— І без будь-якої участі чоловіка!.. Докторе, — провадить Берідж розгнівано, — вашій статі не лишається нічого іншого, як зникнути! Ми матимемо без вас партеногенезних немовлят, що їх замість нас виношуватимуть негритянки!

Я добре бачу, що вона вся. кипить. В обличчя їй ударила кров, губи тремтять, кулаки зціплені. Берідж підходить до мене — очі в неї зблискують — і уривчастим голосом каже:

— Докторе, дайте мені руку.

Ошелешений, я простягаю їй руку. Вона стискає її в своїй, підносить до рота й кусає другий суглоб вказівного пальця.

— Ось що принаймні мені хотілося зробити, — промовляє Берідж тихим свистючим голосом.

Потім випускає мою руку, жваво повертається на закаблуках, кидає мені через плече: «Я прийду знов ополудні, за чверть до дванадцятої», — і, метляючи волоссям, наче кінською гривою, вихором вилітає з мого кабінету.

Я залишаюсь на самоті й дивлюся на свою руку. Дія Берідж не вкусила мене по-справжньому. На пальці тільки зосталися сліди від її зубів. На жаль, слина вже висохла й сліди поступово зникають — крім двох крайніх: двоє ікол, гостріших за решту зубів, уп’ялися в палець глибше. Дві кругленькі, трохи почервонілі заглибники збережуться в мене довше.

Коли за чверть до дванадцятої Берідж знову приходить, мені насамперед упадає в око, що в ній уже погас увесь внутрішній вогонь і вона перетворилась на ту саму крижану брилу. Спершу Дія розв’язує одне адміністративне питання, яке, здається, дуже хвилює її, а потім одразу ж заходжується розпитувати про приїзд лаборантів. Спочатку моя розповідь не дуже її зацікавлює, і аж тоді, коли я кажу, що ці лаборанти приїздитимуть щотижня, вона влаштовує мені справжній допит. Їй хочеться знати про Бесс та Рікардо все-все — про їхнє походження, фізичні дані, поведінку, навіть про їхню пристрасть до віскі. Зрештою Дія примушує мене розповісти все з самого початку, вона не пропускає жодної деталі, зважує кожне моє слово, докоряє мені за недомовки («О, бачте, а про жетон ви мені нічого не сказали!»), утретє зав’язує той самий діалог, висловлює невдоволення, що він знову виходить неповний, не відтворює попереднього, що я вкладаю в нього мало почуттів («Докторе, у вас неабиякі здібності актора! Саме тепер вам пора їх використати!»). Отож вона знов і знов докоряє мені, квапить, і я їй скоряюсь. Я не переказую сценку, а граю її, наслідую рухи Рікардо, відтворюю його відчутну іспанську вимову, показую, який сумний вигляд він мав, наслідую рухи Бесс, її невимушені манери, вульгарну говірку і, захопившись цією грою, натхненно, залюбки згадую кожну деталь.

Нарешті я закінчую. Западає мовчанка. Берідж змінюється в мене на очах. У неї насуплюються брови, спалахують голубі очі, тремтять сережки, стискаються губи.

— Одне слово, — каже вона, — ви непогано розважились.

— Як?! — скрикую я здивовано. — Таж це ви…

— Браво! — цідить Берідж крізь зуби. — Як чудово ви провели кілька хвилин! І так охоче їх змальовуєте…

— Але ж ви самі домагались деталей!

— Такого аж надто детального опису я від вас не домагалася! В усякому разі, мушу сказати, ви переситили мене своїми деталями! Докторе, ви справжній поет, коли розповідаєте про хвойд! Який опис! Отой величезний рот!.. Оті «природні» манери!.. І не забуваймо про небачені чари вульгарності!

— Берідж, ви ж самі попросили мене надати моїй розповіді певної пікантності!

— То не ви надавали своїй розповіді пікантності! Ця розповідь сама лилася з вашого серця! Я вже не кажу про те, як ви рухали деякими частинами свого тіла! Браво, докторе! Віднині щосереди ввечері у вас буде робота!

— Бесс не сказала, що приїде наступної середи.

— Тоді ще краще! Вона приїздитиме щотижня. Але коли — в середу? В четвер? У п’ятницю? Непевність у певності! Приємна загадковість і трохи напруженого чекання! Чого кращого ще можна бажати?

— Зрештою, це ви…

— До того ж ви називаєте її Бесс!

— Вона назвала мені тільки своє ім’я.

— Не журіться! В неї ще буде час і назвати вам своє прізвище, й розповісти про своє життя! Ви швидко досягнете успіхів у вульгарності!

— Берідж, ви забуваєте, що самі порадили мені…

— А ви шкодуєте? Подумайте, докторе, ви ніколи б не пережили такого історичного моменту: не побачили б найбільшого рота в Сполучених Штатах! Якщо я добре зрозуміла, то вас передусім зворушує його розмір.

— Ну що ви, я цього не казав! — відповідаю я, мимоволі дивлячись на її рот.

— Даруйте, докторе, але ви це сказали! Спершу згадали про її рот. А потім і про вульгарність.

— Берідж, усе це безглуздя…

— О, перепрошую, — каже вона зі сльозами гніву на очах, — не вдавайте з себе дурника!

Вона повертається до мене спиною і, метляючи волоссям, покидає мене, потамувавши — я цього певен — розпачливе бажання грюкнути за собою дверима.

Здається, я й справді досягаю успіхів. Я дефалократизуюсь. Доказ цього — те, що я вже не дивлюся на таку сценку з утішною зверхністю, з якою дивився на неї досі. Я усвідомлюю: те, що чоловіки називають жіночою нелогічністю, насправді — не що інше, як логіка, відмінна від чоловічої. Логіку Берідж зрозуміти легко: оце детальне, ретельне розпитування вона вчинила задля «нас». Але те, про що Берідж дізналася, стосується не тільки мене, а й її. Відверто кажучи, хіба мені приємно було б, якби хтось приїздив щотижня робити отакі маніпуляції з нею? Мабуть, не варто було розхвалювати вульгарність Бесс і поетизувати її рота. Єдине, що було «жіночне» в розмові Берідж зі мною — це, либонь, ота раптовість, запальність і словесна нестримність у її наступі. Вона так на мене накинулась, що я навіть не встиг збагнути, що зі мною діється.

Я вже зібрався йти до кафетерію, коли це Берідж знову заходить до мого кабінету. Обличчя в неї гладеньке, спокійне. Дія, видно, промила очі й зачесалась. Я обережно дивлюсь на неї. Що вона зараз учинить — зробить мені ще одну приємність, укусивши за вказівний палець на другій руці, чи ще раз учепиться в мене всіма пазурами?

Берідж не робить ні того, ні того. Тепер ми розмовляємо досить стримано.

— Докторе, ще кілька слів щодо клонів. Ті досліди вже перенесено з яйцеродних на живородних?

— Цілком можливо. Стайн використовує в роботі мишей.

— Як ви про це довідалися?

Знову допит.

— Ви ж знаєте, який Стайн неуважний. Одного разу він устромив руку в кишеню пальта — очевидно, хотів дістати звідти носовичка, а дістав мишу. Звісно, я не кажу, що та миша — клон.

— Але все ж таки, докторе, на мою думку, взяти яйцеклітину, вийняти ядро і ввести в неї клітину кишечника, а тоді спостерігати за її розвитком і вчасно пересадити в лоно жінки-ноєія — справа делікатна, довготривала й украй складна.

Я знизую плечима: мовляв, я не збираюся переконувати її в тому, що таке можливо. Та я й сам не маю певності в цьому.

— Експерименти завжди проходять важко. То вже згодом, коли винахід упроваджується в промислове виробництво, все йде швидше й легше.

— Промислове виробництво!

Я мовчки дивлюсь на неї. Невже вона, незважаючи ні на що, знову мене вколола? Мені теж хочеться шпигонути її.

— А чом би й ні, Берідж? Що ж тут дивного? Хто фінансує Стайнову роботу? Думаєте, такі дослідження нікого не цікавлять?

— Промислові партеногенезні немовлята! Докторе, ви над цим не замислювались?

Я мовчу. Вона дивиться на мене голубими очима, вираз яких так швидко змінюється. Але цього разу вони в неї задумливі й зосереджені.

— Джесперсен! — нарешті озивається вона. — Ми мусимо довідатися, що робить Джесперсен!

Я не знаю, як розуміти її слова, а що вона мовчить, то я зважуюсь запитати:

— Хочете, щоб я спробував поцікавитися про це в нього самого?

— О ні! — заперечує Берідж. — Не ви, тільки не ви! Це було б для вас дуже небезпечно!

Ми з Дейвом обідаємо в кафетерії, коли це з гучномовця лунає голос телефоністки: «Доктора Мартінеллі… Доктора Мартінеллі… Доктора Мартінеллі…» В кафетерії вщухають розмови, і всі погляди більш чи менш пильно прикипають до мене.