Щоб так чи інакше використати вільний час до післяобідньої пори, Думбадзе з Коломійцем вирішили зробити невеличку прогулянку в околиці Геліополя: вони хотіли детальніше обізнатися з цією місцевістю та з її мешканцями.

Вони вийшли на майдан і рушили головною вулицею в напрямі до південної дороги, щоб, звернувши в бічну вулицю, вийти до озера, оселі Нен-Сагора та заозерних заводів.

Але навіть не змовляючись наперед, вони в цю вуличку не звернули, обминули її і, лишивши з правого боку озеро й заводські корпуси, пішли просто південним шляхом. Цей шлях приводив до перевалу через кратер, що з його верховини розстилався краєвид на північ Пенджабської рівнини, на місто Мардан та його околиці.

їм кортіло зійти на ці верховини й глянути з них туди, звідки прийшов учора закривавлений гурт переможених повстанців і звідки, вслід за ним, прибасував нічний загін кавалерії з поліцейським комісаром.

Коломієць передбачливо захопив добрий бінокль: користаючи з безпробудного сну повноважних членів ревізійної комісії, він взяв його з нічного столика сера Олівера Вебенса.

— Чортівська країна ця Індія! — розмірковував Думбадзе. — Понад триста мільйонів населення, сама не більша від європейської частини СРСР, а скільки порожнього, скільки незаселеного місця! Ви пригадуєте, як ми летіли через Пенджаб, під нами майже цілий час стелилася гола рівнина? Тільки по річних долинах і натрапляло око на невеличкі селища. Яка ж надзвичайна щільність заселеності повинна бути тут, в Індії? Майте ще на увазі, що мало не третину Індії вкривають ліси, джунглі та гірські пасма… Не хотів би я бути сином цієї країни.

— А проте ви таки ним і є.

— Як?

- Іранське походження європейських народів…

— Ага, ну да! Ви про давню історію? Ні, я говорю про сучасну Індію. Очевидно, — засміявся Дубадзе, — треба незабаром чекати чергового в історії розселення індів.

— Навряд. Ми з вами, радянські люди, знаємо інший шлях для впорядкування й унормування перезаселеного світу.

— Ви праві. І для Індії цей шлях уже не такий довгий. Класово-пролетарський рух з кожним роком більшає та міцнішає, очолює боротьбу за національне визволення і заступає давню релігійно-кастову національну боротьбу. Дев’ять мільйонів організованого індійського пролетаріату роблять своє діло. Це ж другий рік у “найкращій перлині англійської корони” неспокійно. Перлина випаде — це факт. Від 1857 року, коли англійці придушили останнє грандіозне сипайське повстання і тим ствердили своє панування на Сході, не було в Індії такого масового визвольного руху, як зараз, в тридцятих роках. Але тоді повстання йшло тільки під гаслами релігійно-національного визволення — його організовували індійські феодали, бажаючи здобути собі з національною незалежністю й виключне право на визиск індусів. Сьогодні стан цілком одмінний: гасла національної боротьби бринять, як гасла визволення всього народу, поширюються й зміцнюються новими для індуса гаслами — гаслами боротьби проти англійських загарбників-імперіалістів, а заразом проти власної буржуазії, дарма чи заспілкованої з англійським капіталізмом, чи заклопотаної ідеєю власної капіталістичної державності…

Коломієць перебив речистого Думбадзе, невдоволено звівши брови:

— Для чого ви вживаєте цей фальшивий термін “індуси, індуський”?

— Тобто як?

— Невже невідомо вам, що називати все населення Індії “індусами” так само безглуздо, як… як, скажімо, всіх жителів колишньої Російської імперії — православними? Слово “індус” зовсім не визначає народності. В Індії живе більше народів, як у вас на Кавказі. Навіть офіціальна наука нараховує понад двісті різних мов на території Індії. “Індуси” — це лише частина, правда, більша частина індійців, що належить до “інду”. Звідси — “індус”. А на жителів Індії загалом давайте умовимося говорити інди або індійці.

Думбадзе насунув шолом на лоба й замахав руками.

— Досить, досить! Ви вже й так зовсім мене засоромили. Більше, присягаюся, я не вживатиму цього неправдивого і, коли хочете, великодержавного терміну. Але, — Думбадзе хитро примружився, — б’юсь об заклад, що такі досконалі відомості ви придбали вже тут, у Індії. Мабуть, десь таки добре нарізалися на неприємність?

Коломієць пропустив це повз вуха і звернув увагу Думбадзе на інше:

— Дивіться, ми вже майже на верховині. Я навіть бачу степовий обрій.

— Це не степ, а якраз поле, — виправив Думбадзе, глянувши й собі.

— Так, правда. Я не сподівався тут побачити поля. У мене склалося враження, що тут, на цих схилах, самі пасовиська з нужденними перськими чи афганськими вівчарями.

— Щодо нужденності, то ще не відомо, хто кому дасть очко наперед — гірський чабан хліборобові чи хлібороб чабанові. Ви знаєте, який заробіток середнього індійського хлібороба?

— Незаможника, що не має власного клаптя землі?

— Ні, середнього, того, що має півгектара. Індійський незаможник в рахунок іти не може. Він навіть не дорівнює нашому колишньому батракові. Такі, як він, просто пухнуть з голоду й мільйонами вимирають з року в рік дарма де: біля чужої землі чи на промислах у городі. Я кажу про середнього хлібороба, того, якого офіціальна статистика зве дрібним заможним селянином.

— Хм, я чув. Індійські злидні ввійшли вже здавна в прислів’я.

— Чули? Я можу подати вам точні цифри. Тільки вчора вичитав їх у бібліотеці нашого готелю.

— Цікаво.

— Дуже. Ось яку маємо картину зараз, на тридцятому році двадцятого віку — після двох століть панування англійських окупантів. З 320 мільйонів індійського населення 218 живе з землі, що. Її загальна площа визначається не більше як 80 мільйонів га. Коли одкинути поміщицьку та великокуркульську землю, на якій сидить до восьми мільйонів поміщиків, коли одкинути міцнішого індійського середняка, що володіє приблизно сімома гектарами на родину, — а таких є понад п’ять мільйонів родин, тобто до тридцяти мільйонів чоловік, — то “дрібним заможникам”, яких є сто сорок мільйонів ротів, лишається на рот менше як по півморга. Сорок же п’ять мільйонів лишається зовсім без землі і поповнює постійно армію безробітних та кандидатів на голодну смерть та епідемії. Ви розумієте тепер, чому в Індії так нечувано дешеві робочі руки й чому досі збереглися найпримітивніші способи обробітку землі? Цивілізованій Англії немає рації вдосконалювати індійське хліборобство — людина дешевша за худобу й машини. Для чого витрачати гроші на трактор і бензин, коли тисяча індійських жінок за безцінь обробить якраз стільки ж землі?

— А скільки ж виробляє на рік такий середній “заможник”?

— Він виробляє на цілу свою родину за рік рідко більше ста рупій, тобто наших шістдесят карбованців. Заплативши податки, оренду, він має на їжу та одежу якихось двадцять п’ять карбованців на рік на цілу родину…

Товариші досягли тим часом уже й верховини кратера. По той бік, за вістрям сусідніх кряжів і гір, залягала майже рівна площина північно-пенджабського степу, його видно було далеко-далеко: на десятки кілометрів тікав низький обрій.

Коломієць приклав до очей бінокль Вебенса. В скельцях, куди б він не обертав їх, видно було лише червонувато-сіру голу землю, скупо де-не-де порослу пустельними лишаями. Плідні грунти були звідси далеко на південь і схід. Там повинні були бути дбайливо оброблені рисові плантації, прославлені на цілий світ. На кожний гектар такої плантації там роззявляло роти десятків зо два індійських малят. Але вони так і повмирають змалечку, не одержавши й кілограма того рису, скупованого англійцями за безцінь.

Думбадзе, приклавши долоню до очей, шукав по степу найближчих селищ.

Туди, в бік Мардана, таких селищ не було. Там лежала пустеля. Селища повинні були бути ліворуч, на схід до згір’їв Свата, або просто в напрямі до Пешавара, під пасмами Пінд-Дадану.

Але це було надто далеко не тільки для очей Думбадзе, а й для лінз бінокля.

Рівнина лежала перед очима порожня й спокійна. Невідомо, звідки ж прийшли з неї закривавлені повстанські гурти. Невже ж з-під самого Пешавара?