Людвіг пояснив:

— Жена Анна, сын Йоганн. Они там, я тут. Фашист Дольфус делал разлуку.

Він запросив їх сідати, а сам нагнув голову під рукомийник, пустив воду. Бризкався, фуркав. Енергійно масажував обличчя. Пирскнув із флакончика собі в обличчя одеколоном. «Шлюс!» Тобто: все, кінець.

Нарізана ковбаса, сир, масло. Пляшки пива. У кімнаті знайшлося тільки дві склянки. Людвіг посміхнувся і поставив їх перед Чепелем і Кубраком.

— Ви начинай. Но я буду немножко говорить. Одно думал, а получилось другое. Немножко обидно. — Людвіг дивився на Павла, поклав йому руку на плече. — Будешь командир. Без Людвіга. Мне — другая дорога. Два пробега — ваш и мой. Ты, Ваня, ты, Павел, пейте. Мы — вторая отшередь.

Пиво пили, а до їдла не доторкнулися.

Німе запитання в хлопців на обличчях: чому Людвіг сказав, що в нього інша дорога. Чекали пояснень.

— А на фабриці знають, що ви, Людвіг, не їдете? — стривожено запитав Рогов. І тут же додав кілька німецьких слів, щоб той краще зрозумів його.

Людвіг заперечливо похитав головою.

— Нічогісінько не розумію. Ми до вас, командир Людвіг, звикли. Їхати без вас? Чому? Яка причина?

Людвіг трохи помовчав. Підвівся, пішов до вікна, штовхнув його. В кімнату увірвався гамір вулиці, металевий дзенькіт трамвая. По дротах побігли сині іскорки. В кімнаті запахло озоном. Людвіг дістав червоного кольору книжечку з кишені. Поклав на стіл.

— МОДР? Міжнародна організація допомоги борцям революції? — розшифрував голосно Рогов німецький напис на книжці.— Ми теж члени МОДРу, то що з цього?

— МОДР дал командировка. — Людвіг трохи подумав і не закінчив фразу, почав інакше. — МОДР хотел посылать, я не хотел сказать — не поеду. «Рот фронт» нужно отшень.

— Ви що, повернетесь на окуповану фашистами землю? Концтабір — це найменше, що вас там жде! Доповіді на Сьомому конгресі у нас видані й німецькою мовою, я сам бачив у кіоску. Ви їх читали?

— О, я читал… И немецкой, и французской. Пик? Ерколи? Димитров? Читал! Возле дома Карла Маркса банда Дольфуса расстреляла командиров наших. Я — живу, я есть. Надо ехать командировка. Отпор, так у вас говорьят. Отпор делать!

Зрозуміли нарешті гарячі пояснення шуцбундівця Людвіга Верфеля. Йому, справді, випав складніший маршрут, ніж їм.

— То він нас, хлопці, зібрав, щоб попрощатися, — тихо промовив Тимофій Солод. — Оце вам і велопробіг.

До кімнати хтось зазирнув. Людвіг кивнув головою: мовляв, скоро звільниться. Хтось висловив думку, що треба сфотографуватись. Домовилися — вранці біля фабрики.

Від трамвая Павло рушив навпростець, біля кладки зустрівся з Клопотовським. Босий, у підсуканих штанях, той маскував жабуринням лозову вершу. Яка риба тут водиться — один бог знав. Хіба що в'юни. По таких вузеньких занедбаних рівчаках блукав і малий Павло.

Однак риба в гнилій воді завжди сонна, напівжива, смердить болотом. Хоч і впіймаєш, їсти не хочеться, а на базар нести і не думай: засміють. Клопотовський спершу не помітив хлопця, кроків його не почув, бо щось мугикав собі під ніс, чи не молитву, бува? Слова звучали невиразно, але, прислухавшись, можна зрозуміти, ЩО не про золоту рибку речеться в пісеньці, а про діву Марію: благословенна ти в жонах, благословен плід чрева твого. «Ось тобі й безбожник», — подумав Павло, обережно ступаючи по кладці.

Так він подумки розмовляв сам із собою, згадуючи це, вже на Курськім шляху. А з-під коліс веломашини вистрілювали на всі боки дрібні камінчики, шурхотіли, з хрускотом розсипалися рудуваті сегменти древніх молюсків, завезених сюди з далеких морів.

Озирнувся: ніхто не відставав. Другим був Юхим Рогов, далі Кубрак, Солод. Вітерець підганяв у спину.

З польового вагончика, що стояв посеред лану, співало радіо. Воно принесло йому, мов лелека, згадку.

…Ця сама мелодія лине з репродуктора в кімнаті гуртожитку. Хлопці познімали сорочки, сидять у майках, слухають: «Гренада, Гренада, Гренада моя…» Ще бринить пісня, а диктор уже розповідає про мітинг, який відбувся в Москві, про Іспанію й про військовий заколот проти республіки. Часто звучить у промовах огидне слово — фашизм. «Руки геть від Астурії,— заявляють московські робітниці.— Фашизм не пройде. Но пасаран!»

Боже ти мій, як далеко Іспанія, а радянським людям близьке її горе. І там, як нещодавно в Австрії, піднімає голову фашизм. У друзів Павла Чепеля, будівельників, що приїхали на заробіток до робітничого Харкова, є своя думка. Вони то слухають радіо уважно, то перемовляються між собою. Сергій Макуха тільки минулої осені демобілізувався, танкіст. «Нас би туди, ми б їм усипали по перше число».

— Не бійся, — втручається з розмову Федір Костиря. — Як треба буде, і туди наші соколи долетять, підсоблять астурійським робітникам. Думаєш, що так собі Чкалов в Америку літав? Погостював трохи і додому? Ні, братці, суть не в цьому. Як можна до Америки, то до Іспанії все ж ближче.

Згадує Макуха: «Троє з села нашого на льотчиків учаться».

Радіо в гуртожитку говорило і про Францію. І там піднімаються робітники на захист Австрії, Іспанської республіки. Уряд, щоправда, розганяє антифашистські демонстрації, не хоче, як видно, сваритися із своїми сусідами — італійцями, які на весь світ заявили, що вони за Гітлера. Ще й допомогу йому обіцяють. Одне слово, заварилося у світі.

А музика в ефірі звучить піднесено, бадьоро. Добре знайомий гуляйгірський баяніст Афанасій Кущ, якого запросили працювати на радіо, вже не «Турецький марш» грає, а марш Будьонного. І другим номером іде в нього ще один мотив, його частенько чував Павло з уст Яна Дзеніса. На повну силу своїх міхів виплескує знайому мелодію баян…

Події особистого життя в дорозі часто згадувалися Павлові.

— …Кінчайте вечеряти. Лектор у червоному кутку чекає, а ви тут дискутуєте.

— А про що лекція? — поцікавився Сергій Макуха, підморгуючи товаришам. — Про опіум для народу?

— Бач, який грамотний! А для кого об'яви пишуться? Чорним же по білому сказано: «Фашизм — ідеологія догниваючого класу».

Лекція, певно, не вабить Петра Костирю, тому він і не поспішає. А Сергій Макуха збирається, збризкує одеколоном свій непокірний чуб. Сорочку одну забракував, витяг іншу, чорну, із стоячим коміром, білими, густо пришитими гудзиками.

За столом незнайома дівчина. Чорнява, обличчя строге, спокійне. На стіні велика карта Європи. Слухачів ще малувато, але чути голоса в коридорі. Ткалі підійшли. Постояли трохи при вході — чи є для них місця. Розсілися по двоє, по троє. Декотрі навіть за руки трималися, шоб разом бути. Це, певно, землячки. У сільських звичка така, ще шкільна, залишилася. Отак разом і в місто подалися, змовившись.

Клопотовський приніс графин з водою. Одягнений небуденно, на лацкані нового піджака значки. Найвище в центрі — сріблястий з червоним прапорцем: земна куля і на ній залізні грати, крізь них — рука з полотнищем: «Не забувайте нас!»

— Так що починаємо лекцію, товариші, — Клопотовський підніс ближче до очей папірця, немов читав. — Виступить тов. Зінаїда Кретова, завідуюча військово- спортивним відділом обкому комсомолу. Прошу дотримуватись абсолютної тиші. Тема дуже політична Яка саме — почуєте.

Хтозна з якої причини хвилювався досвідчений головуючий. Може, тому, що в ролі лектора — завідуюча з обкому.

— Чи я недочув, чи не зрозумів. Назвав її наш Клопотовський начальством з військового відділу? — тихо перепитав Федір Костиря у Чепеля.

— Ніби так, — відповів Павло.

— Хлопця на таку посаду не знайшли? — дивувався Федір і придивлявся.

Клопотовський сів, але знову підвівся, ні з того ні з сього заплескав у долоні, запрошуючи присутніх підтримати його. Дівчат агітувати не треба. Ляпали гучно і довго. Це ж і їм честь: лектор Кретова.

— Хто з вас любив у школі географію? Підведіть руки. Ну, ну, сміливіше. Тепер мені треба, ш;об ви самі знайшли на цій карті три великі міста. Рим — столицю Італії, Берлін — німецьку столицю, Відень — столицю Австрії. Ну, хто сміливіший?