***
Домініці снилася в’язниця, коли вона спала у своєму ліжку або в кріслі у вітальні, доки її мати прала простирадла, просякнуті отрутою, що виходила з її тіла. Вона зайшла у шафу в коридорі, зачинилася в ній і стояла в темряві, заново переживаючи ті часи в ув’язненні — запахи і звуки, клац-клац, клац-клац — і відчуваючи задоволення від усвідомлення, що може вийти на світло, коли їй заманеться. Вона зв’язувала собі руки колготами й міцно затягувала вузол зубами, щоб відчути власний пульс. Коли всі ці страхи покинули її, вона тихо заплакала, сльози зрошували її щоки. Мати грала на скрипці кожен день, по півгодини, в той час як Домініка сиділа на підлозі й робила розтяжку, піднімала ноги до болю в животі й відтискалася від підлоги, доки не починали труситися руки. Першого вечора мати скупала її, сидячи біля ванни, але зараз Домініка вже стояла у ванній кімнаті сама, дивлячись, як поволі зникають сліди, спостерігаючи своє зцілення. Вона кивнула своєму відображенню в дзеркалі. Їй кращало, і разом з цим відчуттям звільнення в ній раз по раз здіймалася брунатна фуга, червона лють. Це була глибинна злість, яку можна легко контролювати, тривка, якою вона може живитися.
***
Домініка Єгорова сиділа в кріслі перед столом свого дядька, в його кабінеті на адміністративному четвертому поверсі штабу СВР у Ясенєві. За вікном, куди сягав зір, простягався засніжений сосновий бір, а далі — голі поля й рівний горизонт. Крізь панорамне скло струмувало сонячне світло, підсвічуючи половину дядькового обличчя, але більшу частину занурюючи в тінь. Половина його скотинячої жовтої аури була поплямована тінню, інша половина підсвічувалася сонцем. Ваня Єгоров відкинувся, запалив сигарету й поглянув на свою небогу. Вдягнена вона була у просту білу блузу, застебнуту під шию, і синю спідницю. Її темне волосся було ретельно зачесане. Була вона схудлою і блідою.
— Домініко, — сказав Ваня, наче вона щойно повернулася з круїзу по Волзі. — Я був радий чути, що неприємність закінчилася. Розслідування в гельсінській справі завершено.
— Так, — сказала вона, дивлячись в одну точку на стіні за ним.
Ваня пильно поглянув на неї.
— Тобі не треба хвилюватися. Кожен офіцер, що бере участь в операціях, в якийсь момент своєї кар’єри проходить розслідування. Така вже суть нашої роботи.
— А щодня по чотири години сидіти прив’язаною і облитою холодною водою перед вентилятором — це також суть нашої роботи?
Вона сказала це спокійно, без запалу.
Ваня, скривившись, глянув на неї.
— Тварюки, — сказав він. — Я вимагатиму перевірки.
«Перевірки перспектив своєї кар’єри», — подумала Домінка. Вона кивнула на нову грамоту на стіні:
— Вітаю з підвищенням, дядьку.
Ваня поглянув на підпис і стрічку й пробігся пальцем по розетці на лацкані.
— Так, дуже дякую. Але як щодо тебе? Що мені робити з тобою?
Наче їй дають вибір, подумала вона. Однак мала дещо на думці.
— Ну, оскільки я повернулася, то готова відправитися, куди тільки ви мене відправите. Звісно, рішення лише за вами, але я б дуже не хотіла повертатися у «п’ятий». Чи можливо мені перейти на посаду, запропоновану генералом Корчним в Американському відділі?
— Я спитаю в нього, — сказав Ваня. — Впевнений, він погодиться.
— І ще дещо, — сказала Домініка.
Вона подумала про всіх них, про свою тюремну камеру, відчула, як стискається горло, і знала, що обличчя й шия в неї зашарілися. (Пункт 47: напружте шию й обличчя, аби надати природності емоції чи оргазму.) Ваня чекав.
— Я хочу продовжити роботу над справою Неша, — зненацька сказала вона, утримуючи його погляд своїм.
Ваня сперся на спинку крісла й замислено поглянув на неї.
— Оце так проханнячко. Сама знаєш, полковник Волонтов вважав твій прогрес в операції проти того американця надто повільним.
— З усією повагою, та полковник Волонтов скотина, — сказала Домініка. — Йому геть байдуже до операції. Він нічого не робить для сприяння як твоїм інтересам, так і інтересам Служби. А зараз, коли я далеко від його брудних поглядів, мені байдуже до його думки.
Ваня відвернувся й поглянув у вікно.
— А що там з Нешем?
— Я розвинула з американцем тісні стосунки, — сказала Домініка. — Ми часто бачились, як ви й передбачали. А до мого від’їзду з Гельсінкі ми… зблизились.
— І ти вважаєш, що тобі вдалось визначити, чим він займається?
Він продовжував дивитися у вікно, його жовта корона ставала дедалі насиченіша. «Він погодиться, — подумала Домініка. — Для нього це аж надто важливо».
— Безсумнівно, — сказала Домініка. — Попри нездоровий інтерес полковника Волонтова, Нешева pylkyi — палкість — лише зростала. — Домініка не зводила очей із дядька. — Та, на жаль, в’язниця й допити дещо розладнали наш роман.
Ваня обмірковував цю ідею. Йому було вкрай потрібно упіймати крота. Його небога знає Неша краще за будь-кого, і тепер вона точно мотивована. Однак вона все одно змінилася — безсумнівно, перебування в Лефортові вплинуло на неї, — вона видавалася одержимою, заведеною. Невже вона закохалася в Неша? Чи хоче проводити більше часу поза Москвою, на Заході чи?..
— Дядьку, мені поставили до відома, — м’яко кинула Домініка, прочитавши його думки. — Мене відновили на службі, моє досьє чисте. Я найкращий офіцер, найкраща нагода вийти на американців і дізнатися, хто цей російський зрадник. Ця операція стала моїм особистим викликом. Я хочу знову зіграти проти них.
— Говориш ти доволі впевнено, — сказав Ваня.
— Так і є. І так має бути. Це ж ти створив мене, — сказала Домініка.
Вона побачила, як Ваня аж роздувся від цих слів, його марнославство роздалося над його головою, як жовта кулька.
— І як ти це зробиш? — спитав Ваня.
Домініка знала, що тут треба легенько смикнути за одну ниточку.
— Я покладатимусь на твої поради й настанови, а також на керівництво генерала Корчного.
— З генералом Корчним у цій справі ще не говорили, — сказав Ваня.
— Я лише припустила, що логічніше починати роботу з його відділу, — сказала Домініка. — Якщо маєте якісь інші ідеї…
— Я подумаю над залученням Корчного, — сказав Ваня.
«Дядечко подумає над тим, що вже й так давно вирішив», — подумала Домініка.
— Яким би не було рішення, ми триматимемо все у суворому розмежуванні, razdelenie. Кожен крок я обговорюватиму з вами або з кимось, призначеним вами.
— А ти знаєш, що Неш завершує своє завдання в Гельсінкі? — сказав Ваня.
Він оглянув її обличчя, шукаючи якоїсь реакції, та нічого не знайшов.
— Я не знала, — сказала Домініка. — Але це не важливо. Він ніде не сховається.
***
В Ясенєві почали ширитися чутки. Пішов поголос, що небога Єгорова повернулася з Фінляндії і вже знову працює; саме в тій країні Служба досягла великих успіхів, але нікому ні слова. Єгорова якось причетна до цього? Що кажуть про розслідування? Звичайне зловживання службовим становищем чи щось іще? Виглядала вона так само, але якось трохи інакше, схудла. Якось інакше дивилася на людей божевільними, незмигними очима. Зараз працює в особистому кабінеті в американському відділі Корчного. Спеціальна робота для небоги заступника директора, не дивно, але це не лише semeystvennost’, не лише звичне кумівство. Ви тільки гляньте на ті очі, це очі лускунчика — і не того, що в балеті.
Вона звернулася до генерала Корчного з проханням взяти її до свого відділу. Він спинився й поглянув на неї з-під кошлатих сивих брів, його пурпурове світіння величне.
— Я схиляюся перед вами за вашу незламність у Лефортові, — тихо промовив він.
Домініка зашарілася.
— Ми більше не говоритимемо про це, — сказав Корчной.
Того дня Корчной сидів із заступником директора, вони попивали коньяк і розмовляли про Ваніну операцію з відновлення стосунків між Домінікою й американцем для продовження пошуків крота. Корчной висловив зацікавленість, попросив Ваню затвердити переведення Домініки до Американського відділу.