Заворушилися дівчата: одна рука, друга. Хлопці, певне, не вірили в свої знання — сиділи — або не вважали за потрібне хвалитися.

Ніби для того, щоб захистити честь сильної статі, Клопотовський рішуче підхопився.

— Дозвольте, до карти піду я.

Кретова кивнула йому.

О, карту Клопотовський знає. Три європейські столиці, які останнім часом дуже часто згадувались і по радіо, і на сторінках газет, були упевнено показані травмованими пальцями. І вже з власної ініціативи комендант гуртожитку показав ще одну точку — Париж.

— Францію поки що я не згадувала. Чому ви і Париж назвали?

— Аякже! Велика держава.

— Маєте рацію — велика. Францію, справді, не обминеш. Але тоді вже слід, мабуть, назвати і Лондон. Такий маршрут у фашистів. Завоювання усієї Європи. На заході, і на сході. Ну, та про це поговоримо пізніше. А зараз про фашизм як такий. Звідки у нього зажерливість і самовпевненість? Нині всі газети, радіо говорять про це. Опубліковано, ви знаєте, важливі документи Сьомого конгресу, І ще я хочу звернути вашу увагу на антифашистську літературу. З Німеччини емігрували найвидатніші письменники, бо їм загрожували концентраційні табори. Обов'язково прочитайте «Болотні солдати» Бределя, «Единственный и гестапо» Ясенського. Ці твори є у продажу. Письменники — живі свідки сваволі гітлерівців — застерігають усіх людей: світ стоїть над прірвою. Поки не пізно, треба протиставити фашистській коричневій чумі єдиний фронт народів, пролетарську солідарність, спільні дії комуністів, соціалістів, усіх, кому дорога свобода.

Принишкли, заціпеніли слухачі. Дівчата не одривали очей від лекторки, обличчя у них наповнені тривогою губи стиснуті. Он сидить біля дверей, притулилася в куточку прибиральниця Дата Пилипівна, літня жінка яка раніше проживала на Далекому Сході у сина-прикордонника. Однієї ночі банда басмачів прорвалася з-за кордону. Довелося невеликій групі бійців на чолі з лейтенантом перепинити їм шлях. Недовго тривав бій, усього яких-небудь десять хвилин, а троє прикордонників залишилися на тривожній полосі. І серед них — лейтенант, єдиний син у матері. Прошитий кулеметною чергою, він так і не прийшов до пам'яті. І повернулася Даша Пилипівна у рідне місто. Зустрічає старість сама. Зайшла і вона послухати. Звіряче обличчя фашизму, звідки б він не виповзав, набирало жахливої конкретності. Висновок може бути лише один — слід негайно протиставити сваволі катів інтернаціональну пролетарську солідарність!

Після лекції ш;е довго не розходилися, оточили Кретову. І вже не тільки про міжнародні справи велася розмова, а й про свої. Скаржилися: гуртожиток ветхий, а новий будується дуже помалу. Ось і будівельники присутні — бригадир привів їх.

— Скажи авторитетне словечко, Костиря!

— Що тут говорити? — виправдовувався Федір Костиря. — Вручну працюємо, механізмів мало. Який у нас інструмент? Пилка, сокира, рубанок. Те, що з дому прихопили, чим наші діди і батьки працювали. Кустарщина.

Кретова вислухала пояснення.

— Це не по моїй парафії. Я з військово-спортивного відділу. Але доповім кому треба. До вас обов'язково хтось прийде.

Клопотовський упіймав Кретову на слові.

— Ви сказали — не вашої парафії? Хіба й комсомол поділено на парафії, як у служителів церкви?

Кретова відчула шпильку, але не образилася.

— У нас відділи, в комсомолі, а не парафії. Це я образно висловилася. Мабуть, невдало.

— Тож-то! — задоволено мовив Клопотовський. — А то я подумав, коли є парафії, то є і парафіяни. А це вже, пробачте, було б сліпим наслідуванням церкви. Термінологія збиває з толку. Я людина немолода і в комсомолі не перебував, але посада моя вимагає постійної пильності. Боротьба проти релігійного дурману входить у мої безпосередні службові обов'язки. Можу похвалитися: пожильці наші всі, як один, члени Товариства войовничих безвірників. Стопроцентне охоплення.

— Ви обіцяли показати мені гуртожиток, — нагадала Кретова.

Клопотовський з готовністю відповів:

— Просимо. Чуєте, хлопці? Ви — перші. А потім заглянемо і до дівчат. Думаю, почнемо з так званих сезонників. Зразкова кімната. Четверо будівельників живуть, а п'ятий фабричний. Свого кадрового поселили, щоб впливав. Он він, Павло Чепель.

— Чепель? Вже чула таке прізвище.

— Він самий. — Клопотовський загукав — Чепель, підходь ближче.

Так Павло познайомився у той вечір із Зінаїдою Кретовою.

Проводжали лекторку десь о десятій. Був лише початок жовтня, але нічне небо дихало осінню. Часом холодний вітер вигулькував, як верхівець, з темного провулка, і тоді шумом бралося листя над головою. На даху одноповерхового дерев'яного будинку розгойдувалася між гіллям яскрава лампочка. При її світлі двоє фарбували дах. Пахло суриком, іржею. Десь поблизу за рогом гримкотів трамвай. Ось він уже підкотився до зупинки.

— Ну, все. Вертайтесь, хлопці. Я вам дуже вдячна, — обом проводжаючим Зінаїда потисла руки і легко ступила на підніжку загона. Трамвай рушив.

Трохи згодом Костиря запитав у Павла:

— Як думаєш, є в цієї Кретової чоловік або кавалер?

— Мабуть є.

— Я б не осмілився до такої свататися, — признався Костиря. — Посада у неї дуже висока. Начальниця.

Уяви тільки, вона тобі про міжнародні діла розтлумачує, про світові проблеми, а ти ні з сього, ні з того: «Дай я тебе, товаришко Кретова, поцілую». Назвала б дурнем, це факт.

Ех, Костиря! От він, Павло, не дозволив би собі подумати щось подібне. Одного лише разу… Разом пригодницький фільм дивилися. Ненароком схопив Лесю за руку, коли самому лячно стало за героя, а Леся до кінця сеансу так і не забрала руку.

Федір Костиря легенько штовхнув Павла.

— Чого задумався? Невже Кретову уподобав? Дивися, Павле, на дуель викличу, — пообіцяв, поклавши важку руку на плече. — Не бійся, жартую.

У їхній кімнаті ще не спали. Сергій Макуха притишив репродуктор і слухав концерт. Петро Костиря корпів над зошитом. Штатний гуртожитківський кіт Робінгуд — прозвали його так, бо робив карколомні трюки в повітрі, полюючи за горобцями, — сторожко кліпав з-під ліжка: виженуть чи не виженуть.

— Ну, кого поздоровити? Чи обох? — поцікавився Петро.

— З чим? — не зрозумів Павло.

— Все ясно. Я казав Семену, він не вірить.

— Вона таких бачила-перебачила. Нас багато, а Кретова одна.

— Годі вам, сміхолюби.

— Ну що ж, спати, так спати, — згодився з братом Федір.

Склали на ніч одежу акуратно, черевики — під ліжко. Цигарки та інший дріб'язок — кожен біля себе, на тумбочці. Зачиняє двері на ніч черговий. Сьогодні — Петро Костиря, завтра — Сергій. Хоч відбій об одинадцятій, та всі розуміють, що сьогодні вже Клопотовський по кімнатах не ходитиме, лекція втомила його — старався ж і він перед лекторкою.

…Шурхотять колеса по гравію, снуються думки. Пригадуються слова цехового партгрупорга, старого вояки Тихона Івановича Тарана. «Зі мною така ж історія трапилася — на місце пораненого командира призначили мене. А вранці — в бій. То що мав робити? Усю громадянську війну командував — то взводом, то ротою». Партгрупорг теж вийшов уранці до брами випроводжати хлопців. Бойовий орден причепив, як на свято.

От уже всі, кого чекали, зібралися. Тюрина командує:

— Ставайте щільніше. Людвіг у центрі. Хоч на фото будете зі своєю командою.

Іван Кубрак натискав на спуск апарата кілька разів. Нарешті команда сіла на веломашини. Учасників пробігу перев'язали червоними широкими стрічками. Рівно шість. Здаля обізвався гудок Харківського паровозобудівного заводу. До нього приєдналися й інші — велосипедного, турбогенераторного. З протилежної околиці на високій ноті почав свою партію завод «Світло шахтаря». Гудки звучали по-різному, але злагоджено, як інструменти одного оркестру. Вони то замовкали, то знову оживали. До загального хору вливався, як підголосок, гудок «Червоної нитки».

З Бєлгорода виїжджали, як і з Харкова, рано. І тут їх супроводжують гудки: почався новий робочий день країни.

Нові згадки Павлові — стосовно Гуляйгори, батьків. Аж самому дивно: дорога біжить уперед, а думки — назад.