— А що я маю робити тепер?

— А тепер ви відгукнетесь на заклик батьківщини й дасте ствердну відповідь.

Берідж сказала це, не моргнувши, навіть не відчувши іронії своїх слів.

— А Стайн?

— Ріта порадить йому дати згоду.

— Ріта?

— Так ми називаємо нашу спільну подругу.

Я дивлюся на Берідж: отже, мене остаточно залучили до отого «ми». Чи не тому я враз помічаю, що переді мною крижана брила? Чи не хоче Дія Берідж раз і назавжди дати мені відчути, що вона мною керує?

Перегодя я кажу:

— Берідж, я хотів би поставити вам кілька запитань.

Вона кидає погляд на свій годинник і сухо відповідає:

— В мене тільки п’ять хвилин. А мені ще треба поговорити з вами з приводу паперів, що лежать у цій теці.

— Я говоритиму коротко: куди веде дріт від мікрофона в моєму кабінеті?

— До мого кабінету. — Вона на мить замовкає, ніби даючи мені змогу зібратися з думками.

— Тож ви можете стирати записи на магнітофонній стрічці?

— Коли я цього захочу й ті записи, які я захочу.

— Друге запитання: як вам пощастило ввійти в довіру до Берроу і компанії?

— Я давно належу до РВЖ.

Я аж підстрибую.

— Ви член Руху за визволення жінок?

— Ви в цьому сумнівалися?

— Правду кажучи, ні. — По короткій мовчанці я веду далі: — Мабуть, я таки йолоп, бо тепер уже нічого не розумію.

— Все дуже просто: я член РВЖ, але терпіти не можу оту тваринну статеву зверхність, війну між статями й заборону на подружнє життя.

— На такій самій позиції стоїть і Аніта!

Берідж насуплює брови, її голубі очі спалахують, і вона вкрай зневажливо каже:

— З тією різницею, що я борюся проти Бедфорд, а вона їй служить!

— Еге ж, знаю, — кажу я. І додаю перегодом: — Я це зрозумів.

— З деяким запізненням! — відрубує Берідж.

— Ваша правда. Як каже Ріта, я насилу вибрався зі свого власного кокона.

Я дозволяю собі засміятись, але Лія не реагує.

— Щоб вам, докторе, було все ясно, — каже вона, — я хотіла б дещо уточнити: я член РВЖ, але я проти такої організації, якою її замислила Бедфорд, і проти Бедфорд як диктатора.

— Що ж, я з вами згоден, ви її краще знаєте.

— Я задоволена вами, — кидає вона холодно. — Так нам буде куди легше.

Помовчавши трохи, я запитую:

— Ви не бажаєте поговорити зі мною про «нас»?

— Навіщо? Ви знаєте, яка в нас мета.

— Я хотів би поговорити про людей.

На це Берідж рішуче відповідає:

— У Блувіллі ви матимете справу тільки з Рітою та мною.

Я зиркаю на неї. Отже, підпільний рух суворо поділяється на окремі осередки, щоб у разі викриття одного з них можна було уникнути розгрому решти.

— Серед нас трьох ви старша? — питаю я.

— Так. Але ви завжди матимете право висловити власну думку.

Право я матиму цілком теоретичне, я це вже відчуваю.

— Ще одне запитання, Берідж: припустімо, Бедфорд буде нейтралізовано. Яка кінцева мета Руху?

— Відновити попередній статус-кво, за винятком того, що стосується становища жінки.

— Чому така скромна мета?

— Щоб мати якнайширшу підтримку.

— А вона широка?

— Вона розширюється з дня на день. Навіть у конгресі.

Ось що може вселити в мене бодай якусь надію. Покірливість «удів» у конгресі вже не така абсолютна, якою вона була. Та що може зробити конгрес? Звинуватити президента? Таке в нашій історії вже траплялося. А з іншого боку, чи можна припустити, що президент-диктатор дозволить судити себе, не застосувавши проти своїх суддів сили?

— У мене лишається не більше хвилини, — каже Берідж.

Вона сповнена рішучості. Але й далі стоїть із текою під пахвою, і вигляд у неї холодний, непроникний. Чудова службовка, яка диктує мені свої вказівки!

— І останнє запитання, Берідж: ви поводитиметеся зі мною завжди так, як сьогодні?

— Еге ж.

Погляд у неї ясний, голос безбарвний, поза невиразна.

— І що, сварок між нами більше не буде?

— Ні.

Я всміхаюся.

— Мені їх бракуватиме.

Берідж на мою усмішку не відповідає. Я якось незграбно перепитую:

— Тож сварок уже не буде? А чому?

В її погляді прозирає почуття, розгадати яке мені не вдається.

— Докторе, у сварках більше не буде потреби, бо тепер я довіряю вам і можу відверто виявляти свої почуття.

— Свої почуття до мене? — питаю я, підводячи брови.

— Прошу вас, тільки не треба лицемірити, — сухо відповідає вона. — Не прикидайтеся, ніби ви їх не помічаєте.

Я мовчу.

— Чи мені їх уточнити? — каже Берідж агресивно.

В мене більш немає бажання говорити, і мені не хочеться, щоб вона втягла мене в довгу розмову.

— Що ж, докторе, я справді відчуваю до вас потяг, — промовляє Берідж украй холодно.

У мене опускаються руки. Не скажу, що я почервонів. Але мало не почервонів. Слово честі, її слова видалися мені такими неймовірними, що я аж потуплюю очі.

Берідж реагує зовсім несподівано — вона сміється.

— Докторе, — каже вона, — ви кумедна людина! Може, ви вже й вибралися зі свого особистого кокона, але залишилися в коконі фалократа! Признайтеся, ви майже приголомшені. Ще б пак, жінка сама вирішила сказати чоловікові, що бажає його! Вам хотілося б зберегти за чоловіками бодай це виняткове право.

— Правду кажучи, ні, просто це для мене несподіванка. Розумієте, таке я чую вперше. Та, зрештою, чути це дуже приємно. Особливо коли таке бажання обопільне.

В голубих очах Берідж спалахує гнів, і вона каже з убивчою іронією:

— О, то ви теж мене бажаєте?!

— Ви й самі про це здогадуєтесь.

Вона знову сміється, але цього разу майже глумливо.

— Ваше бажання, докторе, дуже відрізняється від мого. Ви нагадуєте огиря в загороді. Ви бажаєте всіх кобилиць, яких обгородили разом з вами! Місіс Берроу! Кроуфорд! Пуссі! Мене.

Не можна сказати, що сьогодні дуже шанують мою людську гідність. Для доктора Малберрі я — бугай у центрі штучного запліднення, а для Берідж — огир у прерії. Сьогодні мене цілий день порівнюють із тваринами.

А втім, я не стану заперечувати фактів. Цілком очевидно, що кожен мій погляд у Блувіллі підстерігали, помічали й зважували, а Ріта з їжаком його обговорювали. Ось яке воно, обличчя пуританського суспільства: у ньому всіх цікавлять тільки статеві стосунки!

— Знаєте, — кажу я, — коли ти багатоженець лише в думках, то можеш дозволити собі сяке-таке розмаїття. Одначе я хотів би зробити одне зауваження.

Берідж уже не сміється так глумливо. Обличчя в неї знову стає поважним, і вона дивиться на мене відверто, спокійно. Проте, помітивши, як у неї легенько тремтять сережки, я відчуваю: Лія здогадується, що я збираюсь їй сказати.

— Берідж, — кажу я, — коли б огиреві, як ви кажете, пощастило вибратись із загороди, то я знаю, кого б він собі вибрав.

Вона, й оком не кліпнувши, відповідає:

— Пусті слова, запозичені з арсеналу розбещених спокусників.

— Аж ніяк.

Берідж мовчки роздивляється мене ясними очима. Потім погляд у неї змінюється. Я відчуваю, що вона вірить мені і її охоплює тепле почуття. Але це триває лише мить: обличчя в неї знов застигає, і, коли вона говорить, слова з її губів зриваються одне за одним з такою силою, що це аж викликає в мене подив. © http://kompas.co.ua

— Докторе, затямте собі одну річ: поки ми будемо в стінах Блувілла, в нас із вами нічого не вийде. Чуєте, анічогісінько! Жодного поцілунку, жодного рукостискання, жодного доторку одне до одного, жодного погляду. — І додає: — Поки що на нас чекає робота — от і все.

Вранці третього червня Берідж вибирає слушну нагоду, щоб дати мені вказівки. Вона прослухала звіт про нашу дослідницьку діяльність за два місяці, який я записав на магнітофонну стрічку й передав їй. Берідж вважає його занадто оптимістичним з тактичного погляду. У звітах містерові Берроу я, мовляв, мав би викладати не все про наші справжні здобутки. Я зауважую, що не тільки я можу зробити аналіз наших результатів. Це може зробити й доктор Гребел…