Нейт поглянув на Ґейбла.

— Я вже не витримую, — сказав Ґейбл. — Цей членоголовий будь-якої миті розридається. Томе, я поїду з ним. Не дам йому наступити на власний член. Подивимось, з ким вона летить, спробуємо глянути, що й до чого.

Ґейбл поглянув на Форсайта й кивнув.

Коли Форсайт нічого не відповів, Нейт і Ґейбл накинули свої куртки й полетіли сходами на вулицю. Нейт сів за кермо, і вже незабаром вони були на місці. Пройшлися заскленим оглядовим майданчиком, який виходив на залу вильоту. Ґейбл помітив Домініку, вона сиділа біля виходу до рейсу аеро­флоту. На ній був той самий блакитний костюм і та ж біла блуза. Волосся було перев’язане стрічкою. По обидва боки від неї сиділи два співробітники посольства. Між ногами одного з них, на підлозі, лежала жовта сумка для дипломатичної пошти. Домініка здавалась маленькою й тихою, вбрана, мов старанна канцелярська працівниця, яка повертається до Москви й до Центру.

Ґейбл схопив Нейта за комір і потягнув за широку колону.

— Стій тут. Не махай. Не рухайся. Якщо вона тебе побачить, невідомо, яка в неї буде реакція. Якщо хрінова, ти можеш її вбити.

Домініка сиділа між охоронцем резидентури та посольським «шестіркою», адміністратором, який, почувши, що слід збиратися для безкоштовної поїздки додому й назад, напакував валізи банками лосося та музичними CD, які можна буде продати сусідам і друзям у Москві. Він навіть не знав, хто ця пишногруда молода цукерочка, що сидить біля нього, та йому було й начхати. Охоронець, що сидів з іншого боку, отримав кілька небагатослівних інструкцій з приводу подорожі. Йому сказали лиш, що молодшого лейтенанта Єгорову зустрінуть в аеропорту офіцери і що цим самим офіцерам він має передати сумку. Він мав отримати розписку за сумку й за два дні повернутися до Гельсінкі. Крапка.

Домініка була затиснута між всепоглинаючим подвійним душем з одеколону охоронця й нудотного смороду вареної капусти від лінивого адміністратора. Щось привернуло її увагу, і вона підвела погляд на майданчик нагорі. За скляною стіною, за колоною, стояв Нейт. Він дивився на неї — руки по боках, скло, тоноване пурпуровим. В неї перехопило подих; вона силою втримала себе на місці. Їхні погляди зустрілися, і вона непомітно захитала головою. «Ні, dushka, — вона хотіла, щоб її думка долетіла до нього крізь скло. — Відпусти мене». Нейт поглянув на неї та кивнув.

Збити яйця з сіллю та перцем. Коли масло в сковорідці на високому вогні перестане пінитися, влити яйця. Смажити, з силою помішуючи та одночасно рухаючи сковорідку. Нахилити сковорідку вперед, щоб зібрати страву в одному кінці. Провести виделкою з країв, загорнувши їх на рідку середину, упевнившись, що краї омлету сходяться. Взяти ручку сковорідки з-під низу, злегка вдарити дном об плиту та вивернути на тарілку. Омлет має бути блідо-жовтим та рідким усередині.

25

Форт (скорочено від Форт-Мід, штат Меріленд) — військовий форт, в якому розташована штаб-квартира АНБ, Кіберкомандування США та Агентство з оборонних інформаційних систем.

Волонтов не дивився на Домініку, коли казав, що хоче, аби вона підготувала реферативний переклад посібника Булларда, однак повітря навколо його голови було залите темно-помаранчевим світінням. Омана, недовіра, небезпека. Вона це відчувала. Їй доведеться залишитися в посольстві на ніч, зможе лягти на дивані в кімнаті для відпочинку біля архіву. Головоріз із КР ні на мить не випускав її з поля зору. Вона не знала, що він cтежив за тим, як гурт чоловіків повалив Булларда на мармурову підлогу «Kӓmp», розштовхуючи туристів, та інтуїція підказувала їй, що тут щось геть не так.

Волонтов поглянув на неї з іншого кінця кімнати, і вона відчула пекучий подих минулого, погляд сталінських катів — Дзержинського, Єжова, Берії, — порожній, безкровний, яким чоловіків і жінок відправляли до карцеру. Домініка знала: щось сталося, і боролася з припливом паніки, що здіймався всередині. Вони тримали дистанцію, а це завжди поганий знак, увімкнулася машина недовіри. Домініка вирішила діяти так, ніби нічого не сталося, прибрати невинного вигляду. Подумала про конспіративну квартиру, про Нейта і Bratka, а тоді наказала собі припинити думати про них і підготуватися до того, що насувалося. Почала замуровувати пам’ять, ховаючи секрети так глибоко, як тільки могла. У жодному разі їм не можна дізнатися про її таємницю, хоч як глибоко вони копатимуть.

У Шереметьєво їх зустріли двоє сивих чоловіків, що стояли пліч-о-пліч посеред терміналу. Вони забрали жовту торбину в охоронця, який потому полишив термінал в окремій машині. Сказали, що її викликають на бесіду, оточили з обох боків і повели до машини, що вже чекала надворі. Вона мовчки їхала крізь призахідне сонце до безіменної будівлі на східному кінці міста. Все, що могла бачити, — це що була вона за Рязанським проспектом, скрипучий ліфт, довгий коридор із зеленими стінами, і, коли сутінки поглинули світло, її посадили в кабінеті. Вже два дні вона нічого не їла й не перевдягалась. Чоловік в окулярах відчинив двері й жестом наказав зайти до кімнати, яка була схожа на чийсь кабінет, от тільки що був він якийсь несправжній, як постановочний, аж до вази з трояндами на тумбі.

Той чоловік мав тонкі руки піаніста. Він був лисий, із вм’ятиною з одного боку голови, як від трепанації, що, на подив, вигнула й викривила і жовтий ореол навколо. Zheltyj, знайомий жовтий колір зради й підступу. Він привітав Домініку з поверненням до Москви, завжди приємно повернутися до Москви, еге ж? Він сказав, що вони задоволені її роботою в Скандинавії, особливо її курируванням добровольця. Ні, не zheltyi, zheltizna — той чоловік сам був тією жовтизною. Це був обман, небезпека, смертельна небезпека, вона відчувала її нюхом.

Їй слід було прибрати відповідного вигляду — зацікавлена, дещо спантеличена, втомлена з дороги. А понад усе, заради Бога, жодного натяку на страх, жодного натяку на розпач. «Мали місце якісь непорозуміння?» — спитала вона. Чи можна дізнатися його ім’я, ранг, з якого він управління? Вона припустила, що він її колега зі Служби. Полковник Дигтяр, Управління К, так, авжеж, із Центру. Дигтяр. «Українець», — подумала вона. Лампи кидали тінь на западину в його черепі.

Вона переповіла перебіг операції від моменту, коли зайшла на зустріч до готелю. Ні, вона не в курсі про інцидент, їй нічого не відомо про арешт, який відбувся згодом, як тільки вони з резидентом покинули «Kӓmp». Резидент Волонтов не казав, що щось пішло не так. Дигтяр нічого не занотовував, не посилався на жодні документи. Все записувалось на плівку, вони спостерігали за її обличчям, руками. Вона опиралася спокусі подивитися, де встановлені камери. «Не дивись, не думай, тобі ніхто не допоможе, ти маєш впоратися самотужки, ти сама в цій мандрівці».

Вони забрали її паспорт і відпустили додому. Її мати відчинила двері в самому халаті, спершу здивувавшись, та вже менш ніж за секунду її обличчя заспокоїлось, погляд спорожнів.

— Домінушка, яка несподіванка, заходь, дай подивитися на тебе. Я й не знала, що ти приїдеш, — спокійно сказала мати.

Обережно.

— Це була незапланована поїздка, — сказала Домініка якомога невимушенішим тоном. — Добре повернутися додому, мамо, побачитися з тобою.

Небезпека. Мати з донькою обійнялися, тричі поцілувалися в щоки і знову обійнялися.

Домініка не наважилась стиснути її, не можна зриватися. За ними можуть стежити, слухати. Мати з донькою не лягли одразу, Домініка розповідала їй про фінів, про життя за кордоном. Треба було виспатись, завтра зранку було багато роботи. Ще один поцілунок, мати погладила її по щоці й пішла спати. Вона знала.

Її забрали зранку і знову відвезли на Рязанський, де вона ще раз розповіла всю історію, цього разу трьом чоловікам, що сиділи за столом з вазою троянд перед собою, вірогідно, між квітками був схований мікрофон. Жоден з них не говорив, однак вони весь час гортали сторінки якогось непідписаного документа — невже та свиня Волонтов так швидко надіслав звіт? Вони вийшли, лишивши її саму, тоді повернулися, і вона знову переповіла історію, слово в слово. Вони ж бо шукали змін, суперечностей. На Домініку ще ніколи в житті так не витріщалися, ще гірше, ніж у балетній школі, навіть гірше, ніж чоловіки, що дивилися на неї в школі горобців. Вона відчула, як їй стиснулось горло, відчула, як наростає лють, однак стрималася й дивилася на них рівним поглядом. Вона не дозволила їм наблизитись до крижаного секрету у своїх грудях.