— Ходімо, Ольго Інокентіївно, до Попова, ви все йому розкажете, а він пометикує, як краще повестися з вашим інженером.

— Попов? Що ви, громадянине уповноважений! Йому начхати на моє кохання. Начхати на інженера. Знаю я Івана Івановича краще за вас. Він мене двічі заарештовував. — Ольга затнулася і довірливо, пошепки запропонувала: — От коли б можна було зробити так: узяти на квартирі в інженера дві валізи, поки його нема вдома, і піти. Я б йому записку написала, що виїхала, ну розлюбила, чи що. Живе він тут недалеко, на Круглобайкальській.

Дорохов рішуче присунув до Ольги чистий папір.

— Пишіть заяву, що хочете добровільно віддати украдені речі, і підемо.

— З вами, удвох? — стрельнула очима Ольга.

— Зі мною.

— Згодна.

Ольга швидко написала заяву, розписалася.

Одягла шубку, запнула хустку, зачекала, поки Дорохов нап'яв свій собачий кожушок, і разом з ним вийшла до коридора. Вахтер невдоволено крякнув, коли Дорохов, подавши йому своє посвідчення, недбало сказав:

— Затримана зі мною.

Закінчувався грудень, і на вулиці лютував мороз. «Не менше як сорок», — вирішив Сашко. Помітивши візника, підійшов, відстебнув хутряну запону, що прикривала сани, і посадовив Ольгу. Йому хотілося якнайшвидше повернутися до управління із заповітними валізами. Дорохов знав, що співробітникам карного розшуку видають спеціальні талони для їзди на візниках. Згодом ці талони фінчастина управління приймала для оплати від власників виїздів. Але таких талонів Дорохов ще не одержував і, всідаючись у сани, подумки порахував гроші, які мав при собі. Вранці мати дала йому трояка — на всю шестиденку. Вдень він проїв сорок копійок. Виходить, заплатити візникові вистачить. Промчавши засніженими вулицями, виїхали на Круглобайкальську. Біля старовинного триповерхового будинку Ольга попросила зупинитися. Разом із Сашком піднялися на другий поверх. Перед тим як подзвонити у квартиру, жінка завагалася.

— Сашко, у мене до вас ще одне прохання. — Тон Ольжиного голосу був шанобливий. — Дуже прошу вас, зачекайте мене тут, на сходах. Я миттю зберу речі й вийду. Там удома мати мого інженера. Що вона подумає, коли побачить мене зі стороннім чоловіком?

— Ну що ж, зачекаю, — погодився Сашко.

Ольга Інокентіївна подзвонила, і двері одразу ж відчинили. Дорохов устиг роздивитися літню жінку, що впустила її до квартири.

Годинника в нього не було, і він не знав, скільки минуло часу, поки тупцював на сходах, то піднімаючись угору, то спускаючись униз, але так, щоб не спустити з ока дверей. Коли, за його розрахунками, минуло хвилин двадцять, він наважився подзвонити.

— Хто там? — почувся за дверима старечий голос.

— Пробачте, але я прошу вас поквапити Ольгу Інокентіївну.

— Нема тут ніякої Ольги, — сердито відповіла стара.

— Як нема? Вона ж щойно увійшла! — здивувався Сашко.

— Нема чого чіплятися до незнайомих жінок, парубче, — промовили за дверима.

— Відчиніть, — Сашко гупнув у двері кулаком. — Я з карного розшуку. Негайно покличте затриману.

Двері, зачинені на запобіжний ланцюжок, прочинилися, і стара уїдливо сказала:

— З карного розшуку ви чи хтозна-звідки, не знаю. Але та жінка сказала, що ви нахаба, причепилися до неї на вулиці. Вона попросила допомогти їй од вас відкараскатися, і я випустила її через чорний хід.

Дорохов тремтячими руками дістав своє посвідчення, просунув його в щілину і попросив дозволу оглянути квартиру. Стара неохоче відчинила, провела Сашка по кімнатах, потім до кухні, а звідти на чорний хід.

— Ось тут і вийшла ваша затримана. Навіщо ж ви її відпустили?

Навіщо? З цією думкою Сашко кинувся вниз і у дворі на снігу одразу ж побачив чіткі свіжі відбитки фетрових ботів. Сліди вивели його в сусідній двір і загубилися на дерев'яному тротуарі. Мов божевільний ускочив Сашко в сани, що його чекали. Наказав візникові об'їхати квартал, потім звелів їхати на вулицю Карла Маркса, попетляв Червоноармійськими вулицями. Візникові набридла безцільна їзда, і він зупинився.

— Давай два карбованці й мотай звідси. Шукай пішки свою кралю. Та молодшу собі знайди, бо ця в матері тобі годиться.

Дорохов витрусив з кишені гроші, тицьнув їх, не рахуючи, візникові і, мало не плачучи з досади, побрів вулицею. Попереду промайнула жінка в білячій шубці, і Сашко кинувся за нею, наздогнав, схопив за рукав. Власниця шубки обернулася, і Дорохов збагнув, що помилився. На іншій вулиці побачив жінку в білих ботах, але в чорній шубці, кинувся слідом. Адже ця негідниця могла й перевдягнутися! Поблукавши по місту понад дві години, Сашко, геть закоцюблий, повільно почвалав до управління. От і скінчилася його робота в карному розшуку. Відберуть зброю, посвідчення й виженуть. Навіщо там такі йолопи! Лопух! Справжнісінький! Розвісив вуха… Повірив! Тепер ця злодійка сидить на якійсь «малині» і хвалиться, як обдурила хлопчиська-детектива. Хотілося вити, кричати. Але який у цьому сенс? Може, й зовсім не йти до карного розшуку? Не можна так. Треба прийти й пояснити все, як було. Сказати, що з його, Дорохова, ласки злочинниця на волі.

Він наддав ходи й рішуче увійшов до управління. Той самий вахтер зневажливо глянув на нього й кивнув головою: проходь, мовляв, знаю я тебе, субчика. Біля кабінету — колишнього його кабінету — Сашко якусь мить постояв, почувши голоси, й відчинив двері.Прямо проти дверей за своїм столом сидів веселий, усміхнений Фомін, а навпроти, відкинувшись на спинку стільця, з цигаркою в зубах — Ольга.

— Ну ось, а ти казав, що я його вбила. Цілісінький ваш детектив. Живий-здоровий і навіть з досади не застрелився. Дивись, який він я морозу рум'яненький та кучерявенький. Хотіла була твого красунчика приголубити, але збагнула, що не вийде. Надто вже він чистенький… Розумієш, дядьку Мишо, цей шмаркач узявся мене виховувати. — Ольга закотила очі, молитовно склала руки і, сюсюкаючи, промуркотіла: — «Красти негарно, Ольго Інокентіївно! Це не благородно. Віддайте речі, Ольго Інокентіївно», — нюні розпустив, оченята від жалості поблискують. Ох і нудно мені стало, дядьку Мишо! От я й вирішила хлоп'я провчити, щоб усе життя пам'ятав. Він у тебе вчиться? Так? Постав йому «незадовільно», щоб гав не ловив.

Сашко закусив губи і, палаючи від сорому, прожогом вискочив з кабінету.

Наступного дня на нараді Чертов, завжди небагатослівний, виголосив промову:

— Треба бути пильним. Не можна наосліп лізти в бандитське лігво й розпускати нюні, побачивши крокодилячі сльози злочинця! Чому практикант Дорохов попався на гачок злодійці? Та тому, що вирішив: усі ми тут черстві, нелюдяні і лише він один такий добренький до нас затесався. Ви, Дорохов, урахуйте: ця особа мені розповіла, що хотіла вас завести до кубла, звідки живим вам не вибратися б, та пожаліла. Додамо: або не зважилася бути причетною до мокрого діла. Усім нам треба пам'ятати слова Фелікса Едмундовича Дзержинського про те, що, довіряючи, ми повинні перевіряти. Так само, як не маємо права сумніватися в кожній людині. Вам, Дорохов, пощастило вдруге. Добре, що Фомін розкусив трюк злодійки і, знаючи, що крадені речі вона здала до камери схову на вокзалі, приїхав туди раніше за неї. Кожному слід пам'ятати, що, перш ніж діяти, треба думати, а головне — радитися. Практикантів це особливо стосується. А вас, Дорохов, у першу чергу.