Вона говорить пристрасно, із запалом. І я відкриваю для себе таку Джоан, якої ще не знав: розважливу й сповнену відповідальності. Досі я захоплювався її здатністю передбачати майбутнє, але мені була не до вподоби її схильність до жартів і пліток. Тепер бачу, що насправді це дуже рішуча жінка. Моя повага до неї дедалі зростає.
— Джоан, — кажу я перегодя, — дякую за довіру, з якою ви розмовляєте зі мною. Але коли ви розповідаєте мені все це, то я розумію, що для цього є певна причина. Що ж, я вас слухаю.
Джоан чудова акторка. Коли від неї чогось чекаєш, вона замовкає. Або, скоріше, мовчки зважує свої думки. Ця її мовчанка нагадує червоне світло, яке, спалахнувши, починає моргати: увага, я мовчу, а це означає, що зараз я скажу щось важливе.
— Облиште, — каже вона нарешті. — Винаходьте свою вакцину. І якомога швидше! Ви навіть не уявляєте собі, яка вона потрібна!
— Та здогадуюсь, — кажу я трохи зніяковіло.
Її не спиняє ніщо. Вона не зважає на моє зніяковіння, іде в наступ, руйнує всі мої загорожі, вдирається на мою територію.
— Цього не скажеш! Ваша лабораторія працює вкрай погано! У вас не вщухає війна між кастами! Ви там більше воюєте, ніж працюєте.
Її слова не тільки вражають мене, а й викликають у моїй душі гнів. Місіс Пірс і справді переступає всі межі! Ще якось можна змиритися з тим, що вона втручається в моє приватне життя. Але хай дасть спокій моїй роботі! Моя лабораторія її не стосується! Хай Джоан не тицяє свого носа й туди!
Я засовую руки в кишені, насуплюю брови й, підвищуючи голос, кажу:
— Невже це Реджіналд так поінформував вас про мою лабораторію?
Краще було б мені мовчати: я дав їй привід для дальшого наступу.
— Ні, шановний! — переможно кричить вона. — Реджіналд нічого мені не розповідає! Реджіналд — вірний раб доктора Мартінеллі! Мій чоловік належить до тих, хто радше дасть себе вбити, ніж заговорить. — Місіс Пірс переводить дух. — Але я все знаю. Знаю, що жінки й С у лабораторії вас ненавидять. І цілком справедливо! І що ви, в свою чергу, ненавидите їх! Браво! Прекрасна робота! Чудові умови для дослідів!
Тепер мені не лишається нічого іншого, як іти в контрнаступ, але не забуваючи про обережність.
— А ви, звісно, підставили б і другу щоку й зробили б із моєї лабораторії маленький рай.
— Звичайно ж, Ральфе, — відповідає вона з приголомшливим спокоєм. — Саме це тепер і треба робити. Принаймні, якщо ви хочете досягти мети. Те, що вам відмовили у відставці, зміцнило ваше становище. Скористайтеся з нього, Ральфе! Але обережно! В ім’я примирення й справедливості…
Джоан має слушність. Мушу сказати, сам я не додумався скористатися своїм міцним становищем, зокрема й задля цієї мети. Геніальна Джоан! Її проникливість мене ошелешила, мені бракує думок, дух перехопило, і я тільки ледве збираю докупи уламки свого самолюбства і обережно відступаю.
Я силувано всміхаюся їй, випростуюсь перед нею і кажу:
— Пане генерале, ви збираєтесь дати мені ще якісь вказівки?
— Авжеж, — спокійно відповідає Джоан. — То все були дрібниці. Тепер я маю показати вам щось сенсаційне.
Це нагадує добре продуману з самого початку й несподівану розв’язку. Джоан підходить на своїх цибатих ногах до столу, бере з нього велику чорну сумку і, стиснувши її в своїх пазурах, повертається до мене. Невже вона зараз дістане із цієї сумки одну з отих своїх ляльок? Або, наче штукар, видобуде звідти кролика чи випустить цілу зграйку голубів?
Ні. Все набагато простіше: Джоан розмахує в худій руці ілюстрованим журналом.
— Цьому журналові, Ральфе, немає ціни! Це один із номерів «Нью ери», який вони не показали нам. І чому?! Вчора я ледве знайшла його в кошику для сміття у містера Берроу. На щастя, в мене гострий зір. Хоча було нелегко відкрити сумку, підійти до кошика, нахилитись — і то весь час ляпаючи кельмою похвалу на чоловіка, який ходив сюди-туди по кабінету, розповідаючи мені про свою кар’єру. Ось цей журнал. Почитайте його, Ральфе! Нікому про це не кажіть і поверніть його мені назад.
— Але ж він датований четвергом!
— Еге ж, як бачите, свіжий. З дня його виходу не минуло й тижня. І особливо в ньому привертає увагу стаття під заголовком «Закон і порядок». Прочитайте її, самі побачите, що вона проллє вам нове світло на світ за межами нашого ранчо.
— Дякую, Джоан, — відповідаю я, згортаючи журнал і ховаючи його під полою піджака.
Я легенько вклоняюсь їй і простую до дверей, але вона зупиняє мене і втуплює свої гострі очі в моє обличчя.
— Ральфе, і ще одне, останнє. В кафетерії не дивіться так на місіс Берроу. Бо зрештою це помітять.
Журнал «Нью ера», номер якого я несу, мов злодій, під полою піджака, був заснований невдовзі після приходу до влади президента Бедфорд і відбиває офіційні погляди Білого дому. Я чекаю, коли Дейв ляже спати, замикаю на ключ двері барака, запинаю штори на вікні в своїй кімнаті і досить гарячково, з приємним почуттям, що роблю щось заборонене, починаю читати статтю «Закон і порядок».
Стаття досить довга, але вельми цікава, тим більше, що написала її Дебора Грімм, чию горезвісну фразу про статеві стосунки я вже наводив. Сказати правду, ця багата на факти стаття має чим привабити читача. Отже, я не розчаровуюсь, мої сподівання справджуються.
Дебора Грімм почала з того, що адміністрацію Бедфорд дуже занепокоїв такий факт: пошесть енцефаліту-16 підкосила поліційні сили, і це тим страшніше, що вони постійно контактують з населенням; отож постало питання про підтримання порядку. Певна річ, відразу ж було створено жіночу міліцію. Але вона нечисельна й малодосвідчена. Тому багато хто чекав різкого зростання злочинності й особливо появи озброєних грабіжників, через що вулиці великих американських міст стануть такими самими небезпечними, якими за середньовіччя були окремі квартали Лондона.
Цього не сталося. Хоч як дивно, але число озброєних пограбувань, зґвалтувань і вбивств зменшувалось в міру того, як падала дієвість поліції. «У своїх припущеннях, — цитую Дебору Грімм, — адміністрація не врахувала важливого фактора. Вади злочинного світу — азартні ігри, наркотики й проституція — майже винятково були привілеями чоловіків».
Тож пошесть завдала відчутного удару рекету, до якого вдавалися переважно чоловіки, бо вона косила чоловіків із поганими звичками й розріджувала середовище сутенерів, торговців наркотиками та власників гральних закладів. Ланцюг організованої злочинності розпадався з двох кінців. Нью-йоркські повії, що процвітали і в місті, і в порту, щодня втрачали звідників і клієнтів.
Одначе мала ця картина й «свої тіні». Повії, що були не жертвами, а спільницями злочинних чоловіків, спробували поставити на ноги інший рекет і домоглися певного успіху. Серед жінок, яких заразили їхні партнери, був іще досить великий попит на наркотики, і новоспечені комерсантки намагалися поновити канали доставки їх з Далекого Сходу до Сполучених Штатів.
Жіноча міліція негайно виступила проти цих постачальниць отрути. Хоч вона й не мала достатнього поліційного вишколу, а все ж досягла великих успіхів у боротьбі з жіночим злочинним світом, який почав підводити голову. Запорукою цих успіхів стала «одна якість, якої ніколи не мали полісмени-чоловіки, — непідкупність»[16]. Але злочинність не обмежувалася самими наркотиками. Злочинниці виявляли спритність і на іншому ґрунті. Тому адміністрація Бедфорд під загрозою суворого тюремного покарання закрила секс-крамниці, заборонила виготовляти й продавати еротичні предмети, особливо ті, що призначаються для жінок. Безперечно, цей закон позитивно вплинув на моральні засади суспільства, але він не зміг завадити зростанню попиту на предмети фалічного характеру, «і це незважаючи на той факт, нині науково доведений[17], що жінці дає втіху подразнення клітора, а не введення чоловічого статевого органа в жіночий» (!).