Ґейбл підсунув йому файл, натякнувши поглядом, що не хоче чути й слова.
— Ось файл на АРЧІ та ВЕРОНІКУ. — На якусь мить він зупинився. — Вони справжні легенди. Працюють ще з 1960-х. За ці роки встигли взяти участь у кількох до біса гарячих операціях, включаючи дезертирство Голіцина. Передавай їм привіт від мене.
За двадцять чотири години, після двогодинного автомобільного МВР, під час якого він годину їхав на північ по Е75, потім на захід другорядними дорогами до Туусули й назад до міста по 120-му, Нейт лишив свою машину на громадській автостоянці на залізничному вокзалі Pasila й попрямував до Länsi-Pasila, району висоток та комерційних будівель. Він знайшов потрібну, скромний чотириповерховий житловий будинок з цегли та скла, із закритими кутовими балконами. Він натиснув кнопку домофону, підписану «RÄIKKÖNEN», і його впустили. Нейт подзвонив у дзвінок поруч із дверима квартири на четвертому поверсі.
— Заходьте, — сказала літня жінка, яка відчинила двері. Моторна, як на свої сімдесят з хвостиком. ВЕРОНІКА. У неї було вузьке аристократичне обличчя, з прямим носом та тонкими губами, і в молоді роки її точно вважали красунею. У її холодних блакитних очах ще горів вогник, а шкіра мала рожевий відтінок, що свідчило про добре здоров’я. Її густе сиве волосся було зібране в ґулю, з якої стирчав олівець. На ній були вовняні штани та легкий светр. На шиї висіли окуляри для читання, а на підлозі біля її крісла лежала гора паперів та журналів.
— Ми дуже чекали на знайомство з тобою, — сказала вона. — Я Яана.
Вона схопила руку Нейта й міцно стиснула. Яана випромінювала життєву силу та енергію. Її хватка, її очі, те, як вона стояла.
— Бажаєш чашку чаю? Котра година зараз?
Вона поглянула на свій годинник, який носила на зап’ясті циферблатом донизу. «Класична ознака агента вуличного спостереження», — подумав Нейт.
— А можна й чогось міцнішого випити, вже досить пізній час, — сказала Яана. — Може, вип’єш шнапсу?
Все це було сказано під шквал рухів, жестів, усмішок, блиску очей.
— Марті Ґейбл передавав вітання, — сказав Нейт.
— Як мило з його боку, — відказала Яана, розчищаючи місце на захаращеному столику.
— Такий він любчик. Тобі пощастило, що він твій керівник.
Вона квапливо принесла з кухні склянки та незрозумілу прозору рідину в овальній пляшці. Шнапс.
— За роки своєї роботи ми зустрічали багатьох дивних керівників, — сказала вона, — по обидва боки. Звісно, росіяни були значно гіршими, бридкі телепні, що намагались вижити у своїй бридкій системі, благослови їх Боже. Завдяки їм ми прожили вельми цікаві роки.
Яана Ряйкьоннен налила дві склянки шнапсу, підняла свою, як заведено у скандинавів, і, дивлячись йому у вічі, зробила перший ковток. Вітальня була маленькою і затишною, заставленою меблями та книжковими полицями, що вишикувались попід стінами з відполірованого дерева. В домі пахло овочевим супом.
— Ваш чоловік удома? — спитав Нейт. — Я сподівався зустрітись і з ним.
— Він скоро повернеться, — сказала Яана. — Вийшов перевірити вулицю до твого приїзду.
Вона знизала плечима.
— Боюся, від звичок нікуди не дінешся.
Нейт розсміявся про себе. Він прогнав двогодинний маршрут для скидання потенційного хвоста і проґавив стариганя, який тинявся навколо свого будинку. «Ось як їм вдається працювати протягом стількох років», — подумав він.
Одразу ж по цьому клацнув ключ у замку, двері відчинилися, і до кімнати зайшов Маркус Ряйкьоннен. АРЧІ. Він тримав на повідку коричневу таксу, яка, поспіхом обнюхавши Нейта, застрибнула на свою подушку і вляглася. Звали собаку Руді. Маркус був високим, більше шести футів, і мав широкі плечі. Під густими бровами ховались чисті блакитні очі. На його шиї виднілися міцні м’язи, а над ними — гостре підборіддя. Рухався він легко, атлетично. Він лисів, і залишки свого волосся носив дуже коротко підстриженими. Його рукостискання було міцним. Він був одягнений у темно-синій спортивний костюм та чорні кросівки. На грудях олімпійки, зліва, був пришитий маленький прапор Фінляндії.
— Через дорогу, у дворику? — спитав Нейт. — Лавка біля сходів?
— Молодець, — сказав Маркус. — Не знав, що ти помітив.
Він усміхнувся й наповнив третю склянку шнапсом.
— За твоє здоров’я, — сказав Маркус і осушив склянку, дивлячись Нейтові у вічі.
Нейт згадав їхнє резюме. АРЧІ та ВЕРОНІКА становили ядро команди спостереження в резидентурі Гельсінкі майже сорок років. Тепер обоє були на пенсії. АРЧІ підпрацьовував слідчим у фінській податковій адміністрації, а ВЕРОНІКА — бібліотекаркою. Їхня робота була такою ефективною просто тому, що вони поєднували різні погляди на роботу на вулиці з інстинктами, які підказували, що кролик зробить далі. Звісно ж, вони знали місто та систему метро, як свої п’ять пальців, позаяк зростали разом із цим містом.
Уперті, обережні, терплячі та досвідчені, вони могли опрацьовувати ціль місяцями, не видаючи себе. Їхній стиль стеження Ґейбл називав «скоріше піклуванням дружини, аніж лікаря».
Нейт і Ряйкьоннени накидали розклад стеження за Домінікою — вони спостерігатимуть нерегулярно, в ретельно обрані години — вечори після роботи, вихідні, — коли існує вірогідність, що станеться щось цікаве. Нейт слідкував за їхньою роботою здалеку. В один день — в’язані шапки, рукавиці та парки, в інший — ділові костюми та парасольки. Велосипеди з дзвониками та Руді на повідку. Невиразний сірий компактний «вольво», моторолер з кошиком. Іноді вони йшли разом, тримаючись за руки, іноді — окремо. Одного дня Яана зайшла за Домінікою до магазину з ходунком. АРЧІ й ВЕРОНІКА використовували всі методи спостереження — переслідувальне, статичне, підпорядковане, перехресне, паралельне й навіть «чехарду».
Нейт зустрівся з ними знову за два тижні. Вони зробили кілька знімків. Маркус підсумував тимчасові результати. Його звіт був чітким і точним. Яана почасти втручалась, додаючи свої коментарі.
— По-перше, — сказав Маркус, — ми переконані, що поки що вона не виявила нас і не підозрює про спостереження.
Він знизав плечима.
— Вона молода, та ми помітили, що на вулиці вона поводиться дуже майстерно. Не вдається до звичайних трюків і добре переміщується, користуючись своїм оточенням. Я б сказав, що на вулиці її навички значно вище середніх. Вона вже добре знає місто. Лише раз ми бачили, як вона користується конкретними методами конспірації, — сказав Маркус, дивлячись на Яану. — Вона чекає в бельетажі готелю «Торні», через дорогу від басейну «Yrjӧnkatu», спостерігаючи за тобою. Після твого прибуття сидить іще кілька хвилин, а потім заходить сама.
— Маркус зі мною не згоден, — сказала Яана, — та гадаю, вона не оперативниця. Не працює з агентами й не бере участі в оперативній підтримці резидентури. Оперативної роботи в неї немає.
Яана поглянула на Маркуса, очікуючи на його репліку.
— Звісно ж, у неї є робота, — сказав Маркус. — Просто ми її ще не визначили. Треба більше часу.
— Одне я можу сказати точно, — промовила Яана, ігноруючи Маркуса. — Вона самотня. Повертається з посольства прямо до своєї маленької квартири. Купує продуктів на одну особу. У вихідні гуляє сама.
— Ви не помітили, чи стежать за нею? — спитав Нейт. — Можливо, хтось із резидентури приглядає?
— Нам здається, що ні, — сказав Маркус. — Вона чиста. Ми й далі шукатимемо будь-які ознаки того, що вони за нею наглядають.
— Я планую й надалі зустрічатися з нею, — сказав Нейт. — Знадобиться ваша допомога, треба буде відстежити наші зустрічі поза басейном.
Маркус кивнув.
— Чим більше про неї дізнаєшся, тим цікавіше стає. Особливо нас цікавить, чим вона займається після ваших зустрічей. Адже саме в цей час вони завжди телефонують або зустрічаються з офіцером посольства. За можливості, розповідай нам про свої плани. Якщо хочеш, ми можемо підказати кілька гарних ідей, де з нею краще зустрітися, — сказав Маркус.
— І останнє, — сказала Яана, наливаючи ще одну склянку шнапсу. — Якщо пробачиш, вона здається гарною людиною, милою дівчиною. Їй потрібен друг.