Ополудні дощового четверга у «Жан-Жаку» було більше народу, ніж зазвичай. Клієнти стояли на порозі або ж на вулиці, під накриттям, чекаючи, доки звільняться столики. Гамір був неймовірний, сигаретний дим висів у повітрі. Офіціанти снували між столами, відкриваючи пляшки й подаючи страви. Після п’ятнадцятихвилинного очікування Симона Делона з французького посольства в Москві провели до столика на двох у кутку кімнати. За цим столиком сидів молодик, доїдаючи тарілку діжонського рагу з овочами та шматками м’яса. Він вмочав чорний хліб у підливку. Коли Делон сів за стіл, молодик ледве підвів голову, вітаючись.

Попри натовп та шум, Делону подобався цей ресторанчик, він нагадував йому про Париж. Ба більше, російська обідня практика саджати незнайомців разом надавала шанси опинитись поруч з милою студенткою чи привабливою продавчинею. Іноді вони йому навіть усміхалися, ніби знайомі. Принаймні так могло б здатися, якби хтось дивився з іншого кінця кімнати.

Делон замовив келих вина, розглядаючи меню. Молодик по той бік столу оплатив рахунок, витер рота й потягнувся по піджак, що висів на спинці стільця. Делон підвів погляд і побачив, як неймовірна чорнява жінка з крижаними блакитними очима прямує до його столика. Він затамував подих. Жінка сіла на місце, яке щойно звільнив молодик. Її волосся було підібране вгору, а під комірцем красувалось перлове намисто. Під легким плащем на ній була бежева атласна сорочка й темно-шоколадна спідниця з коричневим ремінцем зі шкіри алігатора. Делон ледь не розлив своє вино, коли помітив, як сорочка облягає тіло жінки.

Вона дістала маленькі квадратні окуляри для читання з сумки зі шкіри алігатора; вони тримались на кінчику її носа, доки вона роздивлялась меню. Жінка відчула його погляд і підвела очі. У паніці він заховався за своїм меню. Ще один косий погляд, цього разу на витончені пальці, які тримали меню, на вигин її шиї, її вії за тими рентгенівськими очима. Вона знову на нього поглянула.

— Izvinite, я перепрошую, щось не так? — спитала Домініка російською. Делон захитав головою і соромливо ковтнув слину. На вигляд йому було трохи за п’ятдесят, він мав схоже на солому русяве волосся, велику голову й тонку шию, яка переходила у вузькі округлі плечі. Маленькі чорні оченята, гострий ніс і стиснуті губи, увінчані маленькими вусами, які доповнювали мишачий образ. Один з ріжків його комірця злегка виглядав із синьо-чорного піджака, а вузол його краватки був маленьким і нерівним. Домініка ледь стримувала бажання поправити його комірець і вирівняти краватку. Вона знала дату його народження, тип аспірину, який стояв на поличці над його раковиною у ванній кімнаті, колір покривала на його самотньому ліжку. Що ж, думала вона, він точно схожий на торгового аташе.

Делон ледве міг дивитися їй в очі. Домініка відчула його спробу заговорити. Коли він нарешті наважився, слова вилітали найблідіших відтінків блакиті, не такі волошкові, як ті, що вирізняли Аню в школі горобців. Він глибоко вдихнув, і Домініка приготувалась. Вона вже знала, що оцінила ситуацію правильно, її плани на нього починали втілюватись.

— Я дуже перепрошую, — сказав Делон, — вибачте, але я не говорю російською. Ви говорите англійською?

— Так, звичайно, — відповіла Домініка англійською.

— Et français?10 — спитав Делон.

— Oui11, — сказала Домініка.

— Як добре. Я не хотів витріщатися, — затинаючись, заговорив він французькою. — Я лише подумав, як вам пощастило знайти місце. Ви довго чекали?

— Не дуже, — сказала Домініка, озирнувшись навколо і глянувши на двері. — У будь-якому разі, здається, народу поменшало.

— Що ж, я радий, що ви знайшли місце, — сказав Делон, закінчуючи набір фраз, якими міг оперувати.

Домініка кивнула та повернулася розглядати меню. Те, що вона сіла саме на це місце в кутку кімнати, не мало нічого спільного з удачею. Того дня кожен клієнт в «Жан-Жаку» був офіцером СВР.

***

Наступна випадкова зустріч у «Жан-Жаку» стала приводом представитися маленькому, схожому на сову дипломату під псевдонімом «Надя». Під час ще однієї зустрічі, за кілька днів, на тротуарі біля винарні, йому вистачило духу запросити її на обід. Потім вони спробували інший ресторан. Делон був до болю сором’язливим, з гарними манерами. Він помірно пив, затинаючись, розповідав про себе й потайки витирав блискуче чоло, стежачи за тим, як Домініка неуважно ховала пасмо волосся собі за вухо. Завдяки таким зустрічам стриманість Делона почала зникати, а його блакитна аура міцнішала. Саме цього вона й чекала.

Делон без жодної підозри повірив у легенду про те, що Надя — вчителька мови в Liden & Denz на Грузинській вулиці. Він старанно не реагував, коли вона розповідала про чоловіка, геолога, який працював на Сході в іншому часовому поясі, і ввічливо вдав незацікавленість, коли Домініка мимоволі згадала про свою маленьку квартиру, єдиною принадою якої було те, що вона не мусила її з ким-небудь ділити. «Приватність», — прорвалася нестримна думка в голові Делона.

Симьонов хотів швидкого розвитку справи, він хотів, щоб Домініка вклала чолов’ягу до ліжка, та й по всьому. Домініка опиралася, перечила, розширювала межі непокори. Вона знала, що Симьонов має намір використати її як горобця, що його бачення вербовки обмежується операцією з секс-захоплення, що він не цінує перспектив у цій справі. Вона наполегливо сперечалася про період ретельної обробки Делона, неймовірно важливий, враховуючи потенціал його доньки, цього колосального джерела. Його слід буде підводити непомітно. Симьонов намагався тримати себе в руках, доки ця пишногруда випускниця академії читала йому лекції, доповідала про прогрес і пропонувала подальші кроки.

Кілька наступних тижнів тривала класична razrabotka, розвиток справи. Домініка провела Делона від стадії випадкового знайомства до комфортного приятелювання, спостерігаючи, яким розслабленим він був з нею і як ховав свій щораз сильніший потяг. Вона передбачала його бажання, підказувала йому, натякала, як сама починає його любити. Він не міг у це повірити. Француз був нею одурманений, та Домініка знала, що він надто боязкий, надто сором’язливий, щоб зробити перший крок. Вона розуміли, що про вербування не може бути й мови, якщо він відчує, що його зрадили чи скомпрометували. Вербування можна було заснувати лише на дружбі, на щораз більшому захопленні Делона, на його остаточній нездатності відмовляти.

Вони бачилися раз на тиждень, потім двічі на тиждень, а потім почали зустрічатися на вихідних для прогулянок містом, відвідин музеїв. За взаємною безсловесною домовленістю, вони обоє поводилися стримано. Зрештою, обоє були одружені. Вони говорили про його сім’ю, про безтурботне дитинство в Бретані, про його батьків. Домініка мала бути м’якою. Делон був равликом, який, злякавшись, одразу ховав голову в панцир.

З часом Делон почав, затинаючись, розповідати про свій шлюб без кохання. Його дружина була на кілька років старша за нього, висока й аристократична, вона тримала все у своїх руках. Її сім’я була заможна, дуже, і вони одружилися одразу після нетривалих залицянь. Делон розповів Домініці про намір його дружини зробити з нього велику людину, мрії про посади та титули, підбурювані впливом її сім’ї. Коли проявились його стриманість і м’якість, дружина від нього відвернулась. Звичайно, на людях вона була ідеальною, але не заперечувала проти окремого життя, яке було вимогою дипломатичного призначення. Його робота в зовнішній службі залежала від неї.

Делон обожнював Сесіль, їхню єдину дитину. На фото стояла темноволоса дівчина зі стриманою усмішкою. Вона була дуже схожа на Делона, сором’язлива, нерішуча та замкнута. У міру того, як зростала їхня з Домінікою близькість та довіра, він нарешті розповів, що донька працює в міністерстві оборони. Звісно ж, він неймовірно пишався таким початком її кар’єри, яку допомогли облаштувати його дружина та впливовий тесть. Делон натхненно розповідав про свої надії щодо доньки. Щасливий шлюб, успішна кар’єра, комфортне життя. Те, що він вирішив поговорити про Сесіль, свідчило про важливий етап розробки.