— Підходьте, пригощайтесь, — сказала жінка й зайняла сидіння в першому ряду, спиною до пасажирів. Усі повільно підвелися й підійшли. Востаннє вони їли вчора, за сніданком. Одна коробка була набита солодкими свіжоспеченими пиріжками з родзинками, інша — пакетами теплого оранжаду. Чоловік спостерігав, як пасажири повертаються на місця, після чого вийшов і поговорив з тим, що стояв на містку. Двигуни судна з гуркотом запустилися, і сидіння почало трусити. Алюмінієві сходні брязнули об пірс, і троси відв’язали.

Судно летіло вперед, тримаючись на крилах, а коли опускалося на воду, все навколо тряслося. Сидіння під нею вібрувало, бриньчали ілюмінатори в салоні, дзеленчали металеві попільнички, вбудовані в підлокітники. Намагаючись подолати нудоту, Домініка зосередилась на тканині брудних підголовників попереду. Коледж куртизанок. Вона летіла Волгою назустріч колосальному приниженню.

Тепер вони були в автобусі, безіменна жінка сиділа на перед­ньому сидінні. Вони пробиралися залитим сонцем сосновим лісом і нарешті зупинились біля бетонної стіни. Сонце світило крізь потріскане скло на даху. Автобус просигналив, протиснувся у ворота й піднявся звивистою доріжкою, зупинившись перед двоповерховим особняком в стилі неокласицизму, з потрісканим шифером на даху мансарди. В лісі було геть тихо, жодного поруху вітру, і біля особняка не було видно нікого.

Глибоко вдихни. Нумо, зберися. Ця гидка школа була черговою перешкодою, ще однією жертвою, перевіркою її вірності. Вона стояла в сосновому лісі, перед особняком гірчичного кольору, і чекала. Вона прибула в школу горобців.

Після розмови з дядьком Домініка не раз обдумувала варіант послати всіх під три чорти. Вона планувала відвезти матір назад до Стрєльни, на Невській Губі, біля Петербурга. Вона могла б піти вчителем або тренером в зал. З часом, якщо поталанить, можна було б навіть спробувати повернутися до балету, влаштувавшись до академії імені Ваганової. Але ні, вона вирішила інакше. Вона впорається, чого б це їй не коштувало. Її не пристрелять. Ідеться про фізичну любов, не важливо, що` вони змушуватимуть її робити, її духу вони не зламають.

Навіть попри те, що подумки вона опиралася самій цій думці, таємне «я» Домініки, дзизкуче єство її тіла, все гадало, чи зможуть підлі катехизники з гірчичного будинку перед її очима задовольнити її. Вона ненавиділа саму думку про школу горобців і гнівалась через те, що її сюди відправили, та потайки все ж чекала й пильнувала.

— Лишіть свої речі в коридорі й ідіть за мною, — сказала жінка, яка завела їх парадними сходами крізь високі вхідні двері зі старого дерева. Всі зібрались в аудиторії. Судячи з книжкових полиць, раніше це була бібліотека, яку перетворили на лекційну залу з піднятою дерев’яною платформою, помостом і кількома рядами скрипучих дерев’яних стільців в іншому кінці кімнати. Жінка, убравшись у безформний чорний костюм, пройшлась біля них і видала по конверту в руки.

— Всередині ви знайдете номери своїх кімнат, — сказала вона, — та імена, які ви отримаєте на час вашої підготовки. Користуйтесь тільки цими іменами. Забороняється розкривати будь-яку особисту інформацію про себе іншим студентам. За будь-яке порушення цього правила негайно відраховують.

У свої п’ятдесят адміністраторка мала зібране догори сиве волосся, прямокутне обличчя та прямий ніс. Вона нагадувала жінку з поштових марок, Терешкову, першу жінку в космосі. Її слова вилітали краплями жовтого.

— Вас обрали для спеціалізованого навчання, — сказала матрона. — Це велика честь. Декому з вас природа підготовки може здатися дивною і чужою. Зосередьтесь на заняттях та вправах. Решта не має значення.

Її голос луною відбивався під стелею високої зали.

— А тепер ідіть нагору до своїх кімнат. Вечеря о шостій у їдальні, далі коридором. Навчання почнеться тут, о сьомій. А тепер ідіть. Розійдіться.

У горішньому коридорі Домініка нарахувала дванадцять кімнат, по шість з обох боків, цифри в потрісканих емальованих ромбах, пригвинчених до дерева. Між дверима кімнат уздовж коридору були й інші, прості двері, без ручок. Їх можна було відкрити лише за допомогою ключа. Її кімната була пофарбована у світло-зелений колір, скромна, зате зручна, з односпальним ліжком, шафою, столом і стільцем. Від покривала на ліжку, від стінної шафи та від складеної на полиці постільної білизни линув слабкий, але тривкий запах засобу для дезінфекції. Туалет у кімнаті (над яким висів ручний душ) був відгороджений завіскою, поруч стояла вкрита іржею раковина. Над письмовим столом висіло велике дзеркало, надто велике. Воно здавалось недоречним у такій казарменій кімнаті. Домініка притулилася щокою до дзеркала й поглянула на його поверхню у блискучому світлі. Срібна димність двостороннього дзеркала. Ласкаво просимо до школи горобців.

Сутінків і нічного неба не видно крізь верхівки сосен. Світло в будинку тьмяне; годинників немає зоасім. Ні в кого не дзвонить телефон. У коридорах, на сходах та в кімнатах на першому поверсі тихо; на будинок насунувся вечір. Стіни голі, жодних тобі портретів Леніна чи Маркса, хоча лишились вицвілі прямокутники там, де ці портрети колись висіли. Яка знатна татарська сім’я жила тут до революції? Серед цих сосен влаштовували пишні гуляння? Полювали? Чи чули вони свист московського пароплава з річки? Який радянський інстинкт змусив створити школу так далеко від Москви?

Вона оглянула стіл за вечерею, доки одинадцять інших «студентів» тихо черпали ложками токмач, густий вермішелевий суп, який з величезної біло-блакитної порцелянової супниці їм у тарілки насипав мовчазний офіціант. Далі слідувала тарілка вареного м’яса. Усім жінкам та трьом чоловікам було трохи за двадцять. Четвертий чоловік здавався навіть молодшим, ще підлітком, худорлявим та блідим. Когось із них також навчали в СВР? Домініка повернулася до жінки ліворуч від себе і всміхнулася.

— Мене звуть Катя, — сказала вона, використавши свій навчальний псевдонім.

Жінка посміхнулася у відповідь.

— Я Аня.

Це була струнка білявка з широким ротом та високими вилицями, злегка вкритими веснянками. Вона мала вигляд красуні-доярки з блідо-блакитними очима. Її слова були волошками — блакитними, невинними та щирими. Решта соромливо пробубніли свої псевдоніми. Після вечері всі мовчки перейшли до бібліотеки.

У кімнаті стояла повна тиша, потім світло згасло. Ласкаво просимо до школи горобців. Почався фільм, різкі чорно-білі зображення, жорстокі, дикі, бридкі, вони розкривали на екрані, на стіні кімнати, напружені обличчя, стиснуті тіла, статеві органи без кінця й краю, всюди, і настільки близько зняті, що ставали гінекологічними, невпізнаваними, чужорідними. На повній гучності увімкнули звук, і Домініка побачила, як голови її однокласників похитнулись назад від неочікуваної атаки звуку й картинки. Для неї повітря було сповнене виром кольорів. Вона відчула ознаки перенавантаження, коли почалася кровоточива послідовність червоного-пурпурового-синього-зеленого-жовтого. Вона втратила контроль і заплющила очі, щоб уникнути натиску. Тоді динамік стрельнув, і раптом звук став ледь чутним, настільки, що здавалося, ніби жінка на екрані шепоче, хай навіть її волосся налипло на щоку, а її тіло трусилося під натиском схованого за кадром партнера.

Світло замиготіло на балках під стелею, за двадцять футів над її головою. Чи стане їй сил лишитися тут до кінця? Чого вони від неї очікують? Що зроблять, якщо вона встане й вийде з кімнати? Її звільнять зі служби? Ну й начхати. Їм потрібен був горобець, вони отримають горобця. Ніхто не знав, що вона бачить кольори. Михайло сказав, що вона відчуває людей краще за будь-якого іншого студента в його кар’єрі. Вона лишиться. Вона навчиться.

Вона сказала собі, що це не любов. Ця школа, цей особняк, відокремлений від світу стінами, утиканими зверху битим склом, був двигуном держави, яка інституціоналізувала й дегуманізувала любов. Це не рахувалося, це був фізичний секс, це було тренування, як у балетній школі. У мигтінні променів світла серед затхлої бібліотеки Домініка сказала собі, що все витримає, на зло цим байстрюкам.