Через шість-сім кілометрів джип звертає з шосе на путівець, який петляє між ялинами, В сутінках, із вимкненими фарами ми насилу посуваємося, та коли раптом виїздимо на галявину, тут стає набагато світліше. Джекі вискакує із джипа, підбігає до нас і схвильовано каже:

— Коли почуєте постріли, не виходьте з машини, не розмовляйте й нічого не бійтесь.

Потім вона повертається: до джипа, скидає з себе уніформу й надягає старі, витерті на колінах зеленуваті джинси та пуловер каштанового кольору з відгорненим коміром і з пов’язкою із зображенням сухого листка на лівій руці. Відтак знову застібає портупею з револьвером, бере на плече карабін, згортає уніформу, кидає її в джип і з рацією в руці зникає між ялинами.

Знову настає довге чекання. Здалеку долинає перестрілка. Я хапаюся за ручку дверцят і чую голос Берідж:

— Куди ви?

— Заспокою Дейва.

— Сидіть на місці. Ви що, не чули наказу?

Я знизую плечима, вистрибую з кабіни й, відчинивши бічні дверцята фургончика, шепочу кілька слів загорнутому в покривало Дейву. Потім торкаюся рукою його обличчя: він геть спітнів. Я вивільняю його й нашорошую вуха. Стрілянина не вщухає. Я знову сідаю поруч із Берідж, яка бундючно каже:

— Чудово! Не стримуйте себе! Грюкніть дверцятами ще раз!

Та що таке слабкий стукіт дверцят, які я причинив за собою, проти цієї оглушливої стрілянини! Я й сам його майже не почув. Тож мені хочеться заскреготати зубами. Цієї хвилини ми з Берідж аж ніяк не відчуваємо любові одне до одного.

Стрілянина помалу вщухає, лунають ще три-чотири поодинокі постріли, і зрештою все стихає. Знову настає довге чекання. Потім у сутінках між ялинами з’являється темна постать Джекі. Вона без рації, без зброї, та коли підходить ближче, ми бачимо на її обличчі радісну усмішку.

— Справу зроблено! — збуджено каже вона.

Джекі розвертає джип і, ввімкнувши фари, знову котить на шосе. Ми їдемо вслід за нею.

Через три кілометри нас, тобто автомобіль Джекі, зупиняє гурт озброєних людей. Фари нашого фургончика освітлюють загін двадцятирічних хлопців і дівчат, одягнених так само, як Джекі, — в зеленуваті джинси й каштанові пуловери з нарукавними пов’язками із зображенням сухого листка. Одна з дівчат підходить до нас.

— Це ти той доктор, що з вакциною? — весело питає вона.

— Я.

— Вистром трохи голову у дверцята, щоб я подивилась на тебе.

Я вистромлюю голову.

— А в тебе нічогеньке личко, татусю, — каже вона, тягнучись до мене. І припадає до моїх губів.

Я не знаю, як. мені бути — ображатися за її слова чи радіти її поцілунку. І я кидаю навмання:

— Як поживаєте, партизанко?

Вона регоче.

— Чудово: цілуємось і воюємо!

Дівчина знову регоче й, похитуючись, розгонистою ходою іде від нас.

Гадаю, вона не дуже чистенька. Але губи в неї свіжі, а поцілунок її мав присмак трави. Ми повільно рушаємо. Коли ми проїздимо повз хлопців і дівчат, вони розмахують зброєю. Я вперше відчуваю подих свободи й примирливо дивлюся на Берідж. Вона сидить бліда, міцно вчепившись у кермо.

Митницю з американського боку захопив інший озброєний загін. Він чисельніший за той, що зустрів нас, і люди в ньому не такі збуджені. Я помічаю серед них кількох «стариків». У людей потемнілі, стомлені обличчя. Мабуть, у сутичці вони зазнали втрат.

Коротка зупинка біля канадської митниці. З усього видно, що на нас тут чекають. Промінь електричного ліхтарика світить спершу мені в обличчя, потім Берідж. Нам дають знак проїздити, і ми, не показавши ніяких паперів, рушаємо далі. Берідж зітхає й через кілька метрів зупиняє фургончик.

— Ральфе, ви не хотіли б сісти за кермо?

Ми міняємося місцями, і я встигаю сказати Дейвові, що він може скинути з себе покривало й лягти так, як йому зручно. Я їду за джипом Джекі. Попереду й позаду нас супроводжують мотоциклістки. Охорона не покидає нас і тут, але тепер уже канадська.

Далеко позаду зчиняється жвава стрілянина.

— Контрнаступ? — питаю я.

Берідж дивиться на годинника й хитає головою:

— Ні. Третій загін захоплює Блувілл.

Я підводжу брови.

— Яка мета цієї операції?

— Мети аж три, — відповідає бліда Берідж, зіщулившись на сидінні.

Я завважую, що вона розмовляє вкрай стомлено, хоч, як завжди, так само зверхньо.

— Перша: знищити блувіллський радіопередавач. Друга: вивезти тих людей, яким найбільше загрожує небезпека, — місіс Берроу, Ріту, Гребела, Пірса, Сміта й подружжя Стайнів. Третя: захопити вахтовий журнал проекту Джесперсена. Само собою зрозуміло, Джесперсена вивезуть теж, але, звісно, не гак шанобливо, як решту. Ми чекаємо від нього свідчень і самовикриття.

Я мовчу. Я просто в захваті. «Ми» ні про що не забули. З викриттям проекту Джесперсена воєнна машина, спрямована проти Бедфорд, дістане грізну зброю.

Саме тоді, коли я поринаю в роздуми, Берідж скручується клубочком і, затуливши руками обличчя, починає ридати. Якийсь час я не подаю голосу. Потім ніжно кажу:

— Ліє…

— Дайте мені спокій! — озивається вона, не відриваючи долонь від обличчя.

Така її реакція не обіцяє нічого доброго. Перегодя я торкаюся правою рукою її плеча. Берідж одразу ж відштовхує мою руку.

— Не доторкайтесь до мене, сексуальний маніяк! — кидає вона крізь сльози.

— Знову! Що я такого сказав?..

— Ви не сказали, ви подумали.

— Еге ж, тепер ви й думки мої читаєте!

— Дайте мені спокій зі своєю безглуздою іронією!

Звісно ж, моя іронія може бути тільки безглуздою.

— То що ж я подумав?

— Коли я під’їхала до сторожової вишки на п’ять хвилин раніше, ви вгледіли в цьому жіночу легковажність.

— Зовсім ні. В цьому є й моя вина.

Берідж здригається.

— А на галявині, коли я заборонила вам вийти з машини й заспокоїти Дейва, ви звинуватили мене в бездушності.

— Ну що ви! Командир ви, а не я.

— А тоді, коли я заплакала…

— Помиляєтесь! Я подумав про те, що суспільні умови дозволяють вам заплакати, а мені — ні!

По цих словах я подаю Лії свій носовичок. Ридання стихає. Руки опускаються, і я знову бачу її обличчя Ще кілька разів схлипнувши, вона заспокоюється. В мене самого підкочується клубок до горла. Зрештою, і в Гомера герої плачуть.

— Ох, Ральфе, — каже Берідж, — я так злякалася, так злякалася, коли ота тичка наказала мені відчинити бічні дверцята фургончика!

— Ви добре виплуталися з тієї халепи.

— Ні, ні, це ви, Ральфе, врятували становище. Ви повелися так розумно! І так несподівано! Досі я мала вас за боягуза, адже ви дуже чутливий.

— Дякую.

Вона не чує мене. В її очах я стаю дедалі відважнішим, і вона не перестає про це твердити.

— Бідолашний Ральфе, як я за вас хвилювалася! А ви повелися так мужньо! Вчепилися в кермо, наче молоденький бульдог!

— «Молоденький бульдог», мабуть, був би комусь не дуже потрібен.

Берідж сміється, підсувається на подвійному сидінні ближче до мене й кидає мені швартов. Я ловлю його правою рукою. Ось і порт. Спокійні води. Тихий вітрець. Ми причалюємо до берега подружньою парою. Я звертаю увагу на те, що Лія мені більше не докоряє, нібито я здатний «виявляти ініціативу тільки тоді, коли треба допомогти рідному синові». Ми мовчимо. Наші дві щогли погойдуються з боку в бік…

Але зараз я випущу її руку з своєї. Машину треба вести обіруч. І все ж таки я відчуваю полегкість. Гуркочуть мотоцикли, я мушу не спускати очей із сигнальних вогнів джипа, що їде попереду, і розмовляти так і далі я не зможу.

Через три години джип перетинає якийсь аеродром — певно, військовий — і веде нас просто в пащу вантажного літака, що й ковтає наш фургончик. Мабуть, цей фургончик комусь потрібен як «речовий доказ». Але спершу я видобуваю з-під покривала Дейва. Хлопець спав!

У літаку він остаточно прокидається. Його великі, обрамлені чорними віями очі жваво бігають, розгублено до всього придивляються, одначе я вже засинаю на ногах і нічим не можу йому допомогти. Я відчуваю глибоку вдячність до Джекі, коли вона виявляє до нього увагу. А сам опускаюся на сидіння, пристібаю ремінь і заплющую очі.