Я знову звертаю увагу на це її «ми». Звертаю увагу й на те, що Джоан уже майже відверто наголосила на цьому слові.

Вона нахиляється вперед і скоромовкою каже:

— Слухайте, Ральфе, ви тут уже двадцять хвилин. Це означає, що коли я знову ввімкну підслуховувальний пристрій, то нам доведеться говорити про всяку всячину ще цілих двадцять хвилин. Це надто багато. До того ж я побоююсь, що хтось засік час, коли ви зайшли до мене, й одразу ж доніс про це службі підслуховування. В такому разі вони неодмінно здогадаються, що на стрічці записано не всю нашу розмову, а крім того, на моєму пристрої теж є приховані перестороги. — Помовчавши, вона провадить: — Ральфе, час біжить. Я попрошу у вас про дві речі: віднині не робіть нічого, не порадившись зі мною.

— Нічого не робити? Що ви хочете цим сказати?

— Наприклад, не давайте негативної відповіді Федеральному сім’яному банку.

— Як?! Ви й про це знаєте?

— Ну звісно.

— Я ж вам про це не розповідав!

— Розумієте, тут таємниці немає. Я дізналася про це від Муч, а їй розповів Стайн.

Пауза.

— А Муч належить до тих жінок, яким можна довіряти?

Пірс хитає головою.

— Загалом Муч гідна довіри. Але вона, на жаль, скомпрометувала себе, і тепер за нею пильно стежать.

— Скомпрометувала себе?

Пірс сміється своїм уривчастим сміхом, схожим на крик чайки.

— Ох, Ральфе, ви не народилися для того, щоб жити в умовах диктатури! Пригадуєте, як я завадила вам заперечити Рут Джеттісон? А Муч їй заперечила.

— Авжеж, пригадую! Муч тоді повелася чудово!

— Муч повелася чудово, але потрапила в пастку. Фальшивий гріх Рут Джеттісон відгонив провокацією. Вона мала на меті спонукати блувіллських опозиціонерів викрити себе.

Від подиву я аж роззявляю рота й почуваю себе ніяково. Чи досі я справді щось розумів у Блувіллі? Здається, я тільки припускався помилок: у своїх міркуваннях, у розумінні подій, у поведінці. Взяти хоча б мій намір піти у відставку, яким я так пишався! Адже я вважав його страшенно сміливим!

— А що поганого в тому, що я дав Федеральному сім’яному банку негативну відповідь?

Пірс усміхається.

— Нічого поганого в цьому немає. Але діяли ви необережно.

— Якщо я правильно вас розумію, то необережність — риса моєї вдачі? — трохи ніяково питаю я.

— Не зовсім так. Ви людина досить вдумлива.

Спасибі й на цьому. Бодай трохи олії після оцту.

— Але?..

— Ви надто безпосередній.

— Це вада?

— Тут це вада.

— І моя негативна відповідь — помилка?

— Загалом не помилка, Ральфе. Але тактична помилка. Не забувайте, що боротися — це розкривати себе. Не слід боротися за щось другорядне, особливо коли не маєш шансів перемогти в цій боротьбі.

Оскільки мене назвали «досить вдумливою людиною», то я замислююсь. І незаперечне твердження Джоан засліплює мене. Так, вона має рацію. Власне, я ніколи не вірив, що Малберрі мої заперечення сподобаються. Можу заприсягтися, що й Стайн не повірив у це. Обидва ми нагадували дітей. Ми вчинили почесну бійку. І цілком марно! Безглуздо!

Я мовчки дивлюсь на Джоан.

— Отже, з нас трьох тільки Джесперсен виявився реалістом?

Пірс насуплює брови, стискає губи й зціплює кулаки.

— О, той Джесперсен!

Вона більш нічого не каже, але цим сказала все. Це її нове застереження знов ошелешує мене. Джоан підводиться.

— Даруйте, Ральфе. Час мене квапить.

— Але ж ви збиралися попросити в мене про дві речі, а попросили тільки про одну.

Пірс мовчки всміхається, а я думаю: «Неймовірно, але тепер я прошу в неї вказівок! Чи я випадково вже не входжу до оцього «ми»?»

— Коли ви, Ральфе, надумаєте довгенько порозмовляти зі мною, не приходьте сюди. Перекажіть усе через їжака.

Я не вірю власним вухам і питаю:

— Через Лію Берідж?

— Тримайте це її прізвисько в таємниці, бо його знаємо тільки ми троє.

— Ну що ви, Джоан, я не зможу цього зробити через підслуховувальний пристрій у моєму кабінеті.

Пірс усміхається.

— Дозвольте вам сказати, що проблеми з пристроєм у вашому кабінеті ніколи не існувало.

У п’ятницю о восьмій ранку я знаходжу відповідь від доктора Малберрі. Вона така, якої я й сподівався. Проте є в ній одне дивне уточнення, яке вкрай мене приголомшило б, якби навіть тут, у Блувіллі, я не зумів зберегти рештки почуття гумору.

«Шановний докторе Мартінеллі! Я можу легко розвіяти сумніви, на які Ви посилаєтесь: ми відрядимо до Блувілла лише дві особи — шофера й лаборантку. Ви матимете справу тільки з останньою. Тож не буде ні мастурбації, ні гомосексуалізму.

Сподіваюся, Ви більше не заперечуватимете, що кожен громадянин повинен розглядати це як свій патріотичний обов’язок.

Чекаю від Вас відповіді, яка підтвердить Вашу згоду.

Щиро Ваш…»

Мабуть, краще було б засміятися, ніж почувати себе ображеним. До того ж, що думати про «лаборантку», яка матиме зі мною такі короткі інтимні стосунки? А може, йдеться про якусь медсестру? Чи вона пройшла відповідну підготовку? Цікаво, вона згодилася виконувати це спеціальне завдання добровільно? Чи, навпаки, її теж примусили до цього в ім’я «патріотичного обов’язку»?

Я викликаю до свого кабінету Лію Берідж, знаючи наперед, що вона мені порадить. Але сподіваюся скористатись із цієї розмови й поставити Дії кілька запитань.

Берідж одразу ж відповідає на мій виклик по селектору, хоч на ієрархічній драбині стоїть вище за мене — з погляду жіночого статуту нової ери і з погляду нових взаємин у середовищі отого «ми».

Звісно, тепер Берідж не заноситься, як було раніше. Вона заходить, низенька й кругла, нечутно причиняє за собою двері й, чекаючи моїх «вказівок», скромно стоїть переді мною з текою під пахвою, що її прихопила з собою як привід.

Я простягаю Берідж листа від Малберрі, і коли вона читає його, на очі їй спадає пасмо волосся, до якого мені дуже хотілося б доторкнутись. Тепер я дивлюся на Дію інакше. Мені впадають у вічі її сережки у вигляді булави, яких я досі не помічав. Хоч у Берідж таке саме пишне волосся кольору червоного дерева, як в Дніти, вона не схожа на мою колишню дружину. Очі в неї не зелені, а голубі. Ніс не гострий, а кирпатий. Підборіддя кругле й вольове. Боюся, що досі я приділяв забагато уваги вроді її обличчя й не помічав його виразу. Сьогодні вперше в світлі отого «ми» я силкуюсь «побачити» Берідж, не надаючи ваги її фізичній привабливості. І мене вражає в обличчі Берідж не тільки його натхненність. Чоло, вилиці, лінія нижньої щелепи, очі, складки вуст, таких повних і звабливих, — все відсвічує незаперечною енергією. Гаразд. Мені слід перебороти в собі пережитки нашої культури й віднині змиритися з ідеєю жіночого панування та ідеєю сили.

Берідж повертає мені листа й байдужно каже:

— Те, що вони передбачили «лаборантку», свідчить про одне: вони вже діставали такі самі відмови, як ваша.

— Ви знаєте, що й Стайн відмовився?

— Ну звісно. Я знаю й те, що відповів Малберрі. Стайн отримав від нього листа вчора. Я вам коротко перекажу його зміст: шановний професоре Стайнмеєр, як проконсультували нас рабини, що до них ми звернулися, ви буквально сприймаєте текст тридцять восьмого розділу Книги буття й нехтуєте його дух. Онанів гріх полягав у вмисній безплідності. А захід, який здійснює наша служба, навпаки, покликаний збільшити плідність. Оскільки ви одружені, то вам цілком може зарадити дружина. Лаборантка тільки збере в пробірку сім’я.

Берідж замовкає. Мені здається, про все це можна було б розповісти якось інакше — хтозна, може, навіть з усмішкою. Зрештою, абсурд не конче має бути кафкіанським, він може бути й комічним. Адже вони все ж таки проконсультувалися в рабинів!.. Та ні, Берідж, схрестивши руки на грудях, тримає під пахвою теку, дивиться на мене — й не бачить мене. І жодна рисочка на її обличчі не зворухнеться. Я відчуваю, як мені помалу передається її холод, і, звівши брови, кажу: