Ніби послала її матуся Олександра в погріб зібрати із стоянців сметану в риночку, бо смажила для свого панотця пиріжечки з сиром, плескаті, на сковорідці, змащеній маслом, гарячі пиріжечки з холодною густою сметанкою панотець дуже любив.

Погріб був у дворі коло малинника, великий і глибокий, у погрібнику висіли попід бантинами пучечки сухих трав, які матуся збирала для відомих тільки їй самій потреб, важка дубова ляда закривала отвір так щільно, що підняти її міг хіба що дужий чоловік, але Настася уже давно приловчилася закладати у велике кільце па ляді дрюк і вправно виважувала її, бо в літній донь часом доводилося бігати до погреба не раз і не двічі, а помочі від панотця годі було сподіватися жіноцтву Лісовських. Тримаючись за дерев’яний брус рами, Настася стала на верхній щабель драбини, намацала ногою наступний щабель, перенесла вагу тіла на ту ногу і враз відчула, що щабель вломився під нею. Насилу втримавшись за брус, вона шугнула всім тілом униз, зачепилася за наступний щабель босими ступнями, обережно посунула руки по стояках драбини, трималася, власне, більше руками, ніж на отому щаблі, коли ж стала намацувати ногою наступний щабель, той, на якому стояла, теж вломився, і вона сповзла вниз, ледве не закричавши з переляку, неспроможна втриматися самими руками. Гой новий щабель, щойно вона вдарилася об нього обома ногами, зламався так само нечутно і випав із стояків, як гнилий зуб. Настася поїхала вниз тепер уже нестримно, руки її безсило ковзали по холодних, слизьких стояках, щаблі виламувалися один за одним, так ніби їх хтось попідпилював а чи згнили вони всі разом і саме сьогодні мали всі повипадати, риночка для сметани, яку вона поставила на .краю ляди і мала взяти, щойно стане міцно на драбині, так і лишилася там, нагорі. Настася .зірвалася з драбини, впала на холодає глиняне дно погреба, боляче забилася, але майже не відчула того, вмить схопилася, глянула вгору, побачила похилену до крутої стіни високу драбину з верхнім і двома нижніми вцілілими щаблями, драбину, по якій ніхто вже не зможе ні спуститися сюди, ні вилізти звідси, у безсилому відчаї поторсала те, що зосталося від драбини, підстрибнула навіщось, хоч знала, що не дострибне ніколи до того верхнього щабля, у нестримній несамовитості застукотіла кулачками в круту стіну погреба. Земля, жовта, холодна, слизька, байдуже сприйняла ті безсилі удари маленьких кулачків, так само байдуже сприйняла б вона й сльози Настасині, та дівчина й не збиралася плакати, вона загукала щосили, голосом, ще сповненим надії, без розпачу й розгублення, бо все нагадувало безглуздий жарт. Хтось же та почує!

Вона кричала довго і марно. Ніхто не приходив визволяти її, ніхто не чув, не стурбувалася матуся її зникненням. Але ж мають стурбуватися!

Вона знов закричала, може, ще голосніше і ще з більшою надією, і справді помогло, хтось почув, хтось прибіг до погрібника, зазирнув униз і без роздумів стрибнув до Настасі.

Але невідомий не дбав про поміч Настасі. Мерщій кинувся підбирати щаблі, пожадливо згрібав їх в оберемок, гнувся над ними, ледь не повзаючи рачки по дну погреба, і вперто повертався до дівчини спиною, так ніби хотів затулити свою непотрібну здобич.

Настася пильніше поглянула на того дивного чоловіка і з жахом відчула, що вже вона ніяка не Настася, а… Хуррем, і не в Рогатині вона, а не знати й де, і чоловік той не хтось невідомий і кумедний у своїм запопадливім збиранні непотрібних цурпалків дерева, а найнаближеніший султанів прислужник і улюбленець грек Ібрагім, який купив її па Бедестані й подарував Сулейманові в гарем. Ібрагім був зодягнений як прибічний султанів дільсіз. В адамашковому яскравому кафтані, підперезаному в три обхвати поясом із крученого шовку, в тонких шовкових штанях, у високій шапці, покритій листком золоченого срібла. Збоку за поясом був у нього дорогий кинджал, прикрашений слоновою кісткою. Усе це — шовк, золочене срібло, слонова кістка, дивний одяг — так не пасувало до рогатинського погреба, що Настася ледве не засміялася в округлу Ібрагімову спину. А він тим часом, миттю розмотавши з себе тонкий пояс (цими поясами дільсізи за султанськими веліннями душили людей), став зв’язувати зібрані щаблі, ще більше округлюючи спину і жадібно пригорблюючись над своїм набутком, а тоді відскочив у найдальший куток погреба і, поблискуючи густими гострими зубами, засміявся до Настасі (чи до Хуррем?) і крикнув по-грецьки:

— Ага, у мене є, а в тебе нема!

Їй навіть невтямки було, як розуміє вона по-грецьки, — так подивована й налякана вона була несподіваною появою Ібрагіма і всією цією пригодою. Щойно була нелякана, тепер стала налякана. Нелякана — налякана. Два слова билися у ній, мов пташка в клітці, наповнювали серце розпукою й безнадією. Нелякана — налякана.

А Ібрагім кружляв довкола неї, підстрибував, не випускав з рук оберемка щаблів, обплутаних довжезним шовковим шнуром, і знай гукав свої дурнуваті слова різними мовами, яких Настася ще не могла знати, але які — о диво й жах! — розуміла!

Відступаючи від Ібрагіма, шукаючи опертя, вона відчула крізь тонку кофтину холодну слизькість стояка драбини, і тепер уже не відступала звідти, і стояла на дні глибочезного, як безнадія, погреба, а Ібрагім усе стрибав, торжествуючи, але згодом -вгамувався, теж став, поглянув на дівчину пильніше, і вона побачила в його очах такий самий переляк, який відчувала і в своїх власних. Він усе зрозумів. Мав щаблі, але без драбини. Бо вона заволоділа драбиною, хоч і без щаблів.

— Віддай мені! — показав він рукою на високі стояки, скріплені лише вгорі й унизу трьома поперечинами.

— ‘Не віддам! Віддай ти!

— Не віддам! Ти віддай!

— Тобі? Ніколи!

— А я відніму!

— А я не дам!

Він кинувся був на неї, але злякався, що справді може втратити своє, вихнувши спиною, відбіг подалі. А вона боялася відірватися від свого, вхопилася за стояки позад себе обома руками, випнула груди — спробуй, підійди!

Прокляття і безглуздя! Забула, що має гукати, кликати на поміч, забула, де вона й хто, стежила тільки за рухами свого супротивника, за його підкраданнями, за підступною грою його очей і нервового обличчя, знала, що має будь-що відібрати в нього те, що він має, і ні за яку ціну не віддати свого, але не бачила на те ніякого способу, хіба що знищити цього чоловіка, убити його рішучо і безжально, тоді поставити щаблі па місце й видобутися на волю. Вона ніколи нікого не вбивала? То й що? Поки була Настасею, не вбивала і не стала б убивати ніколи. Але тепер вона Хуррем, а хто знає, що це за жінка? І чи сама вона знає про себе що-небудь?

— Підійди до мене, — холодно сказала вона Ібрагімові. — Підійди, бо маю тебе вбити! І від жаху прокинулася.

Лежала майже гола на своїй низькій постелі, скоцюрблена чи то від холоду, чи від страху, вже й скинувши з себе сон, не могла поворухнутися, лиш думка болісне билася в ній, страхітлива думка про те, що все життя довкола неї, власне, не що інше, як глибочезна безвихідь, на дно якої закинуто безліч нещасних людей, і одні з них мають стояки драбини, інші. — щаблі, кожен щосили боронить свою власність, ніхто не хоче поділитися з іншим, помогти іншому, помігши тим самим і собі, і так судилося всім їм лишатися на дні, в безвиході, в безнадії, назавжди й навіки, бо це неминуче, як доля, і ніхто не спроможний будь-що змінити.

«Проклятий світ, — шепотіли нечутно її уста в темряві, — проклятий, заклятий! Матусю, порятуй мене!»

Моторошне тонке цокотіння наповнювало темряву покою, темрява була суцільним тоскним цокотом, так ніби міріади крихітних залізних жал летіли звідусіль, вдарялися одне об одне, розпечано клювали її ніжну шкіру, все тіло і цокотіли-цокотіли, сухо, тонко, якось ніби звискуючи. Хуррем згадала, що звечора не закрилася мусліновою запоною від москітів. Може, й сни від цих нестерпних москітів?

ЛЕЛЕЧКА

Мудра уста-хатун, стара туркеня, приставлена для навчання султанських дочок і молоденьких одалісок гарему, розповідала Хуррем про османських султанів і про їхніх предків-сельджуків (кого вбили, кого задушили тятивою лука, кого отруїли, хто вмер смертю таємничою і страшною), знання переплелося в ній з її довгим-предовгим життям, власне, ціле її жнття стадо тепер суцільним знанням. Темнолиця, вусата стара наповнена була такою безліччю історій, що їх стачило б на тисячі таких жадібних умів, як у молодої бранки з України, і з тих історій з особливою силою запам’яталася Настасі розповідь про анатолійських орлів і перелітних лелек.