— Не дуже, — відповіла Домініка. — Програма була дуже важкою, і він не надто старався.

— Мабуть, йому було самотньо, — сказав Нейт. — Ти показувала йому Москву, ви гуляли разом?

— Ні. Звісно ж, що ні, це було заборонено.

— Заборонено? А що саме? Розпивати алкоголь чи дати йому відчути гостинність? — спитав Нейт, дивлячись на свій келих. На мить Домініка поглянула на нього, та відвела очі.

— От бачиш, самі жарти, — сказала вона.

— Це не жарт, — сказав Нейт. — Мені просто цікаво, що він запам’ятав про Росію, про Москву. Він матиме приємні спогади про місто чи пам’ятатиме лише самотність, нелюбов?

«Які дивні слова», — подумала Домініка.

— Що тобі відомо про Москву? — спитала вона, знаючи заздалегідь частину відповіді.

— Я жив там рік, здається, я тобі вже казав, я працював в американському посольстві. Жив у комплексі поруч із будинком канцелярії.

Не виявляти інтересу, не змінювати тону.

— Тобі сподобалось місто? — спитала вона.

— Я постійно був у справах, тож на те, щоб дослідити місто, не вистачало часу.

Він ковтнув вина та усміхнувся до неї.

— Якби ж ми були знайомі раніше; ти показала б мені, що там і до чого. Якщо це, звісно, не заборонено.

«Невинний хлопчик, — подумала вона. — Яка гра». Домініка проігнорувала коментар.

— Чому ти поїхав через рік? Я гадала, дипломати лишаються надовше.

Його відповідь стане ключовим реченням у її звіті.

— У Гельсінкі несподівано відкрилась вакансія, — сказав Нейт. — Тож я вирішив переїхати.

«Такий спокійний», — подумала Домініка. Вона помітила, що фіолетовий колір навколо його плечей не змінився, навіть коли він брехав. Дуже професійно.

— Ти шкодував, від’їжджаючи? — спитала Домініка.

— Можна сказати й так, — відповів Нейт. — Але мені було шкода і саму Росію.

— Шкода Росію? Чому?

— Ми закінчили Холодну війну, не підірвавши одне одного, хоча кілька разів були дуже до цього близькі. Що б ви не думали про радянську систему, їй кінець. Мені здається, всі сподівались, що в Росії попереду нове майбутнє, нові свободи, краще життя для громадян.

— А тобі здається, сучасне життя в Росії нічим не краще? — спитала Домініка, намагаючись приховати обурення в голосі.

— З якогось боку, звичайно ж, так, — сказав Нейт, знизавши плечима. — Та, гадаю, люди все ще страждають. Це жорстоко — побачити початок нової ери, та нічого з цього не отримати.

— Я не розумію, — сказала Домініка.

«Побачимо, чи проковтне вона наживку», — подумав він.

— Не зрозумій мене неправильно, та мені здається, що ваші нинішні лідери створюють таку ж сумнозвісну систему, як і та радянська, що була раніше. Але цього разу вона не така очевидна. Сучасніша, телегенічна, інноваційна. Новою зброєю стали нафта та природний газ, але за лаштунками лишилось стільки ж жорстокості, репресій та корупції, як і в минулому.

Нейт невинно поглянув на Домініку й підняв руки.

— Вибач. Я не мав на меті критикувати.

Попри всю підготовку і практику, Домініка ніколи ще не вела з американцем подібної дискусії. Вона мала пам’ятати, що він офіцер розвідки, навчений говорити провокативні речі з метою витягнути з неї коментарі. Вона наказала собі розслабитись. Не можна було втрачати контроль. Та все ж вона мусила відповісти.

— Твої слова неправильні, — сказала Домініка. — Ми постійно стикаємося з таким типом антиросійського ставлення. Це просто-напросто неправда.

Подумавши про офіцера-перевертня з КГБ, якого отруїли полонієм, та про журналістку, яку застрелили прямо в її ліфті, Нейт допив своє вино.

— Розкажи це Олександрові Литвиненку чи Анні Політковській, — сказав Нейт.

«Чи Дмитрію Устинову», — винувато подумала Домініка. Та вона все ще на нього гнівалась.

Підсмажити в оливковій олії до м’якого стану приправлену, порізану на середні шматки картоплю разом з нашинкованою цибулею, після чого дістати й відцідити. Додати до картоплі з цибулею збиті яйця і повернути на змащену олією сковорідку, смажити на середньому вогні, доки яйця та основа не вкриються золотистою скоринкою. Накрити сковорідку великою тарілкою, перевернути та помістити тортилью назад до сковорідки, смажити до готовності.

15

Закуски (фр.).

16

Вступ на службу.

Нейт сидів у резидентурі, дивлячись у вікно свого кабінету поміж планок жалюзі. Він неуважно крутив шнур, від чого пластикова ручка билася об стіну й відлітала назад, клац, клац, клац. Минулої ночі в якомусь посольстві пройшов черговий прийом з приводу національного дня. Півдюжини візитних карток на його столі були нічого не варті, а поміж лопатками відчувався вузол.

Після думки про плавання він згадав Домініку. Він пильно в неї вдивлявся, вони вже кілька разів вечеряли разом, та йому здавалося, що справа ніяк не зрушить з місця. Вона була відданою, надто ідейною, без сумнівів, без слабкостей. Він марнував свій час, пластикова ручка на шнурі знову вдарилась об стіну. Картки на столі просто дражнили. Один документ — його остання телеграма з приводу контакту з Домінікою — лежав у металевому ящику на його столі.

Ґейбл просунув голову в його кабінет.

— Господи, сраний В’язень Зенди у своїй башті, — сказав він. — Ти чому не на вулиці? Запроси когось на ланч.

— Я вчора облажався, — сказав Нейт, дивлячись у вікно. — Лише на цьому тижні вже чотири національних дні.

Ґейбл похитав головою, підійшов до вікна й різким рухом зачинив жалюзі. Він сів на край Нейтового столу й нахилився.

— Підсядь ближче, Гамлете, я поділюся з тобою мудрістю. У всьому цьому лайні, що зветься АГЕНТРОЗВІДКА, є щось геть неправильне. Іноді, чим більше ти стараєшся знайти ціль, почати справу, тим більше вона від тебе віддаляється. Нетерплячка, агресія — у твоєму випадку відчай — починає смердіти, мов сірка в повітрі, ніхто не бажає з тобою розмовляти, ніхто з тобою не обідає. Сірка в повітрі. Таке враження, що від тебе смердить тухлими яйцями.

— Не розумію, до чого це, — сказав Нейт.

Ґейбл нахилився ще ближче.

— У тебе тривожність, — розтягуючи слова, мовив він. — І чим довше ти дивитимешся на свою сосиску, тим м’якшою вона ставатиме. Не зупиняйся, просто скинь швидкість.

— Дякую за наочний приклад, — сказав Нейт, — та я працюю тут уже досить довго, і мені досі немає чим похвастатись.

— Припини, бо зараз розплачуся, — сказав Ґейбл. — Єдині хлопці, яким ти повинен догоджати, — це я та шеф, і ми не скаржимося… поки що. У тебе є час, так що просто прямуй далі.

Ґейбл узяв телеграму з Нейтового ящика для вхідних документів.

— Крім того, ця російська лялечка — золото, яке тільки й чекає, коли його видобудуть, хай якими б там не були твої професійні досягнення. Займися нею, чорти б тебе взяли. Маю ідею, як задути повітря їй під спідницю для кращого вигляду.

***

Ґейбл запропонував спрямувати їхні невеликі резидентурні сили спостереження на Єгорову, щоб точно зрозуміти, що вона робить у Гельсінкі. Приставити до неї спостереження здавалось Нейту безглуздою справою. Він спробував пояснити Форсайту та Ґейблу, що Єгорова — ціль занизького рівня, адміністраторка без доступу. Спостереження за нею було б марнотратством.

— Нехай кожен лишиться при своєму, — сказав Ґейбл. — Іншими словами, заткайся.

Форсайт підняв руку.

— Нейте, оскільки Єгорова — твоя безпосередня мішень, чому б тобі на цей час не взяти на себе керівництво командою спостереження? Корисний досвід, та й від тебе їм буде поміч. Вони цікава стара парочка. Обоє просто обожнюють конспірацію.

«Чудово», — подумав Нейт. Ґейбл запропонував залучити спостереження, щоб розпочати операцію, а Форсайт призначив його керувати командою, щоб він не розпорошувався на інші справи. Форсайт і Ґейбл чудово працювали разом, справжні профі, вони знали, як мотивувати своїх офіцерів.