Наступного дня я надсилаю листа із заявою про відставку, а ополудні мені телефонує Аніта. Вона не хоче говорити відверто (знову боїться, щоб її не підслухали).

— Ральфе, я все розповіла батькові. Про опублікування доповідної записки не може бути й мови, але Метьюз міг би виступити по телебаченню, попередити людей і дати їм деякі рекомендації.

Я кладу трубку. Це напівобіцянка вжити напівзаходів. Гаразд. Я, як і збирався, на тиждень кудись подамсь, а потім, якщо до мого повернення вони нічого не зроблять, почну діяти.

Я наймаю в глухому куточку у горах Блу-Маунтін на Ямайці селянський будиночок. Тут немає ні вигод, ні радіоприймача, ні телевізора, ні навіть електрики. Зате звідси відкривається чудовий краєвид на південно-східну частину острова.

Після цього «дикого» відпочинку я з Дейвом, трохи підкріпивши здоров’я, прилітаю літаком у Вашингтон, отримую в аеропорту багаж і, пройшовши через митницю, купую газету «Вашингтон пост». І заціпеніло читаю на другій сторінці великі витяги з моєї доповідної записки.

Тоді гарячково скуповую всі свіжі газети й швидко переглядаю їх. Як дивно все змінилося! Ще тиждень тому в них ішлося лише про Таїланд та президентські вибори. А сьогодні на їх сторінках запанувала одна тема, одна-єдина — енцефаліт-16. Усі газети подають довгі цитати з моєї конфіденційної доповідної записки й звинувачують, відверто або приховано, Білий дім у замовчуванні фактів, бездіяльності й неспроможності.

Отже, інформація все ж таки «просочилась», і преса, яка не могла зі мною зв’язатися, не має в цьому сумніву: я, мовляв, інформацію розголосив, а сам утік. Звичайно, ніхто з журналістів саме таких слів не вживає. Їм досить написати, що я подав у відставку, а сам «зник».

Повернувшись о дев’ятій вечора додому, я телефоную своєму адвокатові Луїджі Фабрелло. В трубці лунає пронизливий крик:

— Де ж ти був?!

Не встигаю я навіть рота розтулити, а Луїджі вже знову викрикує:

— Мовчи! Я зараз приїду.

Через годину адвокат переступає мій поріг, брови в нього насуплені, чуб розкуйовджений, а на щоках — та цупка чорна щетина, яка справляє враження, ніби він ніколи по-справжньому не голиться.

— Тебе з хвилини на хвилину мають заарештувати, — каже Луїджі.

Розігравши цю сцену, він замовкає, вислуховує мене, а тоді разом зі мною пише, виважуючи кожне слово, заяву до газети «Нью-Йорк таймс». Потім він радить мені не телефонувати до завтра, поки з’явиться в газеті моя виправдувальна заява, Аніті і з серйозним виглядом виходить, прихопивши з собою текст заяви.

Але наступного дня, в суботу, я не встигаю повідомити Аніту про своє повернення. О восьмій ранку до мене приходять двоє полісменів, — добре, хоч Дейв іще спить, — і старший з них (він більше скидається на університетського професора, ніж на фараона) чемно запитує:

— Докторе Мартінеллі, я маю до вас тільки одне запитання. Чи правда, що ви, подаючи у відставку, зробили фотокопію своєї доповідної записки?

— Правда.

— Ви б не показали мені цю фотокопію?

— Сьогодні зробити цього не можна. Вона лежить у моєму сейфі в банку. А банк зачинений.

— Коли ви поклали фотокопію в сейф?

— Того дня, коли подав у відставку, — двадцять восьмого вересня.

— Відтоді ви хоч раз заходили до свого банку?

— Ні. Двадцять дев’ятого вересня я поїхав на Ямайку й повернувся звідти вчора ввечері.

Він поштиво хитає головою. Дивний фараон. Йому років п’ятдесят, очі за великими окулярами задумливі, чоло високе, обличчя добродушне, а манери просто-таки галантні.

— Гаразд, — каже він, — якщо ваша ласка, то в понеділок уранці ми приїдемо по вас і разом вирушимо до банку, щоб відімкнути ваш сейф. А поки що, докторе Мартінеллі, прошу вас залишатися до понеділка у Вашингтоні й не пускати до себе журналістів.

Вони виходять. Моєму обуренню немає меж. Цілком очевидно, що вони хочуть звинуватити мене в тому, нібито я, подаючи у відставку, зробив фотокопію своєї доповідної записки. Я розмовляв про це тільки з Анітою. Тепер стає ясно, що то вона зрадила мене.

Я знімаю трубку й набираю її номер.

— Аніта?

— Це ти, Ральфе?

Її радісний голос викликає в моєму серці щем. Та я похоплююсь і сухо, не підвищуючи голосу, заявляю:

— Я хочу сказати тобі тільки одне. Після доносу, який ти зробила на мене, я більше не бажаю ні бачити тебе, ні чути, ні розмовляти з тобою.

І кладу трубку. Ноги в мене тремтять, по щоках котиться піт.

Я проводжу суботу й неділю дуже погано. Прихід до мого дому того галантного фараона нічого доброго мені не обіцяє. Я майже певен, що в понеділок мене заарештують, і якби не порада Луїджі, то, мабуть, спробував би втекти з Дейвом із міста й десь сховатися. Я бачу жахливу несправедливість у тому, що сам-один намагався виконати свій обов’язок перед народом, і тепер жорстока рука закону загрожує мені розправою.

Не менш ошелешила мене й поведінка Аніти, а також те, як швидко й грубо я порвав з нею, не давши їй змоги щось пояснити. Ніяк не можу повірити, що вона зрадила мене, і дуже боляче переконувати себе в цьому.

Крім того, проїжджаючи на таксі в суботу пополудні центром міста, я побачив, як один чоловік раптом упав на тротуар. Цілком імовірно, що він був хворий на щось зовсім інше, а не на енцефаліт-16. Але я не попросив таксиста зупинитись. Рефлекс самозбереження переважив професійний обов’язок. Відтоді з думок мені не йде ця моя слабкість, і я не можу собі цього вибачити.

Нарешті настає понеділок, і о дев’ятій годині приходить старший віком фараон. Він люб’язно нагадує мені своє прізвище — Мур, — але потім мовчки сидить біля мене в автомобілі всю дорогу, поки ми їдемо до банку. Відімкнувши сейф, я подаю йому фотокопію своєї доповідної записки.

Полісмен гортає її, але не абияк. На клаптику паперу в нього зазначені певні сторінки, і саме ці сторінки він старанно роздивляється. На це йде хвилин п’ять, не більше. Потім він згортає теку й з привітною усмішкою повертає її мені.

— Докторе Мартінеллі, це знімає з вас підозру. І я радий. Я й не вірив у вашу провину. Ваш психологічний профіль, який ми добре вивчили, свідчить про те, що ви не здатні на злочин. До побачення, докторе Мартінеллі!

Потім полісмен швидко біжить від мене. Та сказати «біжить» буде, мабуть, не достатньо: він просто зникає, наче провалюється крізь землю, і я лишаюся сам біля відчиненого сейфа, здивований, що мене не заарештували. Мур не сказав мені, чому моя фотокопія знімає з мене провину, а що він так швидко зник, то я не встиг у нього про це спитати.

Одначе мене дивує не тільки це. Коли я повертаюсь додому, мені телефонує секретарка з Білого дому: місіс Мартінеллі чекає на мене о тринадцятій годині в китайському ресторані. І не встигаю я сказати «так» або «ні», як секретарка кладе трубку.

Ця невимушеність, з якою Аніта призначила мені в такий спосіб побачення, розчулює мене, і я вирішую піти до ресторану. Навіть починаю шкодувати, що в суботу так грубо розмовляв з нею по телефону.

Колись ми з Анітою частенько ходили по «Йєнчінг-Паласу», та потім там стали майже постійно обідати китайці, які приїздять з Пекіна, і Аніта — а вона страждає на підозру, що за нею шпигують, — почала тягати мене до містера Твана. Цей, крім своєї гарної кухні, має ще одну перевагу: він щоразу пропонує нам на перше щось дуже смачне. І ось я застаю тут вишукано вбрану Аніту, що поважно сидить на червоному оксамитовому стільці; чоло її освітлює розмальований золотавими смужками ліхтарик. Я вибачаюся за спізнення, сідаю біля неї і починаю хвалити її шати. Але марно. Не знаю, хто це сказав, нібито комплімент завжди викликає зніяковіння у чоловіка й ніколи — в жінки. Аніта мовчки дивиться на мене своїми зеленими очима.

Невдовзі приходить узяти замовлення місіс Тван. Вона в чорній шовковій сукні з розрізом унизу, в якому видно литку її правої ноги. З губів місіс Тван не сходить усмішка. Місіс Тван незворушно записує наше замовлення на аркушику паперу. Потім згортає його, вклоняється нам і йде. Я не спускаю очей з розрізу на її сукні.