… Донька спала у вiзочку пiд яблунею, сповита у дитячий коцик та накрита зверху ще й тонким вовняним пледом. День був чудовий, якi нерiдко трапляються у Львовi в жовтнi — сонячний, у соковитих тонах стиглої осенi, з павутинням у прозорому повiтрi. Ще день-два i почнуться дощi. Сонька спатиме вдень уже не у саду, а на критiй верандi, пiд шурхiт дощових крапель по винограднiй лозi.

Сьогоднi у «Зубрiвцi» день вiдчинених дверей. Середа. «Фiалки щосереди». Днiв зустрiчi з дiвчатами нiхто не вiдмiняв.

В обiд приїхала Гурська, сусiдка по старiй квартирi. Напросилася на зустрiч — не терпiлося, мабуть, подивитися на Соньку. Зробила Магдi двозначний комплiмент: «Добре виглядаєш! Погладшала…» Розповiла, як святкували день народження чоловiка — з кiлькома милими сiмейними подробицями та дрiбними наївними вихваляннями свого господаря, якого вона ласкаво називала «мiй».

Минулого разу, коли Магда бачилася з Гурською, та запевняла, що подає заяву на розлучення iз «цiєю сволотою». Що сталося у перехiдний перiод вiд «цiєї сволоти» до «мого», не обговорювалося. Коливання вiд ненавистi до любовi у стосунках з чоловiком вiдбувалися у колишньої сусiдки у режимi маятника. Магда знала, що незабаром Гурська знову вибухне праведним гнiвом з приводу основної своєї життєвої турботи та теми для розмов — поведiнки чоловiка. А згодом, коли на сiмейному небосхилi вiдшумлять громовицi та проллється злива слiв, обвинувачень та образ, знову з-за хмар визирне сонечко. I розлючена дружина перетвориться на врiвноважену «половинку», яка раз у раз, iнодi абсолютно не до теми, згадуватиме у розмовах про те, як вдало пожартував чоловiк вранцi або який ремонт вiн ось-ось розпочинатиме у туалетi.

Йдучи, Гурська мало не зiштовхнулася у дверях iз Луїзою.

— Як шкода, що я не можу з вами залишитися! — щиро зiтхнула вона, не сумнiваючись у тому, що ця перспектива є бажаною не лише для неї. — Давно вже не бачила Галку, Iрину… Ще хтось буде? Потеревенили б… До речi, Луїзо, бачила програму про горб. Як дiтям виправляють усi цi викривлення хребта та сколiози. Зараз згадаю, на якому каналi…

Магда внутрiшньо зiщулилася вiд дубової делiкатностi Гурської.

Вираз обличчя Луїзи не змiнився, вiн мiг означати що завгодно, навiть стримане зацiкавлення.

— Це, мабуть, на Першому, — сказала вона, уважно вислухавши тираду Гурської, - у них хороша програма про здоров’я. Нещодавно показували, як позбавлятися таких вусiв, як у тебе. Кiлька сеансiв електроепiляцiї — i зайве волосся на обличчi немов рукою знiмає…

Уже бiля хвiртки, кинувши косий погляд убiк дому, Гурська впiвголоса зауважила Магдi:

— Луїза ще замiж не вийшла?… Та й куди їй! З таким характером…

«Ще раз почне напрошуватися у гостi — вiдшию», — пообiцяла собi Магда, направляючись до яблунi, аби глянути, чи спить Сонька. Викладеною пласким рiчковим каменем стежкою назустрiч їй йшла Луїза, яка свiтилася тихою усмiшкою. Побачила Магду i приклала вказiвний палець до губ, завернула подругу: усе добре, спить. Пiшли на веранду накривати стiл до чаю. З веранди добре було видно не лише вiзочок, але й краєчок розпашiлої Соньчиної щiчки.

— Ти її не занадто кутаєш?

— Нормально.

— Що це ти маєш? Невже «Наполеон»? Твiй?…

— Мiй. Позавчора спекла, поки Сонька спала. Iгорковi хлопцi з роботи приходили. А вони завжди замовляють: «Ми все принесемо, ти лише свiй «Наполеон» зроби». Серед чоловiкiв, я давно вже зауважила, ласунiв не менше, анiж серед жiнок. Я й для нас кусень врятувала. Але не знаю, чи варто пригощати. Вранцi випила кави зi шматочком i щось мене нудить. Заварний крем пiдступний, два-три днi i можна отруїтися. Я вже колись таку халепу мала.

— А де вiн був? Хiба не у холодильнику?

— Та у холодильнику, не мав би зiпсуватися.

— Дай скуштую, — Луїза вiдрiзала тоненький шматочок листкового пляцка, поклала до рота й примружилася вiд задоволення. — Смакота! Що ти вигадуєш? На стiл! Поглянь, що я принесла: справжню грузинську чурчхелу. Ти коли востаннє чурчхелу їла? Подивися. Якi горiшки мiцненькi! А який кожушок смачний! Знаєш як її роблять? Я колись у Тбiлiсi бачила. Фундук збирають на нитку, як намисто, а потiм занурюють у гарячий сироп з винограду i ще чогось там смачного. Заїхала на базар, побачила — i аж смак її у ротi вiдчула. «Справжня?» — запитую у продавця. «Абiжяєш, слюшiй!» — вiдповiдає.

— Грузин?

— Наш. Пожартував. А чурчхела справжня.

Накривали на стiл, витягуючи з шухляд найкращий посуд та найгарнiшi серветки. У «Зубрiвцi» речi не чекали особливого випадку та кращих часiв — спiлкувалися з людьми як не щодня, то хоча б щотижня.

Магда розповiдала Луїзi про Соньку, про те, який у неї характер впертий, яка вона розумна i як усе розумiє.

— Це не тiльки я та Iгор так думаємо. Ольга Степанiвна, медсестра, що допомагає менi доглядати Соньку, теж дивується…

— Магдо, ти якось по-iншому пахнеш, — раптом встряла у монолог Луїза.

Магда розгубилася:

— Чого ти мене лякаєш?… Може дезодорант пiдвiв?

Луїза аж розсмiялася. Магда, не зважаючи на роботу у садку, завжди мала свiжий манiкюр, охайний педикюр, щодня мила голову, i парфуми у неї були першокласнi. Затята* акуратистка. А зараз i поготiв.

— Та нi! Хороший такий запах. Новий.

— Ну, може, вiд Соньки щось передалося.

— Нi. Саме ти останнiм часом пахнеш трохи по-iншому, нiж завжди. Щось таке, знаєш, нiби тiсто, накрите рушником, пiдходить. Чи видоєне молоко пронесли поруч у вiдрi.

Зовсiм збила Магду з пантелику…

Iрина з Галкою приїхали разом. Попередили, що на годинку, не бiльше. А бiльше у Магди i не вийшло б. Сонька прокинеться, треба кашку запарити, нагодувати. Кашки для немовлят тепер не варять. Заливають порошок окропом, розмiшують — i готово.

Сходили учотирьох до яблунi мало не навшпиньках. Постояли над вiзочком. Сонька увi снi корчила гримаски: пiднiмала здивовано бiлявi бровенята, хмурилася, усмiхалася одним кутиком рота. Спостерiгачi, стримуючи смiх, обмiнялися враженнями за допомогою жестiв та мiмiки, повернулися на веранду розчуленi.

За чаєм Iрина повiдомила, що закохалася, у водiя маршрутки. Згадує про нього другий день. У тому, як вiн вiдсторонено, без суєти брав у пасажирiв грошi i видавав решту, було стiльки стриманої чоловiчої гiдностi, що вона аж задивилася.

- Є три речi, на якi людина може дивитися безкiнечно. Знаєш, Iрино? — втрутилася Луїза. — На вогонь, воду та грошi бiля водiя маршрутки.

— На руки його задивилася, — уточнила Iрина. — Нi, правда, дiвчата. У нього такi гарнi руки та жести. I погляд. Такий… самодостатнiй. Що не кажiть, дiвчата, а у будь-якому середовищi можна зустрiти чоловiка своєї мрiї…

— Поки вiн не заговорить… — уточнила Луїза.

Галя бiльше мовчала. У журналi важко йшла розкрутка своєї системи розповсюдження, рекламна служба нiяк не могла вийти на запланованi показники, не вдавалося наразi вiдчутно пiдняти людям зарплатню. Отож не хотiлося займати дiвчат своїми проблемами.

Луїза розповiла, що отримала по е-мейлу лист вiд Галi з Києва, своєї однокласницi. Вони час вiд часу обмiнювалися враженнями про фiльми, книжки, зустрiчi з людьми, описували одна однiй сукнi Нiно Катамадзе на концертах у Києвi та у Львовi, а повернувшись з подорожей, порiвнювали, як по-рiзному сiдає сонце у Балтiйське море у Юрмалi та у Сколе в Карпатах.

Луїза розповiла однокласницi про яблуко, яке вони купили на секонд-хендi. А Галя вiдповiла, що свого часу майстер Пiнзель, скульптор-загадка ХVIII столiття, вирiзав з дерева яблуко-сюрприз, яке загубилося у столiттях. Чи не його знайшли серед вживаного мотлоху у Львовi?

— Та яке там ХVIII столiття! — вiдмахнулася Iрина. — Цьому яблуку мало б бути тодi рокiв 250. А наше — у найсмiливiшому варiантi — десь з тридцятих рокiв ХХ столiття, а швидше з п’ятдесятих. Хоча й справдi тонка робота…

А Галя загорiлася:

— Завтра ж подивлюся в Iнтернетi, що там є про яблуко Пiнзеля, — з ентузiазмом озвалася вона. — Маю вдома альбом Пiнзеля, але нiчого подiбного, наскiльки пам’ятаю, там немає. Але це нi про що не говорить.