Фомін оглянув свого практиканта з ніг до голови, ніби бачив уперше, і зостався явно невдоволений. Пригладив звичним жестом чуприну.

— Ходімо, я тебе причепурю, а то вигляд у тебе поганенький, а діло нас чекає тонке. Що і як — розповім на дозвіллі. Гадаю, буде у нас часинка про все погомоніти.

Вони вийшли зі свого кабінету, пройшли по коридору управління й зупинилися біля дверей з табличкою: «Стороннім вхід заборонено». Фомін натиснув кнопку дзвінка, і двері відчинив сам начальник секретної частини Лисов, огрядний, літній, у міліцейській формі з синім ромбом у петлицях. Сашко бачив його в коридорах, на нарадах; одного разу, в місті, хотів підійти, але той нишком показав йому кулак: не підходь, мовляв. Загалом, Сашко та його друзі вважали Лисова найзагадковішою людиною. Начальник секретної частини, або, як скорочено називали його відділення, СЧ, не зовсім дружелюбно буркнув з порога:

— Чого треба?

— До тебе, Толю! — пояснив Фомін і показав на Сашка: — Екіпіруй мого помічника якомога краще. Завтра починаю операцію.

Лисов важко зітхнув, наче Фомін вимагав од нього неможливого, й неохоче пропустив їх обох у двері. Сашко роззирнувся. Кабінет як кабінет, навіть ще менший, ніж у них з Фоміним.

Один письмовий стіл та п'ять стільців. У кутку притиснувся до стіни старовинний мармуровий умивальник з великим дзеркалом і безліччю різних поличок, на яких стояли склянки й коробки. На одній Дорохов прочитав: «Грим». До умивальника було присунуте звичайне перукарське крісло. З кабінету двоє дверей вели до інших кімнат. Одні виявилися відчиненими, і Сашко побачив у глибині літнього чоловіка, який, тільки-но вони з Фоміним увійшли, одразу ж причинив двері. Цього чоловіка Дорохов у карному розшуку ніколи не бачив.

Лисов знову крізь зуби, ніби й досі сердився, поцікавився, що потрібно Дорохову.

— Все — і найкраще, — сказав Фомін. — На ноги теж що-небудь пошукай.

Лисов зник за дверима й незабаром з'явився з шубою, на якій іскрився дорогий комір; відкинув полу, показав хутро з китичками, що стирчали, мов хвости. Фомін задоволено кивнув і звелів Сашкові приміряти. Шуба була якраз, ніби на нього пошита. Лисов виніс дві круглі коробки. В них виявилися шапки, кілька штук. Він вибрав чорну каракулеву вушанку, вона також була якраз. Дорохов глянув у овальне дзеркало умивальника і здивувався: незвичний дорогий одяг цілком змінив його вигляд. Із дзеркала дивився на Сашка солідний молодий чоловік, може, вчений, відповідальний працівник або навіть дипломат, але аж ніяк не практикант карного розшуку, учорашній студент. Ще за кілька хвилин Лисов вручив йому чорний бостоновий костюм і подивився на валянки Дорохова. Той, перехопивши погляд, пояснив:

— На ноги мені не треба. У батька є фетрові бурки, білі, нові, а розмір у нас однаковий.

Фомін лишився задоволений виглядом практиканта. І поки оформлялася розписка на одяг, попросив:

— Дай йому, Анатолію, ще й чемодан. Добре було б той, що я брав у відрядження.

Коли Фомін і Дорохов виходили, сердитий начальник пробурчав услід:

— Після операції речі негайно здай. Та не забудь усе гарненько почистити. Одягатимеш костюм, мий шию.

— А я ще й зуби чищу, — не стримавшись, огризнувся Сашко.

У кабінеті Фомін наказав:

— Під костюмчик одягни білу сорочку та обов'язково краватку. Ніяких футболок чи косовороток. Револьвер без кобури засунь за пояс, щоб не було видно. У чемодан поклади все, що належить командированому. Центральний готель знаєш? Отам у вестибюлі завтра о десятій ранку зустрінемось. А ти в Красноярську бував?

— Був. Минулого року, разом з батьком.

— От і чудово. Коли хто запитає, скажеш, приїхав з Красноярська ранковим поїздом. А зараз іди додому. Та ніде не вештайся. Краще, коли тебе у цьому вигляді менше людей бачитиме.

Сашко хотів щось з'ясувати, але Фомін, закриваючи свій стіл, ще раз звелів:

—Іди, йди. Якщо в готелі швейцар або чергова запитають, що треба, скажеш, що чекаєш свого старшого, мене, виходить: мовляв, пішов по броню на номер. Можеш сказати, що приїхав у трест «Баргузинзолото». Це я тобі про всяк випадок. У готелі я раніше за тебе буду. І дивися не базікай, діло нам серйозне доручили. Завтра розповім про все.

Наступного дня вранці Дорохов у вестибюлі готелю побачив п'ять чи шість командированих, що нудилися, чекаючи вільних місць. Один з них підвівся йому назустріч з великого м'якого крісла. Це був рудий бородатий чолов'яга у захисному френчі, в синіх бриджах і гаптованих бісером евенкійських унтах, поряд на крісло був недбало кинутий чудовий кожух. Бородань підійшов до Сашка, взяв під руку і голосом Фоміна заговорив:

— Броню я одержав, а місць поки що нема. Номер дадуть протягом дня.

Сашко спочатку розгубився: звідки борода? А потім збагнув, що Фомін не тільки переодягся, але й устиг посидіти в перукарському кріслі секретної частини, тому й «обріс» кучерявою бородою. А Фомін підвів Сашка до стільця, на якому лежав великий шкіряний портфель, і, прибравши його, ввічливо запропонував сісти. Сказав, що чекатимуть представника з тресту, а заразом і кімнату.

На столику біля чергової Дорохов помітив купку пошарпаних журналів, узяв «Крокодил», «Огонек» і вирішив був почитати. Але йому не читалося. Лізли в голову думки про операцію. Хто злочинець? Навіщо цей маскарад? Сашко глянув на Фоміна, той зручно вмостився в кріслі й так самісінько, як і інші приїжджі, дрімав. «Не спить Михайло Миколайович, — вирішив Сашко, — тільки вдає». І сам влаштувався зручніше. Став чекати. А чекати йому було вже звично. Чекати доводиться постійно. Раніш він думав, що в карному розшуку самі лише погоні, а виявилося — безперервне чекання. Причому часто чекаєш на вулицях у мороз. Добре, як на горищі або в підвалі, частіше просто неба. Адже їх, практикантів, спершу тільки в засідки й посилали. Двоє-троє таких, як Сашко, і один досвідчений. Ось хутровий магазин вони тиждень стерегли, поки злодіїв не піймали на гарячому. Четвертий місяць пішов, як він неждано й негадано розпрощався з інститутом і потрапив у розшук. Коли його прикріпили до Фоміна, той пообіцяв через два-три роки зробити з нього, Дорохова, справжнього працівника карного розшуку. Тоді Сашко подумав: «Коли б залишився в інституті, то за три роки був би агрономом». Чи жалкував він? Мабуть, ні.

Раптом Сашко побачив, як з верхнього поверху спустився чоловік у кожушку й у валянках з галошами. «Старий, — вирішив Дорохов, — років сорок п'ять, не менше». І почав спостерігати за ним, намагаючись зрозуміти, хто він і звідки. Біля чергової хазяїн кожушка поставив на підлогу чемодан з фанери, бережно з якоїсь потайної кишені видобув гаманець, вийняв гроші, розрахувався і, забравши паспорт, попрямував до виходу. Одразу ж до конторки підійшов чоловік у залізничній формі з якимись незрозумілими значками в петлицях. Заповнив анкету, підхопив невеликий чемодан і підтюпцем подався сходами, немов боячись, що хтось його випередить. Через годину чи півтори розрахувалися дві жінки. Вони весело сміялися й жартували, мабуть, раділи, що нарешті їдуть. Одна — молодша — швидко оглянула приїжджих і навіть кілька разів подивилася на Сашка. Черга зменшилася ще на дна чоловіки. Через вестибюль готельна публіка йшла до ресторану обідати. Сашко уявив собі, як там орудують виделками й ножами, і йому схотілося їсти. Вранці встиг лише склянку чаю випити. Щоправда, мати поклала до чемодана хліб і ковбасу. Але не розкладешся тут з їдою, тим більше в такому шикарному костюмі. Мати… Вчора, коли він прийшов, вона мало не зомліла, побачивши його в шубі. Й одразу: «Де взяв?» Він пояснив, що це його обмундирування, а вона: «Не бреши. Батько все життя в армії, старший за тебе чином, а такого обмундирування не одержував». Поки викрутився, сім потів зійшло.

Потім причепився батько. Мало, що причепився, ще й порадив не носити речей з чужого плеча. Не міг же Сашко сказати, що в карному розшуку існує спеціальний гардероб для переодягання співробітників.