Він розмовляв тихо, спокійно, на початку кожної зустрічі питаючи, чому вона зрадила свою країну. Вона відповідала, що нічого такого не робила, а він продовжував, мовби не чуючи її, м’яко питаючи про причини, через які вона вирішила зробити це, коли саме вона вирішила піти на цей крок.

Полковник був такий спокійний, такий упевнений у собі. Його питання походили з теорії — її провини, — та вже починали ставати реальністю. Поговорімо про розчарування в житті, казав він, про ті розчарування, які спонукали тебе зробити це. Логіка, фантазія і плутанина почали підкорювати її виснажений розум. Хочеш почитати стенограму суду над Синявським? Вона не знала, хто це такий, — дисидент, якого засудили 1966 року. Почитай, як заперечення еволюціонує у прийняття, як воно звільняє, сказав полковник. Його голос був м’який, мелодійний, блакитне світіння, здавалося, огортало її. «Зберігай свідомість».

Старезна, ядуча, безпристрасна стенограма загіпнотизувала її; здавалося, вона фізично перебувала на тому показовому суді. Відчувала, що здається. Знесилене відкидання особистих звинувачень наближали її до того, аби погодитись із всеосяжним прийняттям провини. Все просто, дуже просто, казав він, всього лиш треба визначитися з тим, як вона зрадила, коли і наскільки сильно.

Він майже зламав її, цей чемний полковник у випрасуваній формі, однак вона пручалася й не давала затягнути себе в ту чорну діру. Її ж бо звуть Домініка Єгорова. Вона була балериною, офіцером СВР, горобчиком, натренованим маніпулювати свідомістю інших. Вона кохала, і її кохали у відповідь. Заплющила очі й високо знеслася над Москвою, летячи уздовж річки, високо понад полями й лісами, змахнула крилом над Бутово, над вузькою могилою, в якій лежала Марта Єленова, засипана замерзлою землею.

Марта надала їй сили, й вона вирвала свій розум із провалля, пошукала в собі, віднайшла все, що вони дали їй для спротиву їм самим, включно з галюцинаціями, яким Домініка зраділа. Вона лежала у своїй камері, але це було ліжко в Гельсінкі, а болюче світло, що лилося їй у вічі, було місяцем Фінляндії, вона лежала рівно, відчуваючи на собі його вагу. Лихоманка й озноб були його ласками. З її запаленого ока текли сльози кохання, які він збирав своїми поцілунками. Вона перевернулася на матраці, поклавши кулаки під живіт, щоб спинити біль.

Хай навіть руки їй німіли від пасків, вона однаково почувалася сильнішою. Доторкнулася до секрету всередині себе, він був глибоко захований, та вона все одно відчула його. Вона могла думати про нього, знаючи, що їм не вдасться накласти на нього своїх лап. Мати сказала їй Опиратися, Битися, Вижити. Вони слабшали, а вона, на противагу, сильнішала. Їхні кольори миготіли, все вмикались і вимикались.

Вона повторювала їм, знову і знову, що не зробила нічого поганого, вона не може нічого сказати, бо нема чого казати. І що гучніше вони кричали, то веселіше їй було від того. Так, вона раділа — вона полюбила цих чоловіків і жінок, що мордували її, полюбила осяяного бірюзовим полковника. Вони знали, що не зможуть продовжувати вічно, в них закінчувався час. І вони нічого не отримають, хіба що вирвуть із неї зізнання.

***

Високо понад зубчастими дахами Лефортова, Луб’янки і Ясенєва ефір повнився шифрованими повідомленнями, питаннями й відповідями, пріоритетами й термінами. З Вашингтона надходила інформація про випадок з Буллардом. Вашингтонська резидентура наставила антенки, водила контакти на обіди, зустрічалася з налаштованими на співпрацю американцями в підземних гаражах, на стежинах національного парку «Чизапік і Огайо» чи на темних, мощених бруківкою вулицях Джорджтауна та Александрії. Чутки, що надходили з Мін’юсту США, вказували на те, що до контакту з російською розвідкою в Гельсінкі Буллард перебував під підозрою вже рік. Його арешт у Вашингтоні вже був спланований, проте неочікувана закордонна поїздка змусила їх відкрити карти.

Офіційні американські джерела недооцінили втрату посібника — не так уже й багато чого потрапило в публічний доступ, однак витік від «високопоставленого джерела з уряду» описав цей випадок як «непоправну втрату інформації стосовно національної безпеки». Затим послідували вимоги з Конгресу розпочати дослідження звітності. Вся ця метушня, ці взаємні докори і звинувачення були частиною багатошарового окозамилювання, підготовленого й розповсюджуваного полчищами джерел, які й самі ні про що не здогадувались, а також відбірних базік, а керував усім цим начальник контррозвідки Саймон Бенфорд, маючи на меті запевнити росіян, що посібник, який вони отримали, був справжній. А як на додачу виявиться, що це допоможе захистити агента ДІВУ — якщо вона й досі жива, — тим краще.

Управління СВР Р (аналіз) та Т (наука) подали звіти. По­передній аналіз документа Національної служби зв’язку США, переданого Буллардом, показав, що документ справжній і не підроблений. Офіцери Управління Т, експерти з комунікацій ФАПСІ та науковці з Санкт-Петербурзького університету інформаційних технологій взялися за вивчення посібника, консультуючись із Міністерством оборони, аби визначити вразливі місця в обширній американській мережі. З бюджету на оборону попросили фінансування на розробку програмного забезпечення, кібер-додатків та інших інструментів для потенційного використання проти оцінених слабких місць системи.

Позаяк вони хотіли вірити, knyaz’ki, князьки з Кремля досягли консенсусу. Матеріал автентичний, і це неабияка удача, хай навіть американцям і відомо про його втрату. Викрасти інформацію з-під носа в американської розвідки стало тактичним тріумфом, демонстрацією російської майстерності й таланту. А те, що Булларда заарештували, — це вже його власна невдача, вочевидь, результат тупості, неакуратності й жадоби. Кремлю плювати на його подальшу долю. Тепер він морока американців, і йому світять три довічні ув’язнення.

Дума похвально оцінила роботу резидента Волонтова і всієї гельсінської резидентури. На вечірній церемонії в позолоченій Андріївській залі Великого Кремлівського палацу, оздобленій двоголовими орлами там, де колись висіли червоні зірки, першого заступника директора СВР Єгорова нагородили другою зіркою генерал-лейтенанта. Президент Путін особисто вручив Єгорову довгастий, обшитий фетром футляр з двома зірками, тричі поцілував і обдарував фірмовою крокодилячою усмішкою, якою президент висловлював підбадьорення і схвалення. Церемонія підвищення в рангу збіглася з вихідними й на два дні затримала звільнення Домініки.

У понеділок після сніданку Ваня нарешті зробив необхідні дзвінки. В КР, в Управління внутрішніх розслідувань і, зрештою, у ФСІН — психів зі Служби виконання покарань, демонічне сíм’я гулагів. Він представлявся, послуговуючись уже новим званням — генерал-лейтенант Єгоров, — і наказував їм закрити справу. Бо виглядає це все вже надто недобре, вона ж бо, Господи прости, донька його брата. Ні, він не хоче, щоб вони перейшли на Другий рівень. Ні, він не дає дозволу на використання наркотиків, курс сенсорної депривації чи сильніший електричний шок. «Що з вами не так, люди? Таке роблять з падлючими зрадниками, як той кріт, що й досі гуляє на волі, — подумав він. — Якщо вона ні в чому не зізналася, значить, нема чого визнавати», хоча біс його знає, що там робиться в Гельсінкі, коли справами керує той sliznjak— слизень — Волонтов. «Відмийте її і пришліть до мене, її мати непокоїться, вона потрібна мені на роботі», — сказав він з батьківською турботою.

Полковник Дигтяр особисто приніс у камеру картонну коробку з її одягом і лишався там, поки вона роздяглася, повернула робу — державну власність — і одяглася перед ним, її гомілки й стегна вкриті синцями, нігті аж пурпурові, ребра просвічують. І всього цього досягнуто за такий короткий час. Її вивели нагору, до ґратчастих дверей, вона вийшла на засніжену вулицю, заповнену шумом трафіку й вихлопами від автобусів, і трохи пройшлася пішки, щоб відчути землю під ногами, над головою їй клубочився пар її дихання. Накульгування зараз було помітніше, і в неї тремтіли ноги, та вона зосередилась на тому, щоб піти звідти, випрямивши спину й помахуючи руками. Під манжетами пальта все одно виднілися сліди на зап’ястях.