег укрив себе несмертельною славою під Белградом, — сказала валіде, — негоже про його жону ляпати язиками.

— Балі-бега назвуть Газі — найбільшим войовником священної війни! — повернулася до неї Хафіза. — То й що з того? За шістдесят років свого життя він назбирав стільки титулів і звань, що їх вистачило б на тисячу воїнів, а кому з того зиск?

І вона, знущаючись, стала перелічувати титули якогось незнаного Хуррем Балі-бега: міцний стовп, високе знамено, великий заповідник над заповідниками, величний, як зоря Юпітер, сяйливий, мов зоря ранкова, палаюче вістря гострого меча, занесена над шиєю божих супротивників і ворогів пророкових шабля, слава борців за віру й подвижництво, нищитель невірних і многобожців, власник високих гідностей і недосяжних ступенів, за доброту норову й щедрість вознесений до небес, вдячний господу за даровані йому доброчинства. Цей чоловік кидав під копита свого коня цілі землі, нагортав гори трупів позад себе, а виявився не здатен на те, па що здатен найостанніший бідняк, — не втримав свою жону.

— Кажуть, він маленький, як прищик, — засміялася Ґульфем. — Його й звуть Кучук Балі-бег. Як же він міг утримати Хуму?

Балі-бег — син Ях’я-паші, великого візира султана Баязида. Ях’я-паша був одружений з султанською сестрою, яка народила йому сім синів, між ними й Балі-бега. За Балі-бега султан Баязид кидав свою доньку Хуму. Хума була так само далека від цнотливості, як її чоловік од милосердя. Вона вперто виривалася з гарему Балі-бега, посилаючись на своє бажання повернутися до султанського гарему в Стамбулі, але по дорозі щоразу зачіпалася за якогось чоловіка, обманюючи або підкуповуючи своїх доглядачів-євнухів, невситима в любощах, жадібна до нових та нових спільників гріха. Нарешті в Стамбулі вона вже по-справжньому закохалася в молодого читця корану в Айя-Софії хафіза Делак-оглу і навіть привела від нього дівчинку. Стамбульський кадій, не сміючи ставити перед себе Хуму, прогнав із джамії Делак-оглу, і той помандрував до Едірне. Але в Баба Ескії вмер од чуми, і коли Хума довідалася про це, то кинула сераль, метнулася до Єні Хісар, звідки тайкома пробралася до могили Делак-оглу, відкопала його тіло, переконалася, що він справді вмер, знову закопала, повернулася до Стамбула і закрутила так само, як Делак-оглу, його молодшого брата, теж хафіза. Коли ж молодий хафіз зрадив Хумі, вона плюнула йому в лице і звабила двірського місяцеликого конюха, тоді ще мала раба черкеса, ще одного раба конюха, якогось чауша, прислужника джамії султана Ахмеда —і все те не за свого велику вроду, а за гроші, за дурні, безмірні і великі гроші. А тоді вже Балі-бег, не стерпівши ганьби, поскаржився султанові Селіму, і той сховав десь свою сестру на островах, далі від спокус.

Не знаючи, що й казати на такі дивні розповіді, Хуррем заспівала співаночку: «Чи ти мене вчарувала, чи трутівки дала, ой що ж бо ти мені розум зовсім відібрала? Ходжу, нуджу, гукаючи, говорю з собою: «Чи ти тужиш так за мною, як я за тобою?»

Спів її відлунив у гаморі й розманіженості хамаму, знайшов відповідь там і там; були співи тужливі і безнадійні, протяжливі й короткі, як скрик, молоді голоси вдарялися у високі кам’яні склепіння, падали вниз, мов зранені, деякі лилися рівно й несміливо, інші зухвало злітали знов і знов попід самі куполи, мовби хотіли пробитися назовні, крізь оті скляні ковпачки, що впускали до хамаму вузькі струмені яскравого сонячного світла. Хуррем заспівала нової: «Посіяла-м руту круту поміж берегами: ой як тяжко мені жити поміж ворогами! Що ж я маю та й бідненька з ними учинити, кого ж бо я вірно люблю, з сим мені не жити. А вже ж моя рута крута береженьки поре, а вже ж мої вороженьки попід боки коле. Ой піду ж я руті круті верхи позриваю, вороженьки спати ляжуть, я си погуляю. Колом, колом понад водою, там стеженьки в’ються, часом душа невинная, люде набрешуться…»

В соуклуку з’явився кизляр-ага. Порушував недоторканність хамаму, за що негайно й заплатив, укрившись рясним потом. Чотириокий знайшов поглядом валіде, пішов до неї. Ніхто навіть не затулявся від очей чорного диявола, він і без того бачив кожну в них не раз і не двічі голою, як мати народила. Кизляр-ага давно вже сприймався ними не як живий чоловік, а мов якесь рухоме знаряддя султанове, тільки й того, що знаряддями вони користувалися або ж непомітно, або ж навіть охоче, ставилися до них прихильно, а цього прислужника султанського ненавиділи тяжко, люто.

Кизляр-ага вклонився валіде, притиснувши складені човником руки до грудей, сумно промовив:

— Помер син нашого високого повелителя Мурад.

Тільки тепер Хуррем вгадала, що коло них немає Махідевран,

У Стамбул прийшла чума з чорною віспою.

ДРАБИНА

Минуле, навіть відступаючи в людині, не зникає безслідно, воно переплітається з сущим, іноді лиш маячить на обріях свідомості, зринає у болючому спогаді або ж приходить у снах.

Хто вона — Хуррем, чи Настася? Що в ній переважить для неї самої і чи довго втримається вона в неприродній своїй розполовиненості, коли минуле відібрано їй навіки, а нинішнє примарливе, непевне і тривожне?

Тої ночі, коли султан висів із своєї барки в садах гарему, прийшли до неї два страшних сни.

Перший був для Хуррем. Власне, й не сон, а страшна ява вимираючого Стамбула. Мертві доми, мертві вулиці, величезні чорні вози вивозять трупи за брами Стамбула, везуть їх назустріч переможному війську, яке султан десь веде з-під Белграда. Чорні люди, у просмоленому чорному одязі, витягають умерлих з будинків, підбирають на вулицях, у дворах мечетей, на базарах. Закрито Бедестан, спорожніли мечеті, не лунають із високих мінаретів дзвінкі азані муедзинів, скрізь тільки сліди смерті, пожеж, Грабувань, ці моторошні вози, повні трупів. Чорні вози, чорні коні, чорні люди в чорному просмоленому одязі й чорні вогнища за брамами Стамбула, де палено трупи.

І ось вона йде по мертвому Стамбулу, і ніде нічого живого, ні людського голосу, ні пташиного співу, ні звірячого крику — тільки мертвий сплеск води в мармурових водограях, на плитах яких уперто повторюються слова корану про те, що тільки вода всьому дарує життя; іде по Стамбулу не Настася, а Хуррем, султанська жона, баш-кадуна, а їй назустріч крізь Едірне-капу входить султан Сулеііман, без супроводу, сам-один, і не на коні, а пішки, весь у золоті, сумний і нещасний, і простягає до Хуррем руки, благаючи чогось, і тоді вона бачить, що золото на ньому — так само чорне, як усе в мертвому Стамбулі.

Ні прокинутись, ні застогнати від моторошного видовища смерті, бо кинуто її у безодню нового сну, тепер уже сну для кошмару, гетер уже для Настасі, для тої, що була десь і колись, але й для тої, що є тут розполовинена між минулим і теперішнім, між життям і нидінням, нестерпнішим і тяжчим за вмирання.