Коли вашу втечу підготувала сама начальниця охорони, то, як сказала Джекі, «план не зірветься». Наша втеча була не така вже й героїчна, хоч згодом канадська, а тоді і європейська преса страшенно роздула цю історію. Журналісти не пошкодували ні барв, ні фантазії. Всі інтерв’юери, особливо європейські, розбирали мене по кісточках, раз у раз вихваляючи за «винахідливість», яка нібито й допомогла мені втекти. А я раз у раз відповідав їм, що цю «винахідливість» виявив не я, а Берідж. Але вони знов і знов приписували її мені. Певно, так їм було вигідніше. Оскільки серед утікачів я був найвідоміший, то й мав здобути всю славу, як генерал здобуває славу за битву, що її виграли його солдати.

Коли відкинути прикраси, яких не пошкодували журналісти, описуючи втечу, то ось яка вона була насправді: моя роль зводилася в ній до того, щоб точно виконувати все, що мені казали. А заслуги всі належать жінкам — Берідж, яка задумала втечу, і Джекі, яка обміркувала деталі й розробила її план.

Звісно, йдеться тільки про спосіб здійснення втечі, а сам її принцип виробив Штаб «нас», розташований у якомусь таємному місці країни, — виробив одразу їж після того, як дізнався, що вакцина ось-ось буде готова. Але широку ініціативу він залишив за місцевим осередком, і деталі втечі та п дату багато разів обговорювали тут у вузькому колі; жодне таке обговорення не тривало й години.

Коли згодом я спитав у Берідж, де «ми» знайшли в Блувіллі безпечне місце для своїх засідань, вона відповіла:

— Ми засідали в душовій басейну в години, коли там плавали діти. Вони зчиняли такий гамір, що підслухати нас було неможливо. — По цих словах вона подивилася на мене й усміхнулась. — А ти, мабуть, гадав, що ми там просто плескали собі язиками.

— Еге ж, — відповів я, зніяковівши.

Берідж голосно засміялася.

— Еге ж, саме так я й гадав.

Берідж знову засміялася.

— Саме таке враження ми й хотіли справити. Ми знали, що завжди можемо розраховувати на колишні рефлекси статевої зверхності в чоловіків. І справді, наше «пліткарство» дало містерові Берроу привід докоряти своїй дружині.

— Як?! Місіс Берроу брала участь у ваших нарадах?

Берідж дивиться на мене, і в її очах спалахують вогники.

— Місіс Берроу очолювала «нас» у Блувіллі. — І вона замовкає, мовби втішаючись моїм подивом. — Саме місіс Берроу завербувала Ріту. Вона заскочила Ріту, коли та нишпорила в кошику для паперу в кабінеті її чоловіка. А Ріта завербувала Джекі — сам знаєш як. (Сміх.) А після Джекі — решту. Ріта мала справжній талант для такої справи. Пригадуєш, вона виготовляла ляльки? Ріта вміла несхибно визначити серед «одиначок» тих, у кого бедфордівська пропаганда не вбила материнського інстинкту. Вона пропонувала їм одну зі своїх ляльок, і якщо вони приймали їх, сходилася з ними ближче.

Я знову вдаюся подумки до самокритики. Я знав, що «одиначки» в таборі мали якусь «справу з ляльками» і що містер Берроу заборонив ту «сміховинну розвагу» Але для мене, як і для нього, це була звичайна дрібниця. Я не надав їй значення. Аж сьогодні я усвідомлюю, що вона мала політичне забарвлення.

Я шанобливо дивлюся на Берідж.

— А що було після того, як містер Берроу заборонив ту «розвагу»?

— О, все було чудово! — весело відповідає Берідж. — Той старий кастрат і сам не знав, яку послугу зробив нашій справі! Після його заборони лялька перетворилася на підпільний предмет, майже на символ опору. Вона стала, в буквальному розумінні цих слів, забороненим плодом! Тривали обшуки, про які нас попереджала місіс Берроу, і під час цих обшуків у когось неодмінно знаходили ляльку. Але в кого! В донощиць і бедфордисток, яких у такий спосіб і вдавалося спекатись. Що ж до самих ляльок, то вони викликали справжнє божевілля. Всі нишком почали виготовляти їх і шити для них платтячка та білизну. У «одиначок» виробився звичай таємно збиратися гуртом, щоб похвалитися одна перед одною й порівняти своїх «немовлят». Ними милувалися навіть охоронниці! Джекі заплющувала очі чи, правильніше сказати, заплющувала тільки одне око, помічала серед охоронниць «добрих матусь», повідомляла про них Ріту, а та одразу ж бралася до роботи.

Коли я спитав у Лії Берідж, що навело її на думку про втечу, вона відповіла:

— Ревнощі. Я жахливо тебе ревнувала, Ральфе. Ревнувала до всіх жінок, з якими ти мав стосунки: до Аніти, Кроуфорд, Гельсінгфорс, Джекі, Пуссі. А надто до Бесс. Еге ж, до Бесс! Знаю, це безглуздо. Але Бесс, сама не знаю чому, не давала мені спокою особливо. Я просто ненавиділа ту Бесс, хоч жодного разу її «е бачила. Те, що заборонялося робити чесній лаборантці, дозволялося хвойді, і це здавалося мені страшенною несправедливістю. З твоєї розповіді — а розповідати ти мастак — я дізналася, що Бесс майже така сама на зріст, як і я, і має таку саму статуру. Ти, мабуть, сміятимешся з мене, але одного вечора я загримувалася вдома під неї — наліпила фальшиві вії, густо підвела очі, щедро напомадила губи. Саме тоді нагодилася Джекі й розреготалась, а потім принесла мені перуку з білявим волоссям, яку конфіскувала в однієї охоронниці. Я надягла ту перуку, і Джекі, яка знала Бесс, бо перевіряла біля сторожової вежі її папери, сказала, що я дивовижно схожа на неї. Джекі вмовляла мене, щоб я, отак вирядившись, пішла до тебе о дев’ятій вечора «взяти сім’я». Ми розважалися, наче двоє божевільних, і цілу годину обговорювали цю ідею з усіх боків. Гадаю, то була своєрідна компенсація статевого незадоволення, яке ми відчували з дедалі більшою тривогою. Одне слово, тієї ночі, та й у наступні ночі, мені снилося, ніби я, прибравши подобу Бесс, стукаю замість неї у твої двері… Так, Ральфе, я не хочу критися перед тобою: саме ті сни й навіяли мені думку про втечу…

А тепер я переловім, година за годиною, весь сценарій утечі.

О восьмій вечора, після вечері, я кажу Дейву йти просто до нашого помешкання, а сам вирушаю до лабораторії, де Берідж, бліда й уся напружена, подає мені пляшку віскі зі снотворним. Вакцину я не впаковую. Берідж узяла це на себе.

О восьмій п’ятнадцять я вже вдома, в Дейвовій кімнаті. Тут я, як мені порадила Джекі, сідаю, беру аркуш паперу й, не кажучи ні слова, пишу фломастером про те, що на нас чекає і що Дейв повинен робити. Тоді подаю цей аркуш синові і, поки він читає, дивлюсь на нього. Він випростується, червоніє, випинає груди, і в нього загоряються очі. Переді мною стоїть страшенно щасливий хлопчик. Для нього починаються пригоди Гекльберрі Фінна — за участю батька та його самого, тільки пригоди ці відбуватимуться не на плоті, а на суходолі, у фургончику «форд». Я перехиляюся через синове плече й підкреслюю нігтем вказівки, що стосуються безпосередньо його. Дейв читає і перечитує їх із сяючим обличчям. Я бачу по його губах, що він завчає їх напам’ять. Я ладен обійняти хлопця й поцілувати, але вчасно похоплююсь, усвідомлюючи, що така поведінка не дуже відповідає стереотипам пригод і може його тільки шокувати. Потім приношу з кухні сірники й даю їх синові. З поважним, майже благоговійним виглядом Дейв спалює аркуш. Я не хочу псувати йому ці щасливі хвилини й виходжу. Але на прощання ще поплескую долонею сина по плечу й підморгую йому — гадаю, роблю це в найкращих традиціях фільмів про сувору чоловічу дружбу.

Потім іду до своєї кімнати. Я не повинен брати з собою нічого, крім портфеля зі своїми записами, тож до дев’ятої години докласти рук мені нема до чого.

Ці три чверті години бездіяльного чекання були чи не найтяжчі в усій моїй втечі. Якби я курив, то принаймні міг би присвятити цей час улюбленій отруті. Щоправда, тоді я, мабуть, і сам не помітив би, що курю. Я приймаю не найгіршу ухвалу: замість того, щоб ходити сюди-туди по кімнаті, розлягаюсь на ліжку. І через кілька хвилин переймаюсь почуттям, яке дивує мене й досі. Я обводжу поглядом кімнату й ураз відчуваю гострий, майже нестямний жаль, що покидаю її.

Проте в цій кімнаті нема нічого привабливого. Холодна взимку, задушлива влітку. Вмебльована просто, вигоди скромні, світло насилу пробивається крізь єдине вікно, з якого відкривається жалюгідний вид на огорожу з колючого дроту та барак для охоронниць. А які спогади пов’язані з цією кімнатою! Ліжко, на якому я провів стільки безсонних ночей і на якому мені наснилося стільки всіляких кошмарів… Столик під червоне дерево, за яким я так часто сидів, нічого не читаючи й не пишучи, перебираючи в пам’яті всі свої образи, з сумом чекаючи на Аніту або з тривогою думаючи про майбутнє… Та все ж таки це був мій притулок. Мій барліг, куди я забивався, щоб зализати свої рани. Покидаючи цю кімнату, я залишу в ній часточку самого себе, свого запаху, свого тепла й кілька місяців свого життя.