Звісно, о десятій вечора. До цього побачення у мене ще чимало часу. Я вкладаю в ліжко свого десятирічного сина Дейва — тобто обережно перевіряю, чи він уже ліг спати. Дейва народила не Аніта, в кар’єристських планах якої не залишається місця для дітей, а моя перша дружина Елін, — вона померла від сепсису в тридцятидворічному віці, коли Дейв мав чотири роки. Потім приймаю душ і надягаю піжаму — одну з тих, що викликають в Аніти сміх, бо я їх ушиваю. Марно я пояснюю Аніті, що в таких, як я, приземкуватих чоловіків не повинна звисати матня.

О пів на десяту входжу до кімнати Дейва і вмовляю його погасити світло. Сусідчин ердельтер’єр Батц, який тимчасово живе в нас, розлігся в ногах ліжка, поклавши морду на лапи. Він уже задрімав і тепер тільки розплющує одне око й б’є хвостом по килиму на стіні. Дейв не ворушиться. Спершись спиною на згорнену вдвоє подушку, він читає. Його чорні вії відкидають на щоки густу тінь. Я сідаю в ногах ліжка й дивлюсь на хлопця. Як на свій вік він дуже малий, але добре збудований, з округлим обличчям, матовою шкірою й хвилястим темно-русявим чубом. Стан, риси обличчя й вії в нього від мене. А очі від Елін. Ось уже шість років я щовечора згадую її погляд.

Влаштовувати життя мені було нелегко. Я маю одну добру сусідку, яка згодилася водити вранці Дейва до школи, а ввечері забирати додому, і другу сусідку, яка не має своїх дітей і тому рада наглядати за моїм сином, поки я повернуся з лікарні.

Оскільки вже мова зайшла про сусідів, то мені приємно сказати, що в перші дні після нашого переїзду на Уеслі-Хейтс вони, готуючись приймати гостей, запитували себе: «Чи не запросити й подружжя Мартінеллі?»

Та вагалися сусіди не довго і досить скоро заприятелювали з нами. Завдяки Елін. Та ще, як вони самі казали, завдяки моєму «латинському чару». Це означає, що зрештою вони більше полюбили того, кого любили менше до знайомства зі мною. Звісно, в цьому є певний присмак расизму, та нехай і так. Поки вони ставляться до мене приязно, я не вередуватиму. Іноді мої сусіди трохи переоцінюють мене й шанують у моїй особі більше італійця, ніж саму Італію. Вони зачаровані мною. Особливо жінки.

— Вимикаю, Ральфе, — каже Дейв так само тактовно, як я від нього й сподівався.

Я встаю, проводжу рукою по синовій чуприні і, переборюючи бажання поцілувати його (хлопцеві це не подобається), повертаюся до своєї кімнати чекати на ту половину, яку так рідко бачу.

Моїм друзям, особливо тим, хто знав Елін, друге моє одруження, та ще на таких умовах, здається невиправданим. І вони мають слушність. Але мене виправдує те, що мені не залишалося нічого іншого. Я одружився тому, що моя колишня теща, яка провідує Дейва, дізнавшись про мій зв’язок з Анітою, звинуватила мене в аморальності. Тепер від цього звинувачення мене захищає свідоцтво про одруження.

Спільно ми живемо далеко не щодня. Я, як каже Аніта, нагадую їй квочку, бо успадкував від своїх італійських предків любов до родини, тому хвицаюсь і форкаю перед дружиною, яку надто рідко бачу. Але Аніта цілком задоволена таким становищем. А чом би їй і не бути ним задоволеною, коли вона довела до нього сама?

Десята година. Ось і Аніта. Тридцятирічна тілиста жінка з волоссям кольору червоного дерева, зеленими очима й «тонко відточеним» носом. Принаймні так вона описує його сама в хвилини, коли на неї находить марнолюбство.

Аніта влітає вихором і, дуже збуджена, накидається на мене. Їй страшенно хочеться вислухати мене.

Моя розповідь приголомшує її.. Вона ще ладна змиритися з моєю відставкою. Але передавати доповідну записку пресі… Ні, я не повинен цього робити! Це було б жахливо! За кілька тижнів до президентських виборів!.. Навіть і з морального погляду я не маю на це права! Доповідна записка не належить мені.

Я даю їй виговоритися, хоча й дивуюсь, що Аніта залучає мораль на службу адміністрації, яка й пальцем не ворухне, щоб захистити здоров’я народу. Коли дружина вичерпує свої аргументи, я зауважую їй, що в даному разі йдеться не про один, а про два обов’язки: формальний, який вона так добре визначила, — той самий, до речі, що його я відкинув, коли на нього натякнув мені Кресбі, — і реальний обов’язок щодо населення країни — будь-що попередити людей про небезпеку, яка їм загрожує.

Сказавши це, я заспокоююсь. Я надрукував тільки один примірник доповідної записки, яка належить комісії, але зберігається в моєму сейфі у банку. Я в жодному разі її не опублікую, бо дуже боюся, що людей охопить паніка. Однак якщо ХЕВ і далі не вживатиме ніяких заходів, то я звернуся до преси як лікар і приватна особа, а не як колишній голова комісії.

Аніта дивиться на мене. Мої слова її заспокоюють. Вона сідає на канапу поряд зі мною, її зелені очі добрішають. Треба віддати Аніті належне: найбільші прикрощі, політичні чи особисті, ніколи надовго не відбивають у неї бажання кохатися чи добре попоїсти. Як тільки напруження в неї спадає, кожна з цих двох її жадоб посилює одна одну, і тоді Аніта спустошує мій холодильник і радо лягає в моє ліжко.

Я анітрохи не дивуюсь, коли через кілька хвилин застаю Аніту в своїй кухоньці. Вона жадібно їсть яєчню з шинкою, яку щойно підсмажила. Користуючись із того, що в неї повний рот і вона змушена мене слухати, я знову серйозно й гаряче наполягаю на потребі вжити невідкладних заходів, яких я домагався. Коли Аніта доїдає вечерю, я, не замовкаючи, йду разом з нею до спальні.

— Любий Ральфе, — каже Аніта, лежачи долілиць з наповненим шлунком упоперек мого ліжка, — ти ж знаєш останні новини з Таїланду: ми стоїмо на порозі другої війни в Південно-Східній Азії. Висновок: за кілька тижнів до президентських виборів шанси в батька (так вона, боячись, що її підслухають, називає навіть у мене вдома президента) дуже впали. Звісно, я батькові доповім. Хай знає, яку роль у всьому цьому відіграє Кресбі. Але, на мою думку, батько не повинен позбуватися Кресбі до виборів. Цей плазун надто багато знає. Ральфе, прошу тебе, не гнівайся! Ти повинен зрозуміти! У політиці доводиться робити вибір. Бувають невідкладні справи. Передусім треба рятувати Таїланд, а щоб урятувати Таїланд, треба виграти вибори. На жаль, тепер не можна заводити розмову про твій енцефаліт, надто довго з ним зволікали, і це стало б жахливим звинуваченням. Нам би сказали: «І оце аж тепер ви б’єте на сполох?!» Усі накинуться на нас, і Шерман здобуде на виборах перемогу.

Я й далі наполягаю на своєму, але даремно. Аніта чемно, — мабуть, для того, щоб змінити тему, — починає розпитувати мене про Дейва. Тут теж нічого втішного нема. У хлопця виявлено ознаки анемії. І тепер, коли я подам у відставку й стану безробітним, то, либонь, повезу його на тиждень десь на свіже повітря. Аніта всміхається, але її усмішка мене дратує (я чудово знаю, що вона думає про мої взаємини з Дейвом), і я зухвало питаю в неї, чи нормально для жінки, на її думку, не мати дітей.

— Чи нормально? — перепитує Аніта зневажливо. — А я не знаю, що таке нормально. І не розумію, чому мої яєчники повинні диктувати мені, як жити. В мене всім розпоряджається голова.

На цих словах Аніта засинає. Вона засинає враз, так само, як ото перекривається кран. Аніта не тільки талановита людина, а й непохитна натура. Щоправда, може, позбавлена гострої чутливості. Коли я розповів їй, як швидко поширюється енцефаліт-16, і сказав, що помер доктор Морлі (він керував центром реанімації в лікарні, де колись працював і я), вона не дуже засмутилася. Хоч і знала його й іноді разом зі мною обідала в нього.

Цілком ясно, що з цього погляду ми з нею люди різні. Смерть Морлі схвилювала мене до глибини душі, до того ж я — чому не сказати й про це? — міг би поділити його долю, якби залишився в тій лікарні, а не очолив комісію.

Я Дивлюсь на Аніту. Її гарне волосся кольору червоного дерева розсипалось ореолом; вона заснула так, як лягла, — впоперек ліжка. Я не хочу її будити, отож піду ляжу на канапі у вітальні. Аніта спить спокійно, вираз обличчя в неї рішучий навіть уві сні. Вона не помре від енцефаліту-16. Ця думка не хвилює її ні наяву, ні вві сні. З цього погляду Аніта тривоги не відчуває. Ні за себе, ні, боюся, за мене.