Я мовчки дивлюсь на неї. Ох, Берідж, Берідж, ось ми й повернулися знов у давню борозну! До расистського викриття мого походження (хоч саме це походження й вабить вас), до словесної агресивності як замінника обіймів, до твоїх незбагненних, недобросовісних (ні, я не назву їх жіночими) претензій. Хіба, Берідж, не всупереч моїй волі, яку я категорично висловив письмово, мені накинули «домашню кицьку»? Невже Джекі зважилась на той крок, щоб тільки «зберегти ілюзію» моєї ініціативи? Невже я з доброго дива вступаю в гру отого гадючого подружжя з фешенебельного будинку? А щодо моїх «чоловічих гордощів»… О ні, не вір у це! То тільки спогад! Я не збираюсь ні з ким упоруватися «завдяки своєму фалосу». (Який вислів!) Я просто дотримуюсь, як можу, свого статусу чоловіка під охороною. А мої почуття згаснуть ще не скоро. Правду кажучи, я навіть не прагну, щоб вони колись згасли. Я бажаю тільки одного: перейти — живим і невихолощеним — від ненависного мені матріархату Бедфорд до ліберального матріархату «нас»…

Але навіщо їй про все це розповідати? Вона знає це так само добре, як і я. Ми з нею завжди здогадуємось, що криється за нашими словами. Я волію змінити тему розмови.

— Берідж, — кажу трохи перегодя, дивлячись їй у вічі, — ви розумієте, що тут буде, коли я втечу з вакциною? Почнуться розслідування, допити… Вас звинуватять!

— Не лише мене, — досить спокійно відповідає Берідж, але вже не сідає. — Звинуватять ГІірса, Сміта, Гребела. Нас неодмінно запідозрять у змові.

— Але всі ви могли б не знати, що я в своїх звітах Берроу подавав неповну картину наших досліджень.

— І не знати, чого ви досягли? І це могла б не знати я, на кого поклали обов’язки собаки?

Я розмірковую.

— Я, перш ніж утікати, напишу звіт, цього разу цілком правдивий, тільки зміщу хронологію досліджень. І ви передасте — скажімо, в день моєї втечі — цей звіт Берроу. Він буде вам за алібі. Вам і всьому колективу лабораторії.

— Так, — киває вона головою. — Це ідея. — І якось непевно поглядає на мене. І мовчить.

— Коли «ми» збираються влаштувати мені втечу? — запитую я.

Обличчя в неї похмурніє, і вона відповідає:

— Якомога скоріше.

Я не знаю, що й думати про цей її похмурий вираз. Тривала мовчанка викликає в мене ніяковість, і я пробую вийти із становища за допомогою жарту.

— Що ж, — кажу, — незабаром ви спекаєтеся бридкого кота.

Але одразу ж помічаю, що кинув не ту карту. Обличчя Берідж посмикується, так ніби я дав їй ляпаса. Вона блідне. І я з подивом бачу, як її повіки починають раз у раз кліпати, а очі наливаються слізьми. Берідж відвертається й, не кажучи жодного слова, простує до дверей.

— Берідж! — вигукую я, підхоплюючись на ноги.

Вона виходить. Але дверима ця жінка не грюкне, ні. Я добре знаю свою Берідж. Вона не вміє приховувати почуттів, але принаймні свої нерви контролює. Двері причиняються легенько, без стуку. Як ото перегортається сторінка.

Я стою з опущеними руками за столом. І почуваю себе самотнім.

Минув майже тиждень після моєї бурхливої розмови з Берідж, яка відбулася 9 червня. Це не означає, що я більше не розмовляю з нею, зовсім ні. Вже другого дня після тієї сварки Берідж попросила мене детально описати мої зустрічі з Бесс та Рікардо. Я це й зробив, запитавши себе, одначе, чи то з її боку не мазохістська цікавість. О ні, надмірна увага, з якою Берідж слухала мою розповідь, а також продумані запитання, які вона поставило мені, переконали мене, що ця жінка старанно збирає інформацію і потім передає її «нам».

12 червня, у п’ятницю, в бараці «одиначок» провели обшук, а в суботу вранці я знайшов на своєму столі лаконічну записку від Берроу, в якій повідомлялося, що моя асистентка Кроуфорд, цитую: «поїхала на стажування». То чи я не бажаю, запитував Берроу, щоб її замінили кимось іншим?

Відповідаючи, я теж мушу грати. Я пишу, що мене дивує цей раптовий від’їзд, я протестую, хоч і стримано, проти нього, шкодую, що Кроуфорд не попередила мене про це, й висловлюю побажання, щоб її мені повернули. А що в моїх дослідженнях уже досягнуто помітного прогресу, то я, мовляв, не бачу потреби в її заміні.

Я пишу так з двох причин, які, звісно, замовчую. По-перше, «заміну», яку мені лицемірно пропонує Берроу, навряд чи зроблять. А по-друге, якщо в мене і є шанси на успіх, то краще буде — з усіх поглядів — не вводити нову людину до колективу, який згуртувався в науково-дослідній роботі.

Тепер, коли Кроуфорд від нас поїхала, нам, мабуть, не доведеться боятись доносів.

Написавши відповідь Берроу канцелярськими термінами, бо тільки їх він і розуміє, я йду — оскільки селектор не працює — до кабінету Берідж, щоб показати їй цього листа. Відколи моя втеча стала першочерговим завданням, Берідж, хоч і залишилася такою самою енергійною, втратила веселий настрій і свіжий колір обличчя. А сьогодні вранці я з подивом і. болем завважую, що в неї не тільки порум’яніли щоки й повеселішали очі, а й сама вона зробилася трохи бадьорішою. Я з прикрістю думаю, що жінки — незбагненні створіння; скажімо, ось ця, яка, здавалося, так боялась розлуки зі мною, вже змирилася з моїм від’їздом. Поки вона з грайливою усмішкою на вустах (очевидно, від’їзд Кроуфорд анітрохи її не засмутив) читає мого листа, я блукаю поглядом по спартанській кімнаті, схожій майже на клітку, і натрапляю над її вогненним волоссям на вельми барвистий настінний календар, який я, зрештою, бачив тут завжди. Але те, що я завважую сьогодні, дивує мене. Неділя 28 червня обведена червоним олівцем.

Берідж має очі скрізь: на плечах, на лопатках, на потилиці, на маківці. Схилившись над листом і втішаючись тонкощами бюрократичного стилю, вона водночас відчуває мій подив, помічає, на що спрямований мій погляд, підводить голову й усе розуміє. І одразу ж червоніє (на її обличчі молочного кольору рум’янець проступає особливо виразно). Вона намагається приховати своє збентеження і— ще більше ніяковіє, квапливо коментує мій лист, а тоді схоплюєтеся, з місця, бажаючи, певне, заступити від мене календар.

Як представник чоловічого крила організації «ми» я відчуваю, що повинен бути стриманим. Тому не ставлю Берідж ніяких запитань. Зате ставлю одне собі: що знаменного має відбутися в неділю, 28 червня, оскільки Берідж так старанно окреслила цю дату?

Через годину я вирішую дещо в неї розпитати і знову заходжу до її кабінету. Я гак заглибився в свої думки, що аж коли опиняюся посеред кабінету й підводжу очі, то помічаю: Берідж в ньому немає. Я вже збираюся піти, коли враз похоплююсь. Щось тут змінилося. Барвистий календар, єдина кольорова річ у цій суворій кімнаті, зник. Але мені не довго доводиться його шукати: він лежить на столі Берідж. Я підходжу ближче й роздивляюсь його: олівець довкола-дати 28 червня стерто. Уважно глянувши, можна побачити залишки гумки й стертого паперу, а коли придивитися ще пильніше, то помітиш і слід від гострого грифеля.

Гаразд, я більше не ставитиму собі запитань. Навіть постараюсь забути про календар. Певно, це ще одна невеличка таємниця загадкового життя в Блувіллі. А втім, сьогодні субота — той день, коли має повернутися Гельсінгфорс. Ця думка приходить мені в голову, коли я простую до кафетерію на ленч, і відбиває апетит.

Дейв прибіг сюди раніше й уже сидить за столиком зі своїми друзями. Поруч із ним — його улюблена Джоан Сміг, привабливість якої і справді впадає в око.

Шукаючи з тацею в руках вільне місце, я, на превеликий свій подив, раптом бачу, як Муч здалеку киває мені головою, запрошуючи за свій столик. Між нею і Стайном справді є вільне місце, можна подумати, що вони приберегли його для мене. Їхні незбагненні примхи скінчились, і ось Муч і Стайн знову виявляють до мене прихильність. Кругле обличчя Муч випромінює з-під білої пов’язки приязнь, а Стайн, кинувши мені кілька теплих слів, з обуренням нарікає на погану погоду. Коли його послухаєш, то можна подумати, що температура повітря також має расистський характер. Незважаючи на свій пишний чуб, Стайн не скинув («Через протяги», — уточнює він) капелюха й вовняного шарфа, який йому сплела дружина — на мою думку, досить грубо, але тут багато важить сам цей факт. І сьогодні цей факт мене зворушує. Я заздрю цьому подружжю, яке прожило разом у злагоді сорок років. Потрапивши в полон до чорних думок, я зі смутком запитую себе: коли одне з них помре, що станеться з другим? Чи зможе те друге жити саме? І раптом я перевтілююсь у Стайна й уявляю собі випростану й бліду Муч на смертному ложі, а себе — вкляклого навколішки, сповненого розпачу від того, що втратив таку по-материнському добру дружину. Ця картина виникає в моїй уяві так виразно, що до горла мені підкочується клубок, і я аж підстрибую, коли пухкенька й тепла рука — рука небіжчиці! — раптом лягає на мою руку і чийсь голос шепоче мені на вухо: