І місіс Пірс знову сміється криком чайки й шалено розгойдується в кріслі. Я потуплюю очі й зніяковіло всміхаюся.

— Годі вам, Ральфе! — гукає вона сміючись. — Годі вдавати незайманого хлопчика!

— Годі й вам гойдатися, мені неприємно дивитись.

— О, даруйте, Ральфе, я забула!

Вона зупиняє крісло. Я зиркаю на неї.

— А як ви дізналися, що Аніта має приїхати?

— У понеділок ви одержали від неї листа.

— Ви впізнали її почерк на конверті?

— Та ні. Ви забуваєте, що отримуєте свою пошту в лабораторії. Я помітила, з яким поважним виглядом ви обідали.

— Не знав, що на моєму обличчі можна все прочитати, — трохи роздратовано кажу я.

— Заспокойтеся, Ральфе, далеко не все. До того ж зробити це можу тільки я, бо знаю контекст.

— Який контекст?

Джоан сміється.

— Невже я повинна договорювати все до кінця? Ну що ж, назвімо це… збудженням, що його викликає у вас присутність будь-якої жінки (добре сказано!), й тривогою за ваші майбутні взаємини з Анітою.

— І що змінилося в цьому контексті?

— З понеділка це збудження стало гарячковим (сміх), на вашому обличчі можна було побачити й надію, й розпач. До того ж ви куди менше говорили і майже не турбувалися про Дейва.

— Я міг думати про іншу жінку.

Знову сміх, схожий на крик чайки.

— Так, так, Ральфе, ви думали й про іншу жінку! Не намагайтесь обвести мене круг пальця, лицеміре! Але інші жінки, на вашу думку, недоступні, і ви, мріючи про них, дали їм належну оцінку…

Я мовчу. Отже, вона здогадалася про Пуссі. Але як? Не думаю, що Стайн… Ні, ні, це на нього не схоже.

Мене збиває з пантелику її талант ясновидиці, і я, навіть не обмірковуючи свій вчинок, такий схожий на вчинок людини, яка просить ворожку поворожити, запитую в місіс Пірс:

— Джоан, як ви гадаєте, Аніта й справді приїде?

Місіс Пірс більше не сміється. Вона дивиться на мене лагідними проникливими очима.

— Цілком можливо. Але не гнівайтеся на неї, якщо вона два-три рази не дотримає слова. Чи якщо буде змушена приїздити до вас дедалі рідше. Ні, Ральфе, не кривіться так. Аніта не може робити того, що їй заманеться. Особливо зважте на те, що вона обрала шлях, на якому ви не можете бути її супутником. Вона багато попрацювала, не знаючи ні хвилини спокою, й зробила велику кар’єру. Аніта не відмовиться від неї заради вас.

Я байдуже відповідаю:

— Тоді я відмовлюся від своєї.

— О ні, ви залишитесь у Блувіллі! Ви прив’язані до нього, як жінка до домашнього вогнища. А Аніта — велика людина й весь час у високих справах. Вона думає про вас. Але не може бути поруч із вами.

— А ви не думаєте, що вона приїздила б частіше, якби кохала мене дужче?

Лунає сміх, схожий на крик чайки.

— Ральфе, ви міркуєте, як жінка! Аніта поділила своє життя, як чоловік, на дві шафки: у більшій — її кар’єра, в меншій — ви.

— Чудово!

— Та й ви, Ральфе, будьте відвертіші. Ви теж не закохані до нестями в Аніту. Ви мрієте й про інших жінок…

Я переймаюсь якимсь двоїстим почуттям до Джоан. Вона водночас захоплює й дратує мене. Місіс Пірс усе бачить, усе знає й ніколи не дає вам про це забути! Вона мало зважає на те, що ображає вас, проникає у ваші таємниці, ганьбить вас.

Я гордовито мовчу, але моя погорда її не обходить. Скоріше розважає. Їй додає сили приязнь, яку вона відчуває до мене й на яку я відповідаю взаємністю. І місіс Пірс, впевнена в цій силі, добирає ще гостріших слівець. Вона просто кидається в наступ, викликаючи в мене хвилювання й трепет. Якщо вона так діятиме й далі, то невдовзі цілком залізе мені в душу.

Джоан сміється.

— Не забувайте, що Аніта вельми небайдужа до вас.

І знов уривчастий, пронизливий сміх. Ніби ціла зграя чайок злітає в повітря.

— А втім, я її розумію, — каже місіс Пірс, роздивляючись мене своїми колючими очима. — Ви гарний хлопець, Ральфе, і все у вас у міру! Прошу вас, не жахайтеся! Я не роблю вам пропозицій. А втім, що б ви робили з таким кістяком, як я! Еге ж, адже ви любите пухкеньких жінок. (Звідки вона про це знає?) До того ж самі знаєте, я не можу похвалитися хтивістю. Ні, ні. — Вона сміється. — Бідолашний Реджіналд. (Реджіналд — її чоловік.) Мені, Ральфе, особливу втіху дають тільки мої очі.

Мене вражає невимушеність, з якою Джоан Пірс говорить на заборонені теми. Я розумію, чому в Блувіллі вона має такий успіх. Вона в усе втручається, може що завгодно сказати, в неї нема ніяких комплексів. І це допомагає й решті людей звільнитися від своїх комплексів. Наприклад, я дуже ніяковів, особливо замолоду, через свій низький зріст. І тепер мені приємно, що Джоан натякнула на мій зріст, не зачепивши мене за живе, навіть пожартувала з цього приводу («і все у вас у міру!»). Її жарт навіть нагадує комплімент. А втім, такі жарти не минають безслідно. Найменша колючка, проколовши вам шкіру, лишає на ній слід, навіть якщо в ту мить ви цього й не відчули. Мені здається, що колись я неодмінно розгніваюсь на Джоан.

Найгірше те, що я весь час ніяковію й не можу цього приховати.

— Джоан, що ви ото спостерігали, коли я прийшов?

— Дивовижні речі, — відповідає вона сміючись. — Ви знаєте, Ральфе, що серед наших охоронниць процвітає лесбіянство, наче у відповідному закладі?

— Я про це здогадувався.

— А я тепер цього певна. Сердешні дівчата! Та не це мене цікавить. А те, що серед них є один «вільний стрілець».

— «Вільний стрілець»?

— Еге ж. Розумієте, мабуть, їх добирали не дуже суворо. Ця дівчина користується однією іграшкою, і це свідчить про те, що вона тужить за чоловічим тілом.

— Ви маєте на увазі вібромасажер?

Вона заливається сміхом, що нагадує крик чайки.

— О ні, то не вібромасажер! Це щось більше, набагато більше, досконаліше й витонченіше. Та я не стану описувати вам ту штукенцію. Сподіваюся, що колись зможу її вам показати. Це щось досить дивне.

Вона сміється, аж їй перехоплює дух. Я уриваю її.

— А хто та охоронниця? Я її знаю?

— На жаль, ні, бідолашний Ральфе, це не Пуссі. Не відпирайтеся! Я знаю про цю вашу слабинку до Пуссі відтоді, як ви вправили їй лікоть. Того вечора, коли ви, шукаючи Дейва, прийшли до мене, ви мали зовсім очманілий вигляд. Я ще подумала, що чоловіка навряд чи так збентежить якийсь лікоть!

Її добродушні соколині очі дивляться на мене, і я теж сміюся. Бо місіс Пірс не тільки чародійка, вона ще й весела жінка. Вона вміє позбавити серйозності будь-яку проблему, А в Блувіллі такій людині ціни немає.

Я кажу їй про це, і вона одразу ж насуплюється.

— Ні, Ральфе, ви помиляєтесь. Веселість — мій захист. Я хвилююся так само, як і ви. Навіть більше, коли подумаю, що можу передчувати події. А ви здаєтесь мені безтурботним.

— Я? Безтурботним?

— Я знаю, ви дуже турбуєтесь про Дейва, і про Аніту теж. Та повірте мені, вам треба хоч трохи позбутися особистих клопотів і більше думати про майбутнє ЧО в Блувіллі. Тут мені дещо не подобається. Д дещо навіть викликає в мене страх.

— Що саме?

— Наведу вам такий приклад: ви зраділи, коли Гільда Гельсінгфорс відмовила вам у відставці? Атож. Я вас розумію. Але що це загалом означає? А те, що ви — в’язень. Що вони вирішили завадити вам вибратися звідси. Кажу відверто, Ральфе, якщо завтра ви складете Дейвову й свою валізи й підете до сторожової вишки, то, гадаєте, вас випустять?

Я дивлюся на місіс Пірс і раптом, коли мій погляд зустрічається з її, виразно уявляю собі сцену, яку вона щойно намалювала, бачу цю сцену її прозірливими очима й відчуваю цілковиту певність, що вартові не випустять мене за ворота. І нараз усвідомлюю, що я це давно знав. Але якщо людина довго була вільна, то, щоб збагнути рабство, в яке вона потрапила, їй треба добре його скуштувати.

Джоан простежила за всіма моїми думками.

— Ви знаєте, як Стайн називає Блувілл? — веде вона далі. — Розкішним концтабором! І справді: чудові харчі, басейн з підігрітою водою, зали, прогулянки верхи… Але довкола — загорожа з колючого дроту, кулемет на сторожовій вишці, комендантська година, скрізь підслуховувальні апарати, телефон під наглядом, розпечатані листи. Я ще забула: ні радіоприймачів, ні телевізорів. І час від часу кілька розрізнених газет. Ральфе, невже ви думаєте, що я тицяю свого носа в усі закутки тільки задля власної втіхи? Я хочу все знати — і край! Нам конче треба все знати, коли нас тримають у цілковитій таємниці.