— Але ж це вас затримає, — відповідаю я.

Бесс сміється, і я не відриваю очей від її рота. Зроду ще я не бачив такого великого й гарного рота. Вона знову сміється.

— Знаєш, ти вельми люб’язний. «Que delicadeza!»[32] — сказав би Рікардо. Облиш, — веде далі вона, знову сміючись. — У мене скільки завгодно часу, я ж бо тепер на службі в науки. (Знову сміх.) Тричі за вечір — це для мене дрібниця! Не скажу, що перевтомлююсь!

Я починаю роздягатись. Від Бесс віє вульгарністю, яка здається мені приємною, бо надто вже ця вульгарність природна.

— «Перевтомлююсь», — провадить Бесс, насуплюючи брови, — це не зовсім те слово, яке я хотіла вжити. Тепер є інше! Постривай! Воно починається із слова «секс»…

— Не надто себе «сексексплуатуєш»? — питаю я.

— О, ти теж його знаєш! — каже Бесс, захоплено дивлячись на мене. — Соціолог, у якої я пройшла спеціальну підготовку, весь час твердила мені: «Бесс, чоловік вас надто сексексплуатував». Кінець кінцем я спитала в неї: «Даруйте, а що означає слово «сексексплуатувати»? — «Воно означає, що чоловік вас сексуально експлуатував». Ох, я вухам своїм не повірила! «Мене? — перепитала я. — Сексексплуатував чоловік?» — «Звичайно, Бесс!» — відповіла соціолог. «О, пробачте, — сказала я їй, — ви помиляєтесь! Помиляєтесь! Це я їх сексексплуатувала! Це я примушувала їх видобувати з гаманця чималі гроші за оті п’ять хвилинок, які я й роботою не назвала б!»

Бесс сміється, і, хоч я ладен поділити думку соціолога, цей її сміх такий заразливий, що ми сміємося разом, наче давні друзі.

Наступні «п’ять хвилинок», мабуть, добряче винагородили підслуховувальний пристрій. Потім я наливаю на кухні чарку бурбону Бесс, хлюпаю трохи й собі і вдруге наповнюю келих Рікардо, який сумно, нахмурено дивиться на мене.

— Спершу віднеси ці пробірки в холодильник, — звертається Бесс до Рікардо, накривши долонею його келих, — а тоді вже вип’єш!

Рікардо слухається її, а Бесс скрикує:

— Де мій жетон? Куди я поділа свій жетон?

— Який жетон?

— Ну, той, що ці дурепи дали мені на в’їзді до табору, забравши в мене посвідчення! Ще й попередили, що не випустять мене звідси, якщо я не поверну їм жетона. Рікардо! — кричить Бесс, коли він знов з’являється на кухні. — У тебе мій жетон?

— У мене лише мій, — сумно відповідає Рікардо.

— А де ж мій? Я дала його тобі!

— Нічого ви мені не давали, — зі смутком заперечує Рікардо.

І справді, Бесс нічого йому не давала, бо ми той жетон знаходимо. Він випав з кишені Бесс на ліжко, коли вона нахилялася наді мною.

— До наступного тижня! — каже Бесс, одним духом уливши чарку бурбону в свій широкий рот.

— Ви приїдете ще? — здивовано питаю я.

— Як?! — скрикує Бесс. — Хіба ти не знаєш? На цьому наші зустрічі не закінчуються! Ми бачитимемось іще не раз!

Другого дня я, як це часто бувало, прокидаюсь о пів на сьому — за півгодини до сирени. Але з ліжка не встаю, а знов починаю розмірковувати, як завжди, про се, про те. В такі хвилини мені нерідко приходять до голови непогані думки про мою лабораторію. А часом я поринаю в плотські марення. Я не стану їх описувати, бо кожен знає, як просто в них усе відбувається.

Цього ранку я думаю про Рікардо, про ту скрупульозність, з якою набирають робочу силу за адміністрації Бедфорд, а від Рікардо переходжу до Бесс, до її дивної зовнішності, до тієї радості, яка залишилась у мене від зустрічі з нею. Я маю на увазі радість, яку дає зустріч із новою людиною. В Блувіллі надто задушлива атмосфера, і така безпосередня натура, як Бесс, приносить сюди ковток свіжого повітря. Атож ковток свіжого повітря.

Потім на думку спадає Аніта, але я згадую про неї зовсім байдуже — не як про певний період у своєму житті, а як про звичайнісінький випадок. Перебираю в пам’яті десятирічний шлях, який я пройшов з нею в житті. Аніта змінилася на цьому шляху. Безперечно, вона «дісталася» до свого місця, але вже зовсім не така, якою вирушала в дорогу. І раптом я усвідомлюю, чому в наших фільмах, де взаємини між чоловіками й жінками зображено досить переконливо, жіночі образи, навпаки, такі сірі й невиразні. Їм відводять функції лише сексу, материнства й окраси. Жінок подають тільки як самиць. Вони не мають змоги розвиватися й зацікавлювати глядача. А Аніта еволюціонувала. Вона боролася з реальним становищем, сама приймала в житті рішення, і вони змінили її, певною мірою навіть розбестили. Між тією Анігою, з якою я познайомився десять років тому, й нинішньою спритною, цинічною жінкою-політиком є величезна різниця. Звісно, мені це не подобається. Але я відзначаю: Аніта — особистість, якій не бракує ні виразності, ні значущості.

Сьогодні я маю багато чого сказати Берідж. Щоб не викликати підозри своїм тривалим перешіптуванням, ми домовляємося, що я розповім їй про все не одразу, а частинами: у Берідж склалося таке враження, ніби наші взаємини заінтригували Кроуфорд і та почала шпигувати за нами.

Я розповідаю у хронологічному порядку передусім про Стайна та його хитру відмову поінформувати нас, але Берідж усе це вже знає від Ріти й нетерпляче уриває мене:

— Що він виготовляє?

— Слово «виготовляє» тут дуже до місця: він виготовляє клони.

— Що це таке?

— Це тварини, зародки яких можна дістати в технічний спосіб і які розмножуються без статевого парування.

— Хіба такі існують?

— Звичайно, серед яйцеродних. Скажімо, ви берете незапліднену жаб’ячу ікрину й виймаєте з неї ядро, яке має в собі жіночі хромосоми. Потім замінюєте це ядро кишечною клітиною пуголовка. Якщо експеримент удасться, ви дістанете другого пуголовка, що буде точною копією першого, або, коли хочете, його двійником.

— Чому двійником?

— Ви, Берідж, і я — це суміш батьківських і материнських хромосомів. А другий пуголовок матиме ті самі чоловічі й жіночі хромосоми, що їх має перший пуголовок, у якого взяли кишечну клітину. І, мабуть, буде тієї самої статі. Не забувайте, що із жаб’ячої ікрини вийняли ядро, і вона вже не має в собі ніяких хромосомів.

— Яка користь із того, що буде вирощено пуголовка-двійника?

— Практична користь?

— Еге ж.

— Ніякої. Але якщо ми перейдемо від яйцеродних до живородних, то це може дати неабияку користь. Скажімо, ви маєте чудового з усіх поглядів бугая: тож раді будете дістати ще кілька таких самих бугаїв, не ризикуючи схрестити його з якоюсь коровою.

Берідж закидає назад своє волосся кольору червоного дерева й мовчки дивиться на мене. Її сережки (звичайні пластинки у вигляді булав) тремтять, груди здіймаються. Очевидно, вона вся кипить. Вона вже збагнула, в чому суть дослідів Стайна.

— Ви хочете сказати, що можна одержати другого бугая, точну копію першого, без парування?

— Атож.

Її брови насуплюються.

— Або другу корову, точну копію першої, без участі бугая, тобто без запліднення?

— Авжеж.

— Облишмо корову, — провадить Берідж надсадним, сповненим сарказму голосом. — Візьмімо жінку.

Я вступаю в гру.

— Візьмімо Бедфорд.

— Еге ж, — каже Берідж, і очі в неї спалахують. — Візьмімо Бедфорд! Що тоді буде?

— Гаразд, але спершу ми підберемо в Білому домі покоївку — звісно, негритянку. Молоду, здорову й кремезну. Візьмемо в цієї негритянки яйцеклітину й виймемо з неї ядро. А тоді в цю яйцеклітину введемо клітину, взяту з кишечника Бедфорд, і коли ця клітина почне розмножуватися, вживимо яйцеклітину в лоно негритянки.

— Та ж це чудово! — скрикує Берідж і так зціплює кулаки, що аж пальці біліють. — І як ми не додумалися до цього раніше? Звичайно, негритянка не буде матір’ю. Негритянка лише виносить плід. Щось на зразок дородової годувальниці. Дев’ять місяців вона даватиме плодові своє тепло й кров і матиме «втіху» народити його! Але немовля буде не її. Генетично немовля буде чистою копією Бедфорд.

— Так, Берідж. Навіть більше, немовля буде двійником Бедфорд — певна річ, двійником жіночої статі, що народився від неї самої, дарма що вона не ходила вагітна й не народжувала його.