Сьогодні вранці я приходжу до лабораторії і застаю тут справжню метушню, яку спричинили ухвалені нами напередодні рішення. Але ця метушня проходить досить спокійно: ми розміщуємо в своїй лабораторії, так би мовити, ще одну лабораторію, і результати її роботи приховуватимемо від першої. В усякому разі, я весь ранок дуже заклопотаний і приймаю Берідж аж за чверть до дванадцятої. По її втомлених очах бачу, що вона теж погано виспалася. Я запрошую її сісти.

— В нас мало часу. — Я позираю на годинник. — Починайте, Берідж, я чекаю найгіршого.

— Докторе, чи не краще було б, якби ви сіли, а не метушилися біля свого столу?

— А я не метушусь, — сухо відказую я. — Ви надто знервована.

— Це ви мене нервуєте. Прошу вас, сядьте!

— Неймовірно! — кажу я розгублено. — На моїх очах настають часи, коли я у власному кабінеті муситиму сідати й уставати по команді!

— Докторе! — невдоволено вигукує Берідж.

Ми дивимось одне на одне, ніяковіючи від цієї гри. Чудовий початок розмови! Якщо ми так починаємо, то як скінчимо?

— Що ж, — зітхаю я, силкуючись усміхатися, — зараз я засвідчу вам свою добру волю.

Я сідаю, але Берідж, звісно, не визнає моєї поступки! Вона мовчить і роздратовано дивиться на мої пальці, що барабанять по столу. Я ховаю руки до кишень, розлягаюся на стільці, випростую ноги й, стиснувши губи, дивлюсь на неї. Я теж вирішив мовчати.

— Ви усвідомлюєте, що загадуєте мені важку загадку? — запитує вона роздратовано.

— Я ж сиджу. Пальцями вже де барабаню. Слухаю вас. Чого вам ще треба?

— Щоб ви не поводилися так зухвало!

— Слухаюсь! — по-військовому відповідаю я.

Я випростуюсь на стільці, підіймаю плечі й дивлюсь перед себе. Обличчя в мене застигле, погляд невидющий.

— Ральфе! — каже вона надсадно. — Перестаньте ж корчити з себе клоуна!

Я збираюся зробити їй зауваження з приводу «клоуна», та, на щастя, ненароком зиркаю на неї. І не вірю власним очам. Вона мало не плаче!

Я підводжуся.

— Берідж! — кажу я вже зовсім іншим тоном.

— Сядьте, Ральфе! І ні в якому разі не торкайтеся мене!

Як вона здогадалася, що я хотів її обійняти? Я знову сідаю. І цієї хвилини, коли ми дивимось одне одному у вічі, я відчуваю, яка глибока приязнь зайшла між нами. Хіба я зможу втекти, покинувши її тут саму?

— Так важко про це сказати? — питаю я лагідно.

— Навіть дуже важко.

Я помічаю, що по цих словах вона проковтнула клубок у горлі.

— Хочете, я вам допоможу?

— Хочу.

— Про кого йдеться?

— Про Гельсінгфорс.

— Ох! — зітхаю я.

Неймовірно, але я про Гельсінгфорс зовсім забув. Принаймні на якийсь час.

— І що ви хочете сказати про ту Гельсінгфорс? — питаю я.

— «Ми» вважаємо, що коли Гельсінгфорс повернеться, то вона не забуде про свої плани щодо вас.

— Які плани?

— Самі знаєте.

Справді знаю. Хоча й усе зробив, аби про це забути.

— Ну й що?

— Ми вважаємо, що ви повинні їй поступитися.

Я на мить ціпенію, потім підводжусь і, не знаючи, куди подіти руки, хапаюся за спинку стільця й щосили її стискаю.

— Хай ваші «ми», — нарешті промовляю я сповненим гніву голосом, — вважають що завгодно. А я вам скажу таке: я нікому не дозволю зводити мене з жінками. Навіть «нам».

— Докторе, прошу вас, сядьте!

— І це ви, Берідж, переказуєте мені таке розпорядження!

— Дозвольте вам пояснити…

— Тут нема чого пояснювати!

— Ба є. Цю ухвалу…

— «Ухвалу»! — уриваю я її глумливо.

— … ми детально обговорювали. Її прийняли голосуванням.

— Браво! І ви, звісно ж, голосували «за»!

— Так, Ральфе, — відповідає Берідж, витримуючи мій погляд. — Я голосувала «за».

Я не спускаю з неї очей. Остання її фраза подіяла на мене так, наче на голову мені вилили відро холодної води. Я помалу заспокоююсь.

— Ви усвідомлюєте, чого від мене вимагають «ми»? Стати сексуальною іграшкою в параноїчки! Адже вона параноїчка! Чи, може, ви цього не знаєте?

— «Ми» знаємо про це краще за вас, — різко відповідає Берідж. — «Ми» добре вивчили психологію Гельсінгфорс. І чудово знаємо, що вона собою являє. Бедфорд розв’язала Гельсінгфорс щодо вас руки, і ця… — Берідж затинається й, бридливо кривлячись, веде далі: — дасть волю своїй фантазії. У неї три мети. — Вона силкується говорити тим спокійним голосом, яким звичайно дає розпорядження. — Зневагою примусити вас дорого заплатити за всі ваші заяви про звільнення, побавитися вами як сексуальною іграшкою і використати Вас для того, щоб тероризувати Одрі.

— Блискучий аналіз! — саркастично кажу я. — І ви просите мене дати згоду! Але ж ви знаєте, що роблять з іграшкою, якою досхочу награлися.

Берідж дивиться мені просто у вічі й, карбуючи слова, промовляє:

— Гельсінгфорс зламає вас незалежно від того, дасте ви згоду чи ні.

— Тоді навіщо ж давати згоду?

Але моя логіка не справляє на Берідж ніякого враження. Вона спокійно каже:

— Ви нічого не розумієте. Це єдиний спосіб виграти час. «Ми» добре знаємо вдачу Гельсінгфорс і переконані: якщо ви їй відмовите, то вона помститься вам за це негайно. — На останньому слові Берідж наголошує особливо.

— Що вона мені зробить? Звільнить з роботи?

Берідж хитає головою і загадково відповідає:

— Гірше. Набагато гірше.

Говорити мені більше й не треба. Я їй вірю. І з досадою кажу:

— Не розумію, як я зараджу справі, приставши на пропозицію Гельсінгфорс.

— Я ж вам сказала: виграємо час.

— І що з того? Через місяць ця проблема постане знову!

— Через місяць! Це буде просто чудово, якщо ми матимемо в своєму розпорядженні цілий місяць!

— Чому?

— Нам потрібен час, щоб організувати вашу втечу.

Помовчавши, я кажу:

— Я не Тарзан, але мені здається, що втекти з Блувілла не так уже й важко. Тим більше, що Канада по сусідству.

— Ви помиляєтесь. Кордон пильно охороняють. А у вашому випадку є ще одна перешкода.

— Яка?

— Дейв.

— О, справді! — зітхаю я, знов опускаюсь на стілець і, поклавши долоні на стіл, випростую спину. — Ви подумали про Дейва!

— «Ми» вас знаємо, Ральфе.

Я саркастично кажу:

— «Ми», безперечно, добре вивчили мою психологію!

— У всякому разі, — сухо відповідає Берідж, — «ми» знаємо, що у вас можна просити, а чого не можна.

Ця фраза примушує мене кліпати очима. Нарешті я вловлюю її зміст. Згодом я з подивом збагну, що спершу вона приголомшила мене, а потім я її зрозумів. З погляду логіки все мало б бути навпаки.

— О, дуже добре! — проціджую я крізь зуби. — Яка тактовність! Яка делікатність! «Ми» знають, що в мене можна просити! Скажімо, проституювати з Гельсінгфорс!

Берідж червоніє, груди її високо здіймаються, і вона розгнівано випалює:

— Годі вам, докторе! Припиніть цю комедію! Йдеться не про проституцію! Гельсінгфорс не стане платити вам гроші, до того ж не так уже й неприємно буде спати з жінкою, яку ви вважаєте гарною!

— Я вважаю її гарною?

— Ви сказали про це Джекі!

Який жах! Вони все переповідають одна одній! Все, що я говорю, вони старанно запам’ятовують, переказують куди слід, записують на картки й дбайливо розставляють їх у шухляді, щоб потім ними скористатися.

— Але ж із цього не випливає…

— Ральфе, ви запеклий лицемір! Ви відмовляєтесь від пропозиції спати з Гельсінгфорс тільки через свою фалократську гордість. Вам би хотілося бодай зберегти ілюзію власної ініціативи! Аякже, зачеплено вашу чоловічу гордість! Це образливо для вашого machismo[34] і тільки.

Я сухо відповідаю:

— Берідж, латиняни тут ні до чого. Слово «machismo» — іспанське…

— Це те саме! — каже вона, підводячись і з гнівом струшуючи волоссям та сережками. — Ви з тих латинян, що ладні будь-коли стрибнути в гречку! Справжній кіт! Кіт, що не гребує будь-якою кицькою! Скажімо, домашньою, як Бесс. Або й тигрицею в клітці. Вам байдуже, що між вами й вашою партнеркою існує сміховинна диспропорція! Ви навіть сподіваєтеся завдяки своєму фалосу впоратись із такою горою, як Гельсінгфорс! Ви сексуальний маніяк, докторе! Запеклий сексуальний маніяк, і ніколи не станете іншим!