Буллард підійшов до дверей та вийшов із кімнати. Форсайт схопив рацію.

— Гість переміщається. Синя вітрівка, чорна спортивна сумка. Всім сидіти на місцях, не рухатись.

Волонтов і Домініка вийшли з готелю й сіли в посольську машину, яка чекала на узбіччі. Люди з ФБР простежили за тим, як росіяни зникають вдалині й відкрили фургон.

— Так, хлопці, стояти, — сказав Ґейбл. — Згори ніхто не давав команди.

— До сраки, — сказав один з агентів ФБР. — Росіяни поїхали. Давайте пов’яжемо цього козла.

Ґейбл схопив одного з агентів за руку.

— Ніхто нікуди не піде, доки не отримаємо дозволу, — сказав він.

— Заберися, курво, з дороги, — сказав Маратос, протискуючись у відчинені двері вантажівки. Агенти ФБР вийшли з машини й забігли в готель. Двері ліфта відчинилися, і Буллард вийшов у лоббі у своїй синій вітрівці, прямо в руки трьох агентів ФБР, які вклали його на підлогу, заламали руки за спиною й начепили наручники. Навколо агентів ФБР зібрався натовп гостей готелю та туристів. Булларда підняли на ноги і протягнули до виходу. В усій цій метушні ніхто не помічав контррозвідника з російського посольства, який стояв позаду натовпу. Він повернувся та залишив готель через боковий вихід.

Форсайт збирав обладнання, доки Нейт діставав посібник з ванної кімнати сусіднього номера, а технік поспіхом знімав камери з-під стелі та з вентиляційної труби. Всі зібралися разом в резидентурі.

— Чорт забирай! — кипів Форсайт. — Я відірву цьому Маратосу яйця. Надто рано! Надто, трясця, рано!

— Доведеться зачекати, доки він повернеться в місто, — сказав Ґейбл. — Вони одразу ж попрямували в аеропорт. На них уже чекав літак, щоб доставити хлопця назад до Вашингтона. У тих виродків, в усіх поголовно, були стояки, такі вони раді були. Вони вже бачили перед очима свої підвищення.

— Як гадаєш, у росіян хтось стежив за лоббі? — спитав Нейт. Він намагався побороти нудоту, йому крутило живіт.

— Неможливо сказати, — мовив Ґейбл. — Арешт бачило багато людей. Якби на його місці був я, то відправив би когось тинятися навколо і стежити.

— Прекрасно, — сказав Нейт. — Я піду до конспіративної квартири, почекаю Домініку. Зателефонуйте, як щось дізнаєтесь. — Він підвівся, готовий іти.

— Стривай, — сказав Форсайт. — Сядь на секундочку.

Нейт сів.

— Я хочу, щоб ти зберігав спокій, зрозуміло? Не йти до її квартири. Не телефонувати, ні разу. Не лишати сигналів, не перевіряти місць. Якщо я побачу тебе в районі п’яти кварталів від російського посольства, то відірву яйця, одразу ж після того, як відірву їх Маратосу.

Він пильно поглянув на Нейта.

— Ти мене зрозумів, Нейте?

— Так, я йду в конспіративну квартиру чекати. І все.

— Ми обговорювали таку ситуацію. Ми не знаємо, що бачили росіяни й чи бачили вони взагалі щось. Я просто зараз надішлю телеграму до Вашингтона, опишу всю картину і сподіваюсь, вони відправлять Маратоса до Топіки, де він розпихатиме заявки по ящиках до кінця свого життя.

Нейт устав, на обличчі — злість і страх.

— Сядь, я не закінчив, — сказав Форсайт. — Тепер найважча частина, чекати звістки від агента. Зробиш надто поспішний рух — можеш її підставити, навіть якщо вони нічого не підозрюють. Треба просто почекати.

— А може, приставити АРЧІ та ВЕРОНІКУ до її квартири? — спитав Ґейбл, радше задля Нейтового спокою, ніж для чогось іще.

— Ні, не хочу ризикувати навіть так, — сказав Форсайт. — Але, Марті, нехай твій хлопець із СУПО погуляє біля вулиці Техтаанкату, поспостерігає за росіянами. Про будь-що незвичне в посольстві чи за його межами нехай повідомляє тобі. Пообіцяй йому бонус.

Нейт підвівся, зібравшись іти.

— Не гарячкуй, — сказав Форсайт.

Щойно зайшовши до конспіративної квартири, Нейт відчув запах Домініки в повітрі, суміш мила та пудри, поверх чогось природнішого, ароматного, живого. На якусь мить йому здалося, що вона вже приїхала, але всередині нікого не було. Їй наказали триматися якнайдалі протягом доби. Волонтов був на сьомому небі, розсилав телеграми, робив дзвінки. Вона була потрібна йому поряд. Нейт пройшов до спальні й ліг на ліжко. Він заснув у одязі й прокинувся посеред ночі, щоб накритися покривалом. Запах її тіла на постелі наповнював його легені. Сонце його розбудило.

На кухні Ґейбл готував каву.

— Усе спокійно, — сказав він. — Нічого дивного, нічого незвичайного. Не кажи Форсайту, але я відправив ВЕРОНІКУ минулого вечора подзвонити у її двері. Ніхто не відповів. Мабуть, вона там не спала. Росіяни, певно, працювали в нічну зміну.

Нейт пішов до раковини та вмив обличчя. У грудях тиснуло. В холодильнику стояла каструля з одним пельменем. Він поглянув на маленький шматочок тіста, який вона складала своїми пальцями. Ґейбл готував на плиті омлет, та Нейт був надто схвильований, щоб їсти.

— Ніхто не знає, як готувати справжній омлет, — сказав Ґейбл. — Ти не просто смажиш яйця й загортаєш їх. Це дурня. Слід трусити сковорідку й розтирати суміш — ти мене слухаєш? — а потім зібрати яйця скраю сковорідки. Ось так.

Він злегка посунув яйця виделкою, взяв ручку сковорідки з-під низу, стукнув нею об плиту й перевернув на тарілку. Омлетом Ґейбла була блідо-жовта купа недосмажених яєць.

— І срана середина має лишатися рідкою, — сказав Ґейбл, надрізавши омлет виделкою. — Хочеш?

— Господи, Марті, — сказав Нейт.

— Слухай, ми можемо лише чекати, доки стане відомо, що сталося. І більш нічого. Буквально.

Він закинув ще омлету собі до рота.

— Дозволь запитати. Який найважливіший аспект усього цього концерту?

— Ти маєш на увазі посібник, підміну? — спитав Нейт. — До біса посібник, як щодо нашого агента? Можливо, зараз її тримають прив’язаною до стільця в якомусь підвалі, а ти собі їси омлет.

— Я переймаюсь її безпекою не менше за тебе, — сказав Ґейбл, — та треба почекати, впевнитись, що росіяни вірять у справжність посібника. Слід чекати, доки вони почнуть вітати одне одного з перемогою. Форт25 стежитиме за трафіком в резидентурі в режимі реального часу. Завдяки флешці, яку Домініка завантажила на їхній комп’ютер, у нас є все, хлопці з нацбезпеки все перехоплюють. Повне радіомовчання, та це може означати, що вони просто стали надзвичайно обережними.

— А якщо ми втратимо агента? Воно того варте?

— Сам подумай. Ми змушуємо більшовиків марнувати сім років на планування кібератак проти того, що вони вважатимуть нашою інфраструктурою, просто так. Що може бути важливішим?

Нейт пильно поглянув на Ґейбла:

— Насолоджуйся своїм клятим омлетом.

***

Опівдні Форсайт відірвав погляд від документів на своєму столі. Ґейбл щойно повернувся від своєї людини, яка провела весь ранок, стежачи за посольством. Нейтові не подобався вираз його обличчя.

— Сьогодні о дев’ятій годині ранку з російського посольства виїхав фургон. ДІВА і двоє інших. У них із собою була сумка для дипломатичної пошти, і прямували вони в бік аеропорту.

— Щодня опівдні є рейс Аерофлоту до Москви, — сказав Ґейбл, дивлячись на свій годинник. — Це за дев’яносто хвилин.

— І все? — спитав Нейт. — Що ми робитимемо?

— Абсолютно нічого, — сказав Форсайт. — Фургон, який їде до аеропорту, звичайний. Перше, що вони зроблять — і чим вони, власне, займалися минулої ночі, — це скопіюють кляту хрінь. Тепер вони везуть оригінал у сумці на полуденний рейс. Домініка і два співробітники посольства. Волонтов десь так би і вчинив, відіслав би її, а сам би лишився цілувати зади й збирати всі почесті.

— Ми цього не знаємо, — сказав Нейт. — Що, як вони везуть до Москви її? Що, як у неї неприємності?

— Навіть якщо це правда, що ти пропонуєш? — спитав Форсайт. — Той посібник дістанеться до Москви.

— Пустіть мене в аеропорт, — сказав Нейт. — Я хріні не робитиму. Просто простежу. Може, вдасться зрозуміти, що відбувається. Нам слід дізнатися, яка склалась ситуація, хіба ні? Нам же потрібні деталі для звіту?

— І не подумаю, трясця, — сказав Форсайт. — Ти будеш, мов той Ромео, кричати, щоб Джульєтта вийшла на балкон.