Я байдужно відповідаю:

— Ні. Час квапить. Пора переходити до наступного етапу.

І тоді відбувається щось несподіване: Гребел усміхається! Ця усмішка дивує мене з двох причин: по-перше, вона не зовсім доречна, а по-друге, Гребел узагалі всміхається дуже рідко. Мушу сказати також, що коли зважити на мій душевний стан, то ця його реакція мене просто ошелешує. Зрештою, «наступний етап» — це дослідження на мені. А після мене — на решті ЧО в лабораторії: на Пірсі й Сміті. Випробовувати вакцину на докторі Гребелі нам, звісно, не доведеться — адже він як С уже має імунітет. Тож Гребел може спати спокійно. Він не ризикує заразитися, навіть коли щодня обмацуватиме носіїв хвороби. Тому мені не зрозуміло, що означає сміх і та полегкість, яку я читаю на його обличчі.

Я мовчу. Боюсь посваритися з Гребелом — особливо після того, як наші взаємини значно поліпшились.

Є в мене ще одна причина поводитися з ним обачно: одного разу Берідж ненароком натякнула, нібито доктор Гребел якимсь чином зв’язаний з «нами» й оті «ми» цілком йому довіряють. До речі, в усьому цьому для мене криється таємниця. Я просто не розумію, як С може симпатизувати антибедфордівському руху. Хіба він не усвідомлює, що з поразкою бедфордизму настане край привілеям касти С і вони, С, не дістануть назад того, що втратили?

Я зводжу на Гребела погляд і напівсерйозно кажу йому:

— Розумієте, наступний етап не обіцяє мені нічого втішного. Це буде для мене не пікнік!

Гребел сприймає мій прихований жарт спокійно, я б сказав, навіть весело.

— Я здогадуюся, — прокудкудакує він. І без будь-якого такту, що мене просто вражає, додає: — Дарма. Чим скоріше він настане, тим краще.

У понеділок вранці Берідж чекає мене в моєму кабінеті. Обличчя в неї серйозне, погляд важкий, багатозначний.

— У мене є для вас новини, — каже вона чітким голосом.

— Добрі?

— І добрі, й погані. По-перше, на Рітиному підслуховувальному пристрої зробили таку саму контрольну позначку, як і на вашому. Відтепер ви підтримуватимете зв’язок тільки зі мною. (Ці слова вона каже з неприхованим задоволенням.) По-друге, Ріті пощастило поговорити із Стайном…

— Де? Адже на її підслуховувальному пристрої зробили контрольну позначку.

— У надійному місці, — коротко відповідає Берідж, владно труснувши волоссям кольору червоного дерева. Але її голубі очі, вираз яких так швидко змінюється, промовляють, що вона говорить так з обережності, а не через недовіру. — І повірте мені, — веде далі вона, — пробити шкіру того старого крокодила було не легко, навіть для Ріти. Та вона не марно старалася. Ріта зрозуміла: Стайн цілком усвідомлює небезпеку, яку становлять його досліди для вашої статі. І вона дійшла висновку, що він із ними не поспішатиме.

— Мені аж від серця відлягло.

— Не дуже радійте, — каже Берідж, і сережки на тлі її шиї тремтять. — Далі було не зовсім приємне. Прозондувавши спершу ґрунт, ми вирішили не розмовляти з Джесперсеном. Здається, він з головою погруз у багнюці бедфордизму. Вас це дивує?

— Не дуже. Він повівся досить ортодоксально, коли від нас зажадали здавати сім’я.

— Так, я пам’ятаю. Це ви тоді поставилися до його позиції великодушно. А я ні. Джесперсен належить до людей, які плутають запопадливість перед адміністрацією з почуттям обов’язку.

Коротка пауза.

— Зате нам, — провадить вона, — пощастило налагодити досить важливий контакт з однією особою з його лабораторії.

— З ким саме?

— Її стать не має значення, — відповідає Берідж скоромовкою. — Докторе, ви куштували той наркотик скопців?

— Каладіум сегінум? Звісно, ні. Не приймав навіть найменшої дози. Це — липка зеленувата рідина, не зовсім приємна на запах.

— І на смак теж, як мені розповідали. Так ось, завдання Джесперсена полягає в тому, щоб наркотик цього позбавити.

— Чого позбавити?

— Кольору, запаху та смаку.

— Ви хочете сказати, Джесперсен працює над тим, щоб зробити його приємнішим?

— Навіть більше — невідчутним. Мета проекту Джесперсена в тому, щоб перетворити каладіум сегінум на рідину без кольору й запаху, як вода. І без смаку теж.

Збігає одна-дві секунди, перше ніж я осягаю значення цього заміру. І коли я нарешті його збагнув, мені відбирає мову.

— Ну, що ви на це скажете, докторе? — питає Берідж, стискаючи губи. — Вам усе ясно? Адміністрація здійснює один із тих проектів, які виношували нацисти: стерилізувати чоловіків без їхнього відома.

Я згадую бідолашного Рікардо й розповідаю про нього Лії Берідж.

— Звісно, — різко каже вона, — у майбутньому їм навіть не треба буде брехати тій латиноамериканській робочій силі. І, гадаєте, Бедфорд та її кліка на іноземцях зупиняться?

— Тепер я не наважусь випити жодної склянки води! — кажу я, сміючись, і цей сміх звучить фальшиво навіть для моїх власних вух.

— Склянки води! — вигукує Берідж. — Коли каладіум сегінум буде прозорий, не матиме запаху та смаку, його можна буде підмішати до будь-якої страви.

Я дивлюсь на свої руки, які лежать схрещені на столі. Що більше я розмірковую, то страшнішим видається мені цей замір. Я вже назвав ганебним той факт, що в карному кодексі штату Каліфорнія оскоплення належить до числа санкцій, якими карають за сексуальні злочини. Щоправда, такий вирок там виносять серед білого дня й після прилюдних дебатів. А що сказати про цей незаконний спосіб стерилізації, який дасть змогу адміністрації Бедфорд і — чом би й ні? — місцевим властям таємно, не боячись оскарження й без відома самих жертв позбавляти їх чоловічої здатності? Коли керівники, ставши диктаторами, починають поводитись із своїми співгромадянами, як зі стадом, з числа якого можна вибрати кількох жеребів-плідників, а більшість зробити меринами, це — серйозне порушення прав людини. Мої побоювання зайвий раз підтверджуються. Античоловіча статева зверхність Бедфорд — це своєрідний расизм, а всякий расизм, як тільки він здобуває владу, неодмінно закінчує злочинним поводженням з людиною.

— Подумати тільки! — кажу я, натискаючи однією рукою на другу. — Вчений, відомий хімік допомагає втілювати в життя такі задуми! І чого ж він уже досяг? Ви про це знаєте? Джесперсен готовий довести свій проект до кінця?

Берідж усміхається самими кутиками губів, і в її голубих очах зблискує вогонь.

— Через цілу низку нещасливих випадків Джесперсен дуже відстав.

Западає тиша. Потім я кажу:

— Це дуже небезпечна гра.

— Дуже. Бачу, сміливість — не вельми примітна риса вашої статі.

Ось вона все мені й сказала. Зв’язок, який «ми» налагодили з лабораторією, здійснюється через якусь жінку.

Берідж дивиться на свого годинника.

— Ми розмовляємо вже десять хвилин. Надто довго. Я прийду до вас одразу ж пополудні. О, і ще одне, докторе: незабаром ви втратите добру лаборантку.

— Кого?

— Кроуфорд.

Я вибалушую очі й сердито кажу:

— Що ж вона скоїла, що Гельсінгфорс відсилає її звідси?

Голубі очі Берідж зблискують.

— То не Гельсінгфорс відсилає її звідси. Це ми її знешкоджуємо.

Від подиву я роззявляю рота.

— Тобто як — фізично?

— Докторе, за кого ви нас маєте? Ми вдовольнимося тим, що напередодні обшуку підкинемо в її кімнату предмет, який її скомпрометує.

— А звідки ви дізнаєтесь, коли буде обшук?

Берідж мовчить.

— І що ж то за предмет?

— Самі добре знаєте.

І справді, це важить мало. Не спосіб, а сама мета завдає мені прикрощів. Кроуфорд чудова лаборантка, а особливо — атож, особливо — мені подобається, як вона кружляє по лабораторії. Але я вже давно їй не всміхаюсь! Боюся розгнівити Берідж. Одначе Кроуфорд мені бракуватиме.

Я припустився помилки, поринувши при Берідж у ці думки. Вона прочитала їх одну за одною на моєму обличчі, і тепер я, побачивши, як вона труснула своїм палахким волоссям, чекаю найгіршого.

— Ви маєте щось проти цього, докторе?

— Ні, не маю, — злякано відповідаю я. — І все ж таки хотів би знати, що Кроуфорд скоїла.