— Я, бачте, вагаюся, не знаю, що вам відповісти.

— Чому?

— Моя відповідь може дати вам підставу ще раз звинуватити мене. Адже ви щойно зробили це лише тому, що я кілька разів перезирнувся з Пуссі та місіс Берроу.

— Тут суддя я, — відказує Гельсінгфорс.

Якби йшлося не про мою долю й долю моєї вакцини, то я навіть був би їй вдячний за цей цинізм. Принаймні тепер усе стає ясно. Гельсінгфорс не вірить у жодне слово панівної ортодоксії.

Вона прискіпливо дивиться на мене, і я відчуваю, що з відповіддю зволікати далі не слід. Отож кладу на стіл надкушену грінку й кажу:

— Потяг, про який ви говорите, є, але його притлумлює страх.

— Поясніть, що ви маєте на думці, — стримано озивається Гельсінгфорс.

— Перш ніж поставити своє запитання, ви дали мені зрозуміти, що будь-коли можете мене звільнити. Я хотів би повернутися до цієї теми.

— Навіщо?

— Щоб ви не подумали, ніби на моє рішення впливають побоювання, що мене можуть звільнити.

Гельсінгфорс, зиркаючи в мій бік, зважує мою відповідь. Потім підводить брови. Лагіднішає. Кривить недовірливу міну. А тоді починає сміятися. Голосно, на все горло. Глумливо, образливо і з викликом. Сміх виривається з її гортані — ха-ха-ха! — страшенно зневажливо. Та марно вона старається. Цей сміх її зраджує, він фальшивий, як, зрештою, і її голос. Він ранить мені вухо, а не душу.

Я вже не кажу про те, що Гельсінгфорс занадто розтягує оце своє «ха-ха-ха!» То тільки веселі люди сміються довго. Злий сміх завжди короткий. А її сміх і лунає фальшиво, й триває фальшиво довго.

— Мартінеллі, — провадить вона різко, — ви наївна людина. Якщо ви гадаєте, ніби я дам вам гарантію тримати вас у Блувіллі за ваші дрібні послуги, то дуже помиляєтесь. Не пробуйте торгуватися! Якщо ви в чомусь мені поступитесь, то нічого від мене не дістанете, навіть обіцянки залишити вас у Блувіллі.

«Якщо ви в чомусь мені поступитесь»! Вона сказала це, навіть не засміявшись. А мені, незважаючи на небезпеку, яка чатує на мене, починає здаватися кумедним, що Гельсінгфорс докладає стільки зусиль, аби примусити мене злягтися з нею. Зрештою, я, мабуть, нічого не виграю. Та й програвати мені, звісно, нічого.

Я вирішую контратакувати цього солдафона й чемно кажу:

— Дозвольте поставити вам одне запитання.

— Ставте.

— Правда ж, коли я витирав вам спину в басейні, ви відчули…

Я не доказую фрази й усміхаюсь їй усмішкою розпусника, за яку зневажав би себе, коли б, на жаль, не ці прикрі обставини.

— Ну звісно, — відповідає вона, ніби все само собою зрозуміле.

— В такому разі, чи не здається вам, що ця розмова про моє звільнення, цей шантаж зайвий?

— Це правда, — відповідає вона, — коли б ішлось тільки про те, щоб заволодіти вами. Але цього мені замало. Я хочу ще й підкорити вас.

Господи, «підкорити» мене! Як Юлій Цезар підкорив Галлію. Як же їй бракує почуття міри! Стільки сіна для того, щоб один раз переспати!

Зараз я спробую трохи заворожити цю велику осу.

— Підкорити мене? — перепитую я, привітно всміхаючись. — Не розумію, як це можна зробити. В тому, що я вас бажаю, є певна двозначність. Якщо я зважуся лягти з вами, то ви ніколи не дізнаєтесь, що мене до цього спонукало — бажання чи страх.

По очах Гельсінгфорс я бачу, що їй зовсім не до вподоби, коли її обплутують сітями тонких розмірковувань. Вона як може виплутується з них і тут-таки їх шматує.

— Розумієте, Мартінеллі, — брутально відрубує вона, — якщо і є щось таке, на що мені начхати, то це ваші італійські хитрощі!..

Я не встигаю їй відповісти. В кімнаті двічі спалахує сліпуче біле сяйво, лунає оглушливий грім, а в кухні хтось скрикує.

— Одрі! — гукає Гельсінгфорс.

Вона підхоплюється з крісла, сердито відчиняє двері до кухні й за хвилю виходить звідти з Одрі на руках.

— Докторе, — розпачливо кричить Гельсінгфорс, — невже в неї влучила блискавка? — І кладе дівчину на велику канапу.

Я підходжу до Одрі й нахиляюсь.

— Не доторкайтесь до мене! — верещить Одрі, витріщаючи очі кольору незабудок і з огидою втуплюючись у мене.

— Нічого з нею не сталося, — сміюсь я. — Бачите, як реагує!

Але Гельсінгфорс не сміється. Вона сідає на канапу, прихиляється широкою спиною до кедрової обшивки стіни, навдивовижу ніжно піднімає тіло Одрі, кладе собі на коліна її тендітну голівку і, підтримуючи її рукою, гладить великою долонею волосся дівчини. А тоді починає присипляти Одрі лагідними словами, що нагадують бурмотіння й тихе завивання водночас.

Я не вірю своїм очам і вухам. Отже, я даремно мав їх за параноїчок! Я вважав, що гіпертрофоване власне «я», яке призводить у них до страхітливого садизму, заважає їм любити. Як же я помилявся! Тепер я бачу на власні очі: шмагання батогом не вадить ніжним почуттям.

Сказати щиро, я не підозрював, що між цими двома жінками можуть бути такі теплі взаємини. І мені стає ніяково стовбичити тут далі. Дрібні садистські ігри — це ще можна стерпіти. Але кому охота дивитися за цих обставин на таку душевну ніжність?

Я вирішую податися геть.

Та коли я рушаю до дверей, Гельсінгфорс підводить голову, мовби дивуючись, що я тут.

— Завтра я поїду до Вашингтона, — байдужно каже вона. — Повернуся через тиждень.

От і все. Гельсінгфорс мене спекалась. І навіть нічого не сказала для годиться — «до побачення» чи чогось такого. Але я розумію її слова по-своєму: сьогодні вона дає мені перепочинок і водночас призначає побачення на майбутнє.

Причинивши за собою двері фешенебельного будинку, я вдихаю на повні груди повітря й жадібно ковтаю дощові краплі. Дощ ллє мов з відра, але дивна річ — небо стало куди ясніше, ніж було під час моєї розмови з Гельсінгфорс. Я біжу під зливою до стайні. Осідланий мерин уже стоїть у стійлі Чучки, і я з полегкістю знов опиняюсь біля звичайної жінки в особі Джекі.

— Можете розмовляти, тут вам ніщо не загрожує, — каже Джекі, всміхаючись до мене відверто й природно; і ця усмішка після того, що я оце пережив, справляє на мене враження сонячного променя. А Джекі додає: — Не сумнівайтесь, гроза заглушує всі підслуховувальні пристрої. До того ж у Гельсінгфорс тепер інший клопіт. Я заходилася сідлати вашу Чучку відразу ж, як почало гриміти: я знала, що далі буде. Одрі панічно боїться грози, і в таких випадках із Гельсінгфорс б’ють материнські почуття, як гаряча вода з гейзера. Тоді вони одна в одній душі не чують.

— Ви добре їх знаєте?

Джекі сміється.

— Я двічі на тиждень приводжу джипом цій щасливій парі продукти, а коли не проїхати джипом, тоді — підводою.

Джекі відв’язує від свого сідла прозорий голубий дощовик, надягає його, застібає на всі ґудзики й накидає поверх пілотки каптур. У цьому дощовику Джекі прекрасна, навіть більше — моя охоронниця помітно змінилася. Коли вона виводить мерина, я вловлюю в її блискучих очах схвильованість, теплу усмішку, душевне розкріпачення.

— В сідло! — гукає Джекі, збуджено засміявшись. — Поки нас видно з будинку, їдьте попереду, докторе. Потім у цьому не буде потреби.

Я натягую на вуха свою шапочку для гри в гольф і застібаю аж під горло плаща, хоч особливих сподівань на нього й не покладаю. Я вже наперед відчуваю, як за його комір ллються холодні патьоки. Куди надійніший дощовик у моєї охоронниці; вона стягнула його під підборіддям зав’язками, і тепер з нього визирає лише рожевий овал її обличчя та сірі очі, в яких світиться незбагненна радість. Поставивши ногу в стремено, Джекі, перш ніж скочити в сідло, ще раз кидає на мене грайливий погляд.

Як тільки ми проминаємо огорожу, Джекі наздоганяє мене і їде клусом поруч. Вона більш не розмовляє, тільки раз у раз повертає до мене своє обличчя під каптуром. Крізь струмені дощу я бачу, як у неї наливаються рум’янцем щоки, ворушаться сірі очі й зблискують сліпучо-білі зуби. Ідучи клусом, Джекі трохи підвелася в сідлі і тепер щоразу, підстрибуючи, викидає вперед клуби: цей її жвавий ритм погойдування так нагадує ритм парування!..