— Це схвально, — сказав він. — Які попередні коментарі ви хотіли б додати з приводу його справи чи, можливо, певних її вад?
Дим тягнувся під стелю, в кімнаті настала тиша. Домініка поглянула на обличчя, які її оцінювали.
Вона проковтнула слину.
— Проблема його доступу критична. Мішень, Делон, торговий директор середнього рівня, не має до секретних матеріалів достатнього доступу, щоб виправдати політично делікатну chernota — чорнуху.
— А що вам відомо про шантаж? — запитав Симьонов спокійним голосом, дещо вдоволено. — Тільки те, що вам розповідали в Академії? І все?
— Сам Делон не вартий зусиль, — повторила Домініка.
— Є ряд аналітиків Лінії Р, які з вами не погодяться, — сказав Симьонов, підвищивши тон. — Делон має доступ до комерційних даних Франції та ЄС. Бюджетні показники. Програми. Інвестиційні стратегії, енергетична політика. Ви б знехтували такою інформацією?
Домініка похитала головою.
— Делон не знає нічого такого, чого нам не можуть надати безпосередньо наші низькосортні агенти з торговельних або комерційних установ у Парижі. Такий спосіб буде набагато зручнішим, з погляду загальних вимог, ви не згодні?
Симьонов, спохмурнівши, відкинувся у своєму кріслі.
— Бачу, ви багато чого навчилися в Академії. Отже, ви пропонуєте, щоб відділ не підтверджував дану операцію? Щоб ми відпустили Делона й не вживали ніяких заходів?
— Я лише кажу, що потенційний ризик скомпрометувати західного дипломата в Москві невиправданий його низьким потенціалом як джерела.
— Перечитайте файл ще раз, молодший лейтенанте, — сказав Симьонов. — І повертайтесь, коли зможете додати щось конструктивне.
Усі дивилися на Домініку. Дівчина встала з-за столу, забрала файл і пройшла до дверей. Вона тримала спину рівно й зосередилась на дверній ручці. Зачинивши двері, одразу зачула приглушений гомін і здавлені смішки.
Наступного ранку Домініка підійшла до свого порожнього столу і знайшла в пошарпаному ящику для документів звичайний білий конверт. Вона обережно розкрила його нігтем великого пальця й дістала лист паперу. Красивим почерком, фіолетовим чорнилом було виведено усього кілька слів:
У Делона є донька. Слухайся своїх інстинктів. К.
***
Наступного дня вони знову зібрались за столом, заваленим горою фотографій та звітами агентів спостереження. Попільниці були переповнені. Домініка підійшла до свого місця в кінці столу. Чоловіки її проігнорували. Вони розглядали профіль Делона, без особливого інтересу, час від часу поглядаючи на стінний годинник.
Ні над ким з них не було основних кольорів. Вони проходились його звичками й обговорювали місця, де можна було б встановити контакт. Знуджений, як завжди, Симьонов поглянув на Домініку.
— Отже, молодший лейтенанте, є якісь ідеї стосовно точок контакту? Звісно, якщо ви переглянули свої попередні заперечення з приводу операції.
Домініка заговорила рівним, спокійним голосом.
— Я перечитала файл, полковнику, — сказала вона, — і все ще вважаю, що цей чоловік не найкраща мішень.
Цього разу голови за столом не зреагували. Чоловіки не відводили поглядів від паперів перед собою. «Довго в “п’ятому” вона не протримається, — подумали вони. — А може, і взагалі в Службі».
— Досі лишаєтесь при своєму? Як цікаво, — сказав Симьонов. — Нам слід закинути його справу, це ви нам радите?
— Я цього не казала, — мовила Домініка. — Я вважаю, що навпаки, нам слід зосередитись на ньому як на мішені, експлуатуючи його самотність.
Вона відкрила перед собою папку.
— Та головним об’єктом, кінцевою метою операції, має бути не сам Делон.
— Що за нісенітниця? — сказав Симьонов.
— Це вже є у файлі. Я провела невелике додаткове дослідження, — сказала Домініка.
Симьонов оглянув стіл, потім перевів погляд на неї.
— Справу вже й так ретельно дослідили…
— І виявилось, що у мсьє Делона є донька, — втрутилась Домініка.
— А також дружина, які живуть у Парижі, це нам добре відомо.
— І донька його працює в Міністерстві оборони Франції.
— Сумніваюся, — вимовив Симьонов. — За всією сім’єю слідкували. Паризька резидентура перевірила всі місцеві записи.
— Значить, дещо вони таки проґавили. Їй двадцять п’ять років, незаміжня, живе з матір’ю. Її звуть Сесіль, — сказала Домініка.
— Це безглуздо, — відповів Симьонов.
— У стенограмі її згадують лише раз. Я перевірила іноземні каталоги в Лінії Р, — сказала Домініка, гортаючи сторінки файлу. — Сесіль Деніз Делон значиться в реєстрі вулиці Сен-Домінік. А це центральний реєстр Міністерства оборони.
Домініка подивилась навколо, на обличчя, які втупились у неї.
— А значить, наскільки я зрозуміла, вона має доступ до секретних оборонних бюлетенів, які щодня публікує уряд. Вона одна з тих, хто безпосередньо обробляє французькі військові документи. Ймовірно, вона займається розповсюдженням та зберіганням різноманітних звітів про французький військовий бюджет.
— На даний момент це лише припущення, — сказав Симьонов.
— Ми не знаємо, де французи зберігають свої ядерні секрети, але я не здивуюсь, якщо…
— Немає потреби в безглуздих спекуляціях, — сказав Симьонов. Жовтий туман навколо його голови розростався й темнів. Домініка розуміла, що він роздратований, злий, обачний, як знала й те, що її впертості й непокори вже достатньо для того, щоб вилетіти зі Служби.
У кімнаті запала мертва тиша. Допотопні совєцькі інстинкти Симьонова запрацювали; бюрократ у ньому розраховував комбінації. Його думки вмить набули традиційної природи чиновника КГБ. Ця маленька tsarevna з великим прізвищем робить з мене посміховисько. Що я отримаю в результаті її роботи? Якщо інформація цієї maneken — маріонетки — правдива, винагорода буде неймовірною, але й ризик теж. Операція, націлена на французьке міністерство оборони, має бути затверджена аж згори.
— Якщо це правда, — сказав він різко, — ми можемо отримати додаткову перевагу.
Він говорив так, ніби все знав заздалегідь. Він збив попіл у попільничку.
Вона могла читати його замаслені, вологі думки.
— Я погоджуюся з вами, полковнику. Ось де справжній потенціал Делона, і саме це робить його цінним об’єктом, і через це варто ризикувати, вербуючи його.
Симьонов захитав головою.
— Донька в Парижі, за двадцять п’ять сотень кілометрів.
— Мені здається, це не так уже й далеко, — сказала Домініка, усміхнувшись. — Побачимо.
Симьонову стало не по собі від цієї посмішки.
— Звісно, доведеться розвинути детальніший профіль про стосунки батька й доньки.
— Звісно, дякую, молодший лейтенанте, — сказав Симьонов.
Ще кілька хвилин, і вона захопить весь п’ятий відділ. «Гаразд, — подумав він, — нехай займається підготовчою роботою, скільки влізе». Під час операції він доб’ється, щоб вона опинилась на спині з задертими догори ногами, під об’єктивом камер, і цього буде досить.
— Дуже добре, молодший лейтенанте, оскільки ви розкрили таку цікаву деталь, я б хотів, щоб ви виклали свої думки з приводу контакту з мішенню, з Делоном, — сказав він Домініці.
— З вашого дозволу, полковнику, я вже склала план першого контакту, — сказала Домініка.
— Що ж…
Офіцери п’ятого відділу відкинулися в кріслах і загасили свої недокурені сигарети в попільниці. Господи, чутки про цього горобчика обмежувались блакитними очима, тим, що вона ховала під своєю строгою спідницею, та розміром її грудей. Ніхто нічого не розповідав про її сталеві yaitsa. Вони вийшли з кімнати, залишивши Домініку збирати папери, розкидані на столі, як новеньку, що мала прибрати кімнату. Вона була не проти. Зібрала папери, поклала на пошарпані папки файлу Делона і вийшла з конференц-зали, зачинивши за собою двері.
***
На Арбаті, за адресою Нікітський бульвар, 12, є маленький ресторан під назвою «Жан-Жак». Щось у стилі французької винарні, шумної, задимленої, наповненої ароматом рагу й тушкованого м’яса. Столики, вкриті білими скатертинами, стоять на чорно-білій кахлевій підлозі майже впритул, а навколо них натикані віденські стільці. Стіни аж до самої стелі вкриті винними пляшками на полицях, а біля вигнутої барної стійки рядком стоять табурети. «Жан-Жак» майже завжди був переповнений москвичами. В обідній час, якщо хтось сидів сам, то дозволяв сісти й незнайомцеві.