Коли о дев’ятій годині Бесс і Рікардо стукають у двері, я гарячково здригаюся, радіючи, що маю змогу розслабитись. Наливаю в кухні для Рікардо останню чарку свого чистого віскі. І повертаюсь у кімнату до Бесс, майже не звертаючи уваги на її професійний запал, навіть тоді, коли вона нарікає на мою повільну реакцію і докоряє мені в тому, нібито в неї з’явилася «суперниця». Коли ми нарешті знову виходимо на кухню до Рікардо, я з трепетом беру з єдиної стінної шафи, яку замикаю на ключ, пляшку віскі. Ту, що її дала мені Берідж. Хоч вона й запевнила мене, що до віскі підмішано тільки звичайного снотворного, я, наливаючи гостям по повній чарці, почуваю себе отруювачем. Щойно вони, спершись ліктями на стіл, засинають, я слухаю, як б’ється в обох серце, й заміряю пульс.

— Чого ж ви ждете?! — кажё Берідж, вбігаючи в кухню у перуці й до невпізнання розфарбована. — Чому не скидаєте з Рікардо халат і не надягаєте його?

Настає єдиний напружений момент у всій утечі, О пів на десяту ми вирушаємо: Берідж сидить за кермом фургончика «форд-транзіт», я, насунувши на очі білого чепчика і вдаючи з себе п’яного, розвалився поруч, усередині фургончика причаївся з головою загорнутий у покривало Дейв, праворуч від нього стоїть холодильник, до якого ми поклали свою вакцину поряд із пробірками Бесс — вони, сподіваюся, скоро будуть уже непотрібні.

Білий фургончик зупиняємся під сторожовою вишкою. Надворі вже посутеніло, але в таборі ще ніде не світиться. Берідж подає жетони вартовій, яка довго роздивляється їх, а тоді мовби знехотя віддає нам наші посвідчення. Розлігшись на сидінні, я дивлюсь на вартову лише краєм ока, але цього мені досить, аби пересвідчитися, що ця суха тичка з прищуватим обличчям — дівчина скандальна. Вона недовірливо зиркає в мій бік.

— Чому шофер не за кермом?

— Бо п’яний, — відповідає Берідж безвиразним, хрипким голосом.

— Чому?

— Я не можу завадити клієнтам почастувати його чаркою віскі, — каже. Берідж, досить вдало імітуючи голос Бесс.

— Хто його почастував? — запитує вартова звинувачувальним тоном.

— Доктор Мартінеллі.

— Я доповім про це, — роздратовано кидає вартова. (Вона, мабуть, чомусь недолюблює мене).

— Голубонько, — каже Берідж, — якби я забороняла своїм клієнтам пити й підносити чарку Рікардо, то моєму ремеслу настав би край!

Вартова червоніє. Я бачу, що говорити з такою розпусною жінкою їй важко і що вона вже ладна урвати розмову. Одначе не поспішає це робити. Що більше я дивлюсь на цю дівчину з масивною щелепою й тонкими губами, то менше вона подобається мені.

— Я доповім і про шофера.

— Гаразд, — кидає Берідж.

І тут Лія вперше за всю розмову припускається помилки. Вона вмикає передачу й натискає на акселератор. Тоді вартова сухо каже:

— Вимкніть двигун, вийдіть і відчиніть фургон.

Я весь напружуюсь і відчуваю, як у мене починає калатати серце. На мить западає мовчанка. Берідж знову бере себе в руки. Вона вимикає двигун і монотонно, але ущипливо каже:

— Голубонько, там нема нічогісінько, крім чоловічого сім’я в холодильнику.

Дівчина кліпає очима, наче їй дали ляпаса. Але не здається.

— Ви чули, що я сказала? — питає вона.

— О, даруйте, — каже Берідж, підвищуючи голос. — Я хочу знати, хто за що відповідає! Я заявляю вам: ви не маєте права чіпати моє сім’я в холодильнику!

— Робіть, що я вам наказала! — кричить вартова.

— Ну, якщо ви наполягаєте на своєму, то викличте лейтенанта, — промовляє Берідж із подиву гідною холоднокровністю. — Я відчиню їх тільки при ній.

Мене сповнює страх і лють, особливо на Джекі. Вона пообіцяла, що під час перевірки буде тут. З її вини все піде шкереберть. Куди вона запропастилася?

— Вийдіть, — коротко каже вартова.

Берідж підкоряється, але хитрощі вартової вона розгадала. Перш ніж вийти з автомобіля, вона бере ключі й ховає їх до кишені.

— Дайте ключі! — сердито гримає вартова.

— Голубонько, — каже Берідж, — це сім’я — федеральна власність. Крім мене, ніхто не має права доторкатись до нього.

Несподівано дівчина скидає карабін і наставляє його в груди Берідж. Мені впадає в око, що в неї тремтять руки.

— Дайте ключі! — знов кричить вона.

Тоді я вирішую втрутитися. Я сідаю за кермо, вистромляю з дверцят трохи змочену спиртним голову і кажу з іспанською вимовою:

— Сеньйоро солдате, ви не повинні стріляти в сеньйору Бесс. Вона федеральна службовка.

— Не називайте мене сеньйорою! — гримає вартова.

Виходить, вона ще й нікчема.

Гаразд, сеньйоро, — кажу я з дурнуватим виглядом.

У цю мить я натискаю ліктем на клаксон, і лунає короткий сигнал. Я зробив так ненароком, але вирішую скористатися з цього і знесилено опускаю напахчену спиртним голову та обидві руки на кермо. Лунає довгий пронизливий сигнал, і в ньому тоне голос вартової, що, певно, погрозливо наказує мені підвести голову. Краєм ока я бачу, як із барака до нас біжать охоронниці. Їх п’ять чи шість, всі дуже стривожені й зі зброєю в руках. Зчиняється метушня. Лунають крики. На мою адресу летить найбрудніша лайка. Багато рук, не таких уже й ніжних, торсають мене, намагаючись відірвати від керма. Та все марно, я щосили тримаюся за нього, аж поки нарешті бачу Джекі. Вона щодуху біжить з табору — розчервоніла, зблискуючи очима. Лунають накази. Збентежені охоронниці повертаються до свого барака. Довготелеса вартова виструнчується й завмирає. Вона приголомшена. Берідж і я також. Джекі забирає в Берідж ключі від автомобіля, посилає вартову ввімкнути світло в таборі, відчиняє й гучно зачиняє бічні дверцята фургончика, повертає Берідж ключі, а тоді нахилившись, сердито шепоче:

— Ви не дотримались плану — під’їхали сюди на п’ять хвилин раніше.

Я зиркаю на годинник. Джекі має рацію. В усьому винна Берідж, це вона так квапила мене, коли я лічив пульс сонним Бесс і Рікардо. Я поправляю білого чепчика й посуваюся на своє місце. І тут відчуваю присмак крові в роті й біль у яснах. Ті люб’язні дівчата добряче почастували мене кулаками!

Наш фургончик рушає. Блувілл і його сторожова вишка лишаються позаду. Я прикладаю до ранки носовичок. Цієї хвилини я почуваю образу за те, як зі мною поводилися, за оце своє маскування, за вуса, за зелений значок, що блищить у мене на грудях. Якби я не боявся знову порушити наказ, то негайно викинув би його к бісу. Так, Блувілл я залишаю не дуже гарно.

Фургончик котиться путівцем, підстрибуючи на вибоїнах. Берідж зриває з себе вуалетку й перуку, струшує волоссям кольору червоного дерева, повертає до мене голову й раптом сердито каже;

— Бачу, ви здатні виявити ініціативу тільки тоді, коли треба допомогти рідному синові!

Я аж підстрибую. Це вже занадто! Це вкрай несправедливо! Ніби я не допоміг і їй! І ніби «ми», що взяли всю справу в свої руки, досі давали мені бодай якусь змогу приймати ухвали самому! Я впіймав тебе на гарячому, Берідж, ти виявляєш статеву зверхність! Адже до мене ставляться, як колись до жінок, зневажливо, ніхто зі мною не радиться, мені забороняють вживати будь-яких заходів на власний розсуд, а коли я нічого не роблю — ще й докоряють за це! Я притискаю до губи носовичка, мовчки забиваюсь у куток і, не дивлячись на Берідж, утуплююсь очима в темряву.

Переді мною вимальовується сумна картина майбутнього. Я думаю про Дейва і про себе. Ревнива жінка, ревнощі якої поширюються навіть на Дейва.

І ще одна жінка, вагітна від мене, яка втікає разом із нами… Вона теж привласнила собі права на мене — адже обидві вони «охороняють» мене. О, я забув ще про свою законну ласкаву дружиноньку Аніту, з якою — про це теж слід пам’ятати я не оформив розлучення! В мене таке враження, ніби я міняю одну в’язницю на іншу…

Я дивлюсь у темряву. Ясна в мене кривавляться. Час від часу я. спльовую кров у носовичок. Які ж безрадісні, якщо добре подумати, мої перші хвилини на свободі!

Від’їхавши кілометрів два від Блувілла, Берідж зупиняє на узбіччі фургончик і вимикає всі вогні. Ми мовчки чекаємо. Під’їздить джип, з його дверцят з’являється голова Джекі. Вона повільно проминає нас, подаючи знак їхати за нею.