Ми виїздимо на піщану дорогу, що рівною стрічкою стелиться перед нами. Вона куди ширша за стежку, яка петляє між кедрами. Дощ не вщухає, час від часу нас осявають блискавки, а в горах відлунює глухий гуркіт грому, що приносить мені полегкість і водночас збуджує мене. Джекі — дощ заливає їй рота — повертається до мене й весело кричить:

— Учвал, докторе?

— Учвал!

У кінці дороги-стрічки ми переходимо на клус і проминаємо поворот у вигляді шпильки для волосся; за ним починається крутий спуск, по якому вирує вода. Ми мусимо перейти на ступу. По рожевому обличчю Джекі шмагає дощ, але вона раз у раз весело повертається до мене, і цей її веселий настрій вельми приємний мені, хоч думки про те, що зі мною буде в Блувіллі, гнітять мою душу. Я ні на мить не послаблюю уваги до Чучки, бо вода повимивала на піщаній дорозі чималі борозни, і кобила весь час обходить їх, то наближаючись до мерина, від чого шаленіє, то до прямовисної стіни, попід якою ми їдемо.

Аж тоді, коли ми опиняємось у лощині, я зітхаю з полегкістю. Власне, я її й не бачу. Густий туман ховає лощину від наших очей, і тільки в останню мить я помічаю, що ми вже спустилися в неї.

І тут ми ціпеніємо. Вода в потоці, який ми переходили вбрід дорогою до Гельсінгфорс, страшенно піднялась, і, якби ми спробували подолати його, бурхлива течія напевне знесла б і коней, і нас.

Я дивлюся на Джекі.

— Ну, що тепер діяти?

— Не знаю, — грайливо відповідає Джекі. — Доведеться чекати.

Вона всміхається й кліпає очима, ховаючи їх від дощових стріл. Але ці сірі очі, що визирають з-під напівзаплющених повік, анітрохи не втратили свого пустотливого виразу.

— Доведеться чекати! — вигукую я. — Чекати, поки вщухне злива!

— А що ж іще ви порадите робити? — каже Джекі так само весело й лукаво. — Ну що ви, докторе, — додає вона, сміючись, — не робіть із цього трагедії.

— О, вас це, здається, вельми тішить?

— Мене тішить те, що ви не можете оцінити становища. А я можу! — знову так само грайливо каже Джекі.

— Але ж це не єдиний брід?

— Єдиний, єдиний! — переможно вигукує вона. — Питаєте, чи добре я знаю тутешній ліс? Я об’їздила його геть весь.

— Тоді що ж ми робитимемо? — нетерпляче запитую я.

Джекі дивиться на мене з удаваною серйозністю.

— Правду кажучи, докторе, в нас тільки дві можливості: або провести ніч під дощем, або повернутися до Гельсінгфорс.

— Я волію стояти під дощем, — насуплено відповідаю я.

— Браво, докторе! Зрештою, що таке одна ніч під грозою? Ви тепло вдягнені, у вас добрий плащ, шапочка для гри в гольф…

— Але я думаю не тільки про себе! — кажу я, сердячись, що вона гак легковажно до цього ставиться. — Я думаю про Дейва. Він хвилюватиметься.

— Ох, докторе! — регоче Джекі. — Я бачу, ніщо не може підмочити вашу репутацію дбайливої матусі. А знаєте, в Дейва куди менше підстав нарікати, ніж у вас. Йому на голову дощ не ллє! І не загрожує перспектива зостатися без вечері!

— Ви не знаєте Дейва. Коли він побачить, що я не повернувся, то почне панікувати. Він дуже збудливий.

— Ви теж, — каже вона зовсім іншим тоном і зовсім інакше дивиться на мене. — Хвалити бога, ви людина не черства.

Потім Джекі повертає назад мерина й кидає мені через плече:

— Їдьте за мною! Не стояти ж нам на місці. Ще коні охолонуть.

Вона підіймається схилом, з якого ми щойно спустились, і я рушаю за нею. По шиї в мене стікають тоненькі струмені води, руки посиніли, ноги в чоботях змерзли. Небо майже чорне, і хоч грім гуркоче вже десь далі, дощ не вщухає, навіть дужчає. Це не коротка весняна злива, що враз припиняється, а похмура сльота, яка може тривати цілі години чи й дні.

Крім усього іншого, мені страшенно хочеться їсти. Я тільки й думаю — і з яким жалем! — про ту грінку, яку випросив у Гельсінгфорс і не з’їв навіть половини.

Схил стає крутішим, Чучка вже насилу біжить, і я переводжу її на ступу. Джекі теж притримує свого мерина й кидає на мене розважливий погляд.

— Ви ще не занепали духом?

— Занепав.

— Загалом, докторе, ви не герой.

— Ні.

— Ви, докторе, забуваєте про свої обов’язки. Ви мали б спішитись і спорудити з віття затишок для мене — щось на зразок хижки, аби тільки моє обличчя не втратило від негоди свого гарного білого кольору.

— Не сподівайтеся на це.

— Ну ж бо, постарайтеся, докторе! Години зо дві роботи — і ви запропонуєте мені сухий затишок. — Джекі знову сміється. — Звертаймо ліворуч, докторе.

— Ви знаєте, куди веде ця дорога?

— Не зовсім.

Тепер вона, мабуть, глузує з мене, бо ж недавно сказала, що часто їздила по лісу і знає його як свої п’ять пальців. Я мовчу, хоч мені й кортить завести розмову про те, про що не слід говорити. А Джекі не змовкає. Я, не дивлячись на неї, розмірковую над тим, що вона каже. Джекі саме трохи глузливо розводиться про антигероїв. Мене вражають не стільки її слова, скільки її веселий настрій. Вона випромінює просто тваринну радість. Я певен, у бадьорому тілі Джекі кров вирує так, що ні дощ, ні холод її не остудять, і шкіра в неї під одежею тепла й ніжна.

Ми виходимо на простору галявину, і Джекі показує батіжком на велику темну пляму поодаль, яка за дощем і туманом ледве видніється.

— Бачите? — питає вона.

— Не зовсім. Що там таке?

Джекі сміється.

— Хижка, докторе! Вам не доведеться її будувати!

— Ви знали про неї?

— Це наш опорний пункт, коли ми обходимо ліс. Гельсінгфорс дозволяє нам користуватися ним. Спершу це був її «Уолден»[33]. Ви зможете там поїсти, поспати, а головне, — додає вона, лагідно всміхаючись, — попередити звідти сина, що затримуєтесь.

Я зворушений тим, що вона не забула про Дейва, і теж стомлено усміхаюсь їй. Тоді Джекі пускає свого коня вчвал, я мчу за нею, і не минає й хвилини, як ми опиняємось біля хатини. Вона об’їздить її, я ступаю за нею й під дашком бачу стійла для коней.

— Докторе, залиште свою кобилу в одному із стійл і не розсідлуйте. Я подбаю про неї. Витру її і свого мерина. А ви тим часом розпаліть у грубці вогонь. Ключ лежить під каменем перед дверима. І подивіться, що там у холодильнику! Але не телефонуйте, зачекайте спершу мене.

І хоч усе це мені здається чимось неймовірним, я вдячний Джекі за те, що вона доручила мені роботу по господарству. Я змерз, і вже від самої думки про вогонь мені стає тепліше.

Як тільки в грубці спалахує яскраве полум’я, я зазираю до холодильника і знаходжу там масло, яйця та бекон (побачивши все це, відчуваю, як у роті в мене тече слина), а в стінній шафі чай, солоні галети й консервовані ананаси. Цього досить. Коли входить моя охоронниця, я саме накриваю на стіл, а на сковорідці смажиться яєчня з беконом; його запах розходиться по всій хатині й збуджує в мене вовчий апетит.

Джекі миє руки, і ось ми вже сидимо одне навпроти одного за столом; полум’я зігріває нам обличчя, атмосфера задушевна, і ми жадібно й мовчки їмо: двоє здружених тварин, прив’язаних до одних ясел, — тварин, які невдовзі ляжуть перепочити на одну підстилку. Мої ноги в чоботях зігрілися, приємне тепло розливається по всьому тілу, і я мало не падаю від утоми, що нагадує скоріше ту особливу насолоду, яку відчуваєш, наївшись досхочу.

— А Дейв, докторе! — лукаво каже Джекі, ставлячи чашку. — Ви про нього забули?

— Ви ж сказали, щоб я без вас не телефонував, — відповідаю я, і ці мої слова продиктовані недовірою й докорами сумління воднораз.

Джекі встає, підходить до столика, знімає трубку й набирає номер.

— Говорить лейтенант Девідсон, — каже вона. — Дайте мені містера Берроу.

Вона промовила це різким голосом, що нагадав мені про колишню Джекі.

Доводиться досить довго чекати. І поки Джекі зосереджено стоїть з трубкою біля вуха, я маю нагоду помилуватися нею. Її біляве волосся підрізане й зачесане назад: стрижка не довга й не коротка — якраз практична. Рум’яні щоки, сірі очі, широкі вилиці, чимале підборіддя. Відкрите обличчя випромінює добродушність і врівноваженість, і це особливо приваблює після розмови з отими двома нікчемами.