— Посуньтеся трошки, докторе, — каже Джекі й сідає поряд зі мною на ліжко. Потім повертає до мене грайливі блискучі очі. — Докторе, ви, безперечно, не сумніваєтесь щодо властивостей отого забороненого предмета, який Ріта сховала для мене.

— Правду кажучи, анітрохи.

— Але ви не знаєте, що я надала йому громадянського статусу. Авжеж, — весело провадить Джекі, — така вже сила уяви: я вхитрилася одухотворити цей ерзац. Ну, докторе, чому ж ви не питаєте, як я його назвала?

— Я не питаю про це, бо у вас такий вигляд, наче вам дуже хочеться сказати все самій.

Джекі сміється.

— І справді! — І додає: — То що, сказати?

— Коли ваша ласка.

Джекі дивиться на мене лукаво-лукаво, губи її від сміху стали повнішими, а в молодих очах зблискують радісні іскри.

— Так от, докторе, я назвала його Ральфом!

Джекі намагається вловити вираз на моєму обличчі й без угаву сміється. Похитуючись уперед-назад, вона розгойдує ліжко і від нападу веселощів аж підстрибує. Але очей з мене не спускає. Потім трохи потамовує сміх, досить невимушено кладе руку мені на стегно й залишає її там, не перестаючи дивитись на мене. Помалу її обличчя поважніє, погляд змінюється, і мій, гадаю, теж.

— Гаразд, — каже Джекі так, ніби щось нарешті вирішила. Вона скидає чоботи й щосили жбурляє їх один за одним у куток. Тоді швидко розстібає портупею, намотує її на кобуру й кидає на ліжко позад себе.

Хоч її бажання передається й мені, я не можу не подумати, яка іронічна ця ситуація. Побачивши всю цю військову амуніцію, розкидану по кімнаті, й нестерпне бажання Джекі розлучитися з нею, я усвідомлюю: в цю хвилину найбільша втіха для моєї охоронниці — я.

Повернувшись до Блувілла, я йду до Пірсів по Дейва. Він ще спить, і я помічаю, що Ріта, хоч вона зі мною сама — містер Пірс і Джон пішли поплавати перед сніданком, — навіть не намагається вимкнути підслуховувальний пристрій і підбити мене на таємну розмову. Одначе я добре бачу, що цікавість її так і розпирає. Вона міряє мене соколиним поглядом і, поки я обережно буджу Дейва, кружляє довкола, обнюхує мене, мов мисливський собака, а коли я прощаюся, всміхається й підморгує мені, мовби на щось натякаючи. Я починаю хвилюватися. Якщо можна, тільки обнюхавши мене, здогадатись, як я провів ніч, то мені, мабуть, слід прийняти душ.

Я роблю навіть більше: приймаю ванну й мало не засинаю в теплій воді. Дейв нагадує мені, що після дев’ятої сніданків у кафетерії не подають, але робить це, як завжди, стримано й делікатно. Поки я голюся, міняю білизну й одягаюсь, він не ставить мені жодного запитання. І ось я, змивши з себе по-англосаксонському водою та милом сліди бурхливої ночі, йду вельми імпозантний до замку й пошепки заводжу розмову з Дейвом. Я кажу синові, що нічого не можу йому розповісти, згадую тільки — з певним драматизмом — про епізод із шаленим потоком і детально описую притулок у лісі. Я потерпаю, що Дейв почне вередувати, але ні, від цікавості до моєї розповіді в хлопця лише тремтять над блідими щоками чорні вії.

У кафетерії я проминаю столик Огайна — щойно я ввійшов, він непривітно зиркнув на мене — і підсідаю до Ріти й містера Пірса та Джона, У мене нема бажання розмовляти, і я сподіваюся, що розмову підтримуватиме Ріта. А це Ріта робить чудово: нишпорячи гострими очима по залі, вона відштовхує погляди, які сьогодні вранці втуплюються в мене надто часто. Сам я не підводжу голови від чашки з чаєм і лише один раз зиркаю на столик, за яким сидять Берідж і Кроуфорд. На столик, а не на саму Берідж, бо ніяк не можу забути запитання про наші взаємини, яке так хвилює Гельсінгфорс. У цю мить мені хочеться стати жінкою, щоб Дізнатись, як це вони, не дивлячись на тебе, все так добре бачать.

Виходячи з кафетерію, я зустрічаю в коридорі містера Берроу. Його лискуча лиса маківка схиляється переді мною, і містер Берроу, хоч як дивно, вітається перший, навіть більше — він робить це з якимсь масним схваленням, а його круглі очі прилипають, мов присоски, до моїх, щоб висмоктати всю інформацію, яка там є. Я дивлюсь на нього порожніми, наскільки це мені вдається, очима й тихо, заклопотано кажу йому, що не поїду зі Стайном та Джесперсеном на прогулянку, бо в лабораторії саме проводиться один дослід, і я хочу за ним простежити. «Будь ласка, докторе Мартінеллі, — каже Берроу, і на його обвислих щоках повільно розпливається солодка усмішка, яка, сам не знаю чому, мене ображає. Потім він запопадливо додає: — Певна річ, прогулянки верхи по неділях не обов’язкові, зрештою, кожен має право трохи втомитись». Сказавши ці двозначні слова, містер Берроу, перевалюючись на товстих ногах, іде від мене, але так навдивовижу жваво, що здається, ніби його повні литки підскакують над землею, мов м’ячі.

Дейв ірже на радощах, наче стригунець, коли я кажу йому, що цілий день, крім кількох хвилин у лабораторії та години пообіднього сну, проведу з ним — у басейні або на тенісному корті. На його вибір! «Там і там!» — відповідає він із запалом.

Сподіваюсь, на корті я буду на висоті: після трьох годин верхової їзди вчора та сьогодні вранці мої сідниці болять не дуже, а ноги минулої ночі не притомились.

Одразу ж після сніданку я йду до лабораторії. Щойно відчиняю двері, як назустріч мені ступає доктор Гребел. Хоч сьогодні й неділя, я анітрохи не дивуюся, заставши його тут, — новому досліду він надає великого значення. На його видовженому обличчі із залисинами над високим чолом збуджено горять маленькі проникливі очі. Гребел нахиляє до мене свою високу худющу постать і тремтячим голосом каже:

— Гадаю, все йде гаразд!

Він небагатослівний, але я добре його розумію, до того ж треба зважати на підслуховувальний пристрій. Я мовчки проходжу повз Гребела й рушаю до великої зали, де ми тримаємо під замком піддослідних «пацієнтів».

Мені досить тільки поглянути на них.

Собака, взятий за контрольний зразок, — заражений, але невакцинований, — лежить мертвий. Три інші собаки, яких ми вакцинували, а потім заразили, живі й здорові. І коли ми підходимо ближче, вони з вдячності за наші відвідини збуджено скавулять і жваво розмахують хвостами. Я підступаю до кліток і по черзі гладжу тварин. Якою невимовною ніжністю, якою незбагненною любов’ю світяться гарні карі очі в наших жертв, такі простодушні, такі відверті й так до болю схожі на людські!

— Вони їли? — питаю я, обертаючись до Гребела.

— Їли й пили. Крім того, я поводив їх на повідку. Вони анітрохи не втратили рівноваги. Ніякого розладу. Такі жваві!

Я сподівався такого результату. І я дуже щасливий чи, скоріше, був би щасливий, якби раптом мені не прийшла в голову думка про те, що буде далі. Я стишую голос, хоч і знаю від Берідж, що в псарні підслуховувального пристрою нема.

— Докторе Гребел, мабуть, вам не слід нагадувати, що про це будуть поінформовані тільки Сміт, Пірс і Берідж. Більш ніхто не повинен знати про цей дослід.

— Я вжив усіх застережних заходів, — каже Гребел. — Самі бачите, на клітках вакцинованих собак немає ніяких табличок.

Я мовчу — й небезпідставно. Я завжди знав, що настане день, коли я повинен буду, спершу вакцинувавши себе, прищепити собі вірус енцефаліту-16. Я знаю також, що після всіх дослідів, за які наші бідолашні собаки заплатили життям, мої шанси вижити досить великі, якщо принаймні не вкрадеться помилка в дозуванні і якщо реакція людини на вакцину буде така сама, як у собак, — це цілком імовірно, але ще не доведено. Одне слово, я давно все зважив і розумію, що може статися все. Але досі я мав досить абстрактне уявлення про останній дослід, заради якого й на підтвердження наших успішних пошуків мушу ризикувати життям. Та ось кілька хвилин тому це моє уявлення перестало бути абстрактним. Небезпечна мить уже переді мною, я вже її бачу, переживаю її.

— Може, проведемо ще один дослід на собаках? — запитує Гребел, так наче збагнув причину мого мовчання.