— Галко, який Пiнзель? — Iрина iронiчно дивилася на подругу.

— Однаково запитаю у Возницького. Нiхто, крiм директора картинної галереї, краще не знає мiг Пiнзель щось подiбне втнути чи нi. Борис Григорович стiльки скульптур Пiнзеля свого часу врятував для галереї, вiн руку майстра пiзнає. Або принаймнi скаже, хто це мiг зробити.

Магда встала, пiдiйшла до краю веранди, подивилася на Соньку, повернулася було за стiл, але щойно присiла, як дитя заплакало. Усi пiдхопилися, штовхаючись, побiгли, обережно дiстали дитину з вiзочка, примовляючи до неї усiлякi нiжностi.

Приготування їжi для Соньки виглядало як священнодiйство. Пiд керiвництвом Магди вiдмiряли сто грамiв спецiальної води для немовлят, з пластикової лiтрової пляшечки з червонощоким грубасиком на етикетцi. Про таку воду дiвчата й не чули. Коли вода закипiла, розвели порошок з пачки й залишили кашку вистигати.

Тим часом Магда помiняла донечцi памперс, обтерла маленьку, рожеву i зморщену дупцю вологою серветкою, припудрила бiлою присипкою.

— Перед їжею — гiмнастика, — оголосила вона.

Обережно розтерла крихiтнi нiжки й ручки. Спритно перевернула дитину на животик. Сонька тримала голiвку, невпевнено похитуючи нею, i була схожа на кульбабку на вiтру.

— Моє ти жабенятко, — розчулено мовила Магда, — а ну, повзи.

Пiдставила пiд ляльковi ступнi свою долоню. Маленька сперлася, зiгнувши нiжки, справдi по-жаб’ячому вiдштовхнулася вiд руки, пiрнула вперед i дзьобнула носом махровий рушник.

— Добре! — пiдтримала її Магда.

Поправила ручки-лозинки, пiдсунула пiд рожевi п’яточки долоню, i знову Сонька крехчучи, як стара бабця, зробила смiшний рiзкий рух, розпрямила нiжки, пукнула i втнулася чолом у м’який рушник.

— Моє ти сонечко! — пiдхопила доню Магда, спритно запакувала її у памперс, бодiк, фланелеву сорочечку та повзунки.

— Як вона помiтно прогресує, - похвалила Галя.

— Голову тримає! — задоволено погодилася Магда. — I це у два мiсяцi, дiвчата!

— Пукає! От насправдi те, на що нiхто до трьох мiсяцiв не здатний без сторонньої допомоги. Далеко дiвка пiде!

Магда вправно вмостила свiй скарб на згинi руки, приставила до крихiтного ротика пипку* на пляшечцi з кашею. Нетерплячiй голоднiй Соньцi не вiдразу вдалося упiймати гумову насадку, вона смiшно потрусила головою з боку в бiк (усi дружньо засмiялися) i жадiбно присмокталася, запрацювала як маленький насос, аж нiс вкрився бiсером поту.

Подруги не зводили очей iз заворожуючого священнодiйства. Забули, що квапилися. Усi справи були зараз несуттєвими порiвняно з тим, чим була зайнята Магда.

…Наступної середи зустрiч не вiдбулася. Галя була у вiдрядженнi у Києвi, а Луїза на зйомках у замку в Пiдгiрцях. Ще через тиждень Iрина мусила саме у середу їхати на Волинь, щоб вибирати на фабрицi тканини пiд замовлення. Коли нарештi усi зiбралися у «Зубрiвцi», Магда повiдомила, що вона вагiтна. Термiн — три мiсяцi. Виходило, що Магда завагiтнiла вiдразу пiсля народження Соньки.

«Колекцiонер» Джона Фаулза її приголомшив. Серед книжок, прочитаних останнiм часом, цей роман був найсильнiшим. Галя читала багато й урозкид, по кiлька книжок одночасно.

«Жодного дня без книжки!» — iронiзував чоловiк, заходячи у спальню, де вона перед сном, уже у пiжамi, гортала, лежачи у лiжку, сторiнку за сторiнкою. На тумбочцi у прозорому пластиковому ящику чекали своєї черги стоси нових i старих книжок. Про Маринiну, Донцову, Устiнову думала самовпевнено: менi б вiльний час — i я б так змогла, якби постаралася. Вони талановитi, але i я не ремiсник.

Пiсля ж Фаулза, як пiсля Джойса чи Воннегута, робила висновок для внутрiшнього користування: а так не зможу. Прихована вiд усiх гра: можу — не можу. Але ж вона i на рiвнi Донцової не пробувала. Може, то лише збоку здається, що це посильна справа, а чи вийде насправдi — лише результат покаже. Бодай спробувати дотягнутися до верхiвки своїх можливостей! Навiть задля того, аби довiдатися, де є ця верхiвка, на якому рiвнi.

Вона ретельно приготувалася до iнтерв’ю з Вiктором Єрофеєвим, письменник мав приїхати до Львова з Москви. Ще раз переглянула роман «Росiйська красуня», який читала кiлька рокiв тому. Подивилася чергову телепрограму «Апокрифи», яку вiв Єрофеєв. Проковтнула в українському перекладi роман «Хороший Сталiн», дiйшовши висновку, що i ця книжка Єрофеєва, як «Колекцiонер» Фаулза — справжня, таку зi швидкiстю двадцять сторiнок на день, як майстринi жiночих романiв, не напишеш. Занотувала у блокнотi запитання до письменника. «Зараз ви бiльше читач чи письменник? Яка книжка лежить у вашiй дорожнiй валiзi? Нiколи не виникало бажання змiнити прiзвище, адже у лiтературi вже є В. В. Єрофеєв — ваш тезка? У «Хорошому Сталiнi» ви сказали: «Можливо, я — найвiльнiша людина у Росiї…». Власне, це невелике досягнення, особливої конкуренцiї у цiй галузi не спостерiгається. Усi змагаються в iнших вимiрах. Що означає по-вашому — вiльна людина?» А найбiльше її цiкавила технологiя його письменництва. Як вiн пише? До дрiбниць — як? Ручкою, друкує на машинцi чи працює на комп’ютерi? Коли — вранцi, вдень, вночi? Скiльки може написати за один «пiдхiд» — i скiльки днiв може не писати? Як чистить свої тексти? Кому першому їх показує?

Iнтерв’ю з Єрофеєвим ледь не зiрвалося. Вiн був би здивований, якби дiзнався, що ця усмiхнена енергiйна редакторка журналу за пiвгодини до зустрiчi з ним мусила пити лiки вiд посталкогольного синдрому. Два пакетики порошку на пiвсклянки води згiдно з iнструкцiєю.

Дожила до сорока п’яти рокiв i не знала, що таке похмiлля. Тепер знатиме: нiби спазм судин головного мозку, що вже не раз накидався на неї вiд втоми, тiльки ще гiрше. Занадто легко вчора пився кагор на днi народження Єрохiна.

А може кагор був «палений»?

— Кагор п’ють як лiки, — пояснила Луїза, приїхавши вранцi рятувати подругу.

Вона ж i купила, що треба, в аптецi для порятунку.

— А ти скiльки випила? Майже склянку? Так що ж ти хочеш? Це ж не сухе вино. Тепер тобi кагору не скоро забажається…

Скарбничка вiдчуттiв, емоцiй, смакiв, запахiв поповнилася новим враженням. Можна було б не експериментувати, а повiрити на слово тому ж Єрохiну, скажiмо, який нерiдко страждав вранцi вiд наслiдкiв бурхливо проведених вечорiв. Але ж нi, треба в усьому переконатися самiй. От i переконалася. У найневдалiший момент.

Вiктор Єрофеєв був старiючим хлопчиком з тонкими бiлими руками та випуклим черевцем, подiбним на себе п’ятирiчного зi старого фото на обкладинцi книги. Єрофеєв сподобався їй тим, що не втратив дитячих рис в обличчi, а особливо тим, що вмiв вибирати. Йому не однаково, де сидiти у напiвпорожнiй вiдкритiй галереї ресторану — мiсце для обiду обрав неспiшно, iз задоволенням. Ґрунтовно, зi смаком, вивчив меню i пiсля уточнюючих запитань до офiцiанта, замовив грибний суп з лисичками, качку iз журавлиновим соусом, кухоль пива, стопку горiлки, яку випив пiд гарячi страви у три прийоми, i замовив ще.

Галя вибрала грецький салат i каву згодом. У салатi домiнував смак орегано. Вона часто замовляла цей салат, i нiде його не готували однаково.

Люди або вмiють одночасно їсти i розмовляти, або не вмiють. I вiд цього залежить, наскiльки приємним чи вiдразливим буде спiльний обiд. Єрофеєв вмiв. Апетит лише посилювався вiд споглядання того, як вiн акуратно iз задоволенням поглинає страви. У паузах розказував, що сприймає Львiв як мiсто, оповите таємницею, зi своїм ритмом, мiсто, яким хочеться гуляти неспiшно, бо воно розраховане на крок…

— Ми йшли з вами сюди i згадували мою бабусю, — говорив Єрофеєв. — Те мiсце з «Хорошого Сталiна», де вона розвиває бурхливу дiяльнiсть на кухнi: виварює бiлизну, орудує важкезною праскою… Так-от, вiльна людина вирiзняється передусiм бурхливою енергiєю. Квола людина не може бути вiльною.

— На свою авторську програму «Апокрифи» ви намагаєтеся запрошувати саме вiльних людей?