Далі все відбувається дуже швидко. Я хапаю табурет, на якому щойно сидів, обіруч заношу над головою і тієї миті, коли Гельсінгфорс підводиться з пістолетом у руці, жбурляю його їй у голову. Але до голови табурет не долітає: Гельсінгфорс відбиває його рукою, що, мов підкошена, враз немічно обвисає. Я голий, як був, мчу понад бортиком басейну до виходу. Лунає постріл. Я вилітаю надвір і щодуху біжу вниз стежкою, яка веде до стайні. Позаду знову розлягається постріл, потім ще один. Я чую, як за мною хтось важко женеться, а попереду, метрів за тридцять, з’являється з карабіном у руці Джекі. Вона кричить:

— Ляжте, докторе! Ляжте!

Я збігаю зі стежки й падаю в траву. Лунають два гучні постріли, і щось глухо звалюється на землю. От і все. Я лежу у високій траві, і серце в мене як не вирветься з грудей. Я притискаюсь до підім’ятої трави, й починаю вірити, що живий.

— Вас не поранило?

Я перевертаюсь горілиць і бачу, як наді мною схиляється засмагле обличчя Джекі. Вона стоїть струнко у своїй заспокійливій уніформі, тримаючи карабін під пахвою, і дивиться на мене сповненими тривоги сірими очима.

— Вас не поранило, Ральфе?

Я підвожусь і стою, трохи погойдуючись.

— Ні. Тільки й досі не можу отямитись. Ніяк не збагну, чому Гельсінгфорс не влучила в мене. Така жінка, як вона, повинна вміти стріляти.

— Мабуть, вона стріляла з лівої руки, тому й схибила. Але я дуже боялася за вас. Ви застували її, і я не могла як слід прицілитись. А що з Одрі? — І Джекі переводить пильний погляд своїх сірих очей на будинок.

— Вона застрелилась.

Джекі вражено підводить брови.

— З ревнощів. Її штовхнула на це Гельсінгфорс. Вона поставила її на край безодні. Гадаю, ви розумієте, що я хочу сказати.

— Розповісте мені про все це потім, докторе, — уриває мене Джекі командирським тоном, дивлячись на годинник. — У нас іще багато роботи.

І одразу ж холоднокровно, владно й зі знанням справи, що викликає в мене захоплення, бере ініціативу в свої руки. Мені не хочеться довго розводитись про неприємну роботу, яка нам випала, про те, як ми несли — а Гельсінгфорс скоріше тягли — двоє тіл до купи дров, як укладали їх на ті дрова й розпалювали багаття. Я ще й досі чую потріскування вогню й відчуваю бридкий запах горілого тіла. В моїй уяві й досі постає Джекі, яка перегортає заступом ще гарячий попіл, відкидаючи вбік недогорілі кістки. Від Гельсінгфорс, правду кажучи, зостається зовсім невеличка купка порівняно з тією великою владою, яку вона мала за життя. Потім Джекі поливає ці рештки бензином і спалює їх дотла!

Залишається тільки позбирати гільзи та витерти криваву калюжу на підлозі в залі з басейном.

— Я зроблю це сама, — каже Джекі, — А ви тим часом прийміть душ, одягніться й приготуйте нам по чашці кави. Відчуваю, що мені кава не завадить.

Коли я закінчую готувати каву, на кухню заходить Джекі й каже:

— На щастя, тут неподалік є фонтан і каналізаційний колодязь.

Цієї ж миті дзвонить телефон. Ми ціпеніємо, потім Джекі випростується й коротко кидає:

— Я відповім.

Я йду вслід за нею до вітальні і, як тільки вона бере трубку, хапаю трубку з паралельного апарата.

— Лейтенант Девідсон, — по-військовому відрекомендовується Джекі.

— Говорить містер Берроу.

— Містере Берроу, — рішучим, навіть трохи погрозливим тоном звертається Джекі, — покликати Гельсінгфорс?

Я в захваті від такого самовладання Джекі.

— Ні, ні! — відповідає тремтячим голосом Берроу. — Ви ж знаєте, вона забороняє кликати її. Я дозволив собі порушити інструкцію тільки тому, що з вертольота, який веде спостереження за нашим кордоном, нам щойно повідомили по радіо, нібито вони побачили неподалік від її будинку великий вогонь. Це мене занепокоїло.

— Багаття вже догоріло, — каже Джекі. — Гельсінгфорс, Одрі й Мартінеллі на місці. Власне, тут уже все гаразд. Ніякої небезпеки немає.

— О, тим краще, тим краще, тим краще! — торохтить Берроу, і оці тричі повторені слова «тим краще» чомусь нагадують мені про його потрійне підборіддя, що звисає уступами. — Лейтенанте Девідсон, — провадить він таким солодкавим, таким лагідним і обережним голосом, що хоч прикладай його до рани, — а ви не знаєте, чи довго ще Гельсінгфорс збирається лишатись у нашому колі?

Оце «у нашому колі» — справжній шедевр підлесливості.

— Сьогодні ввечері вона з Одрі їде звідси, — відповідає Джекі так само швидко й рішуче. — Після вечері я повинна відвезти їх машиною до поїзда. Містере Берроу, ви хочете щось переказати Гельсінгфорс?

— Ні, ні, — відповідає Берроу так злякано, наче під ним провалюється земля. — Ви навіть не кажіть їй, що я телефонував.

— О’кей, містере Берроу! — кидає Джекі й кладе трубку. — Ральфе, — одразу ж звертається вона до мене, — нам не слід повертатися рано. В нас іще чимало часу. Розкажіть мені докладно про все, що сталося.

Джекі вислуховує мою детальну розповідь, а коли я закінчую, вона серйозно каже:

— Ми дізналися, що Гельсінгфорс «продала» вашу вакцину адміністрації Бедфорд і за це отримала з державного бюджету велику грошову компенсацію. Ми маємо докази цієї ганебної махінації і при слушній нагоді опублікуємо їх. Ми довідалися також, що Гельсінгфорс, по суті, дістала дозвіл прибрати вас.

— Чи не тому ви були такі стурбовані, коли вели мене сюди?

— Так, Ральфе. Я, зі свого боку, мала дозвіл захистити вас. Зробити це було не так просто. Я б залюбки вколошкала Гельсінгфорс одразу ж, як ми сюди приїхали. Але тут була Одрі. Весь час, поки ви були в басейні, я стежила за вами в бінокль. Потім скляні стіни в басейні запітніли, і коли там знову з’явилась Одрі, я вже нічого не бачила.

— І не почули пострілу?

— Ні. — Джекі підводиться, — г— Перш ніж поїхати звідси, Ральфе, нам треба ще раз усе тут оглянути.

Вона обходить кімнати, нишпорячи сірими очима по всіх закутках. Я ходжу за нею назирці, але мені бракує її зосередженості. Коли ми знов повертаємось до передпокою, Джекі бере карабін і, зробивши різкий рух рукою, плечем і головою закидає його собі за спину.

— Я хочу у вас щось спитати, Джекі, — озиваюсь я. — Коли мені треба покинути Блувілл? Ви це знаєте?

Вона зводить на мене погляд, і її сірі очі чомусь починають кліпати.

— Сьогодні ввечері.

— Сьогодні ввечері?!

Джекі опускає голову, Я розгублено дивлюся на неї.

— Двадцять восьмого червня…

— Вас не влаштовує двадцять восьме червня? — усміхається вона.

— Двадцять восьме червня мене дуже влаштовує.

— А я подумала, що ви забобонний. У всякому разі, вам нема чого хвилюватися. План не зірветься. Я сама все організувала.

— Я, звісно, їду з Дейвом?

Джекі сміється:

— Ви їдете з Дейвом. І не тільки з ним…

— Як, ми будемо не самі?

— Не хвилюйтеся, Ральфе. «Ми» все зважили: ви їдете з Дейвом, з Берідж…

— З Берідж?! — вигукую я.

— Постривайте, — каже Джекі, сміючись — тепер уже переможно. — Я не доказала. Ви їдете з Дейвом, з Берідж і… зі мною.

Від подиву я роззявляю рота.

— З вами?!

— Так треба, — каже Джекі, дивлячись мені у вічі. І додає: — Залишитись у Блувіллі було б для мене не дуже безпечно: я вагітна.

— Ви певні? — питаю я, судомно ковтаючи слину.

— Я переконалась у цьому ще два тижні тому.

Джекі відмикає вхідні двері й знов обертається до мене. Очі в неї іскряться.

— Ну що ви, Ральфе, заспокойтеся. Це мій клопіт, не ваш. — Вона по-дитячому надуває губи й щоки. — Якщо буде хлопчик, — а я на це сподіваюсь, — я назву його Майклом Бедфордом Девідсоном.

Вона наголошує на прізвищі Бедфорд, регоче зі свого жарту і, як солдат, добряче стусає мене в передпліччя. Потім різким рухом плечей поправляє карабін за спиною і виходить на осоння, доручаючи мені замкнути двері. Коли я обертаюсь, то бачу, як вона з піднесеною головою й розпростаними плечима поспішає до стайні.