Кабінет Бенфорда нагадував ательє розпутного професора забутого середньозахідного коледжу. Подертий і вицвілий диван під стіною в глибині був повністю завалений стосами папок, деякі з них попадали на підлогу, де валялися абияк, ніби розсипані покерні фішки. З іншого боку кімнати стояв Бенфордів стіл, завалений переповненими ящиками для кореспонденції, поставленими по троє один на одного. Пачка газет загрозливо зависала в іншому кутку. На стінах висіли невеличкі фотографії в рамках — зернисті, чорно-білі — не дружини, дітей чи родичів, а мостів, пеньків, лісових стежин і засніжених провулків між закинутих складів. Нейт зрозумів, що це знімки сумнозвісних місцин, давнішніх місць відправки сигналів, закладок, тайників. Це Бенфордові діти. Позаду Бенфордового столу висіла обрамлена фотографія необарокової будівлі страхового товариства «Росія» в Москві, відомого також як Луб’янка.

— Сідай, — сказав Бенфорд, його голос був хрипкий і тихий.

Бенфорд був присадкуватий і пузатенький, з великим лобом і нечесаним волоссям кольору солі з перцем, пасмо якого стирчало з одного боку. Він поглянув на Нейта великими, темно-карими коров’ячими очима крізь довгі, майже жіночі вії. Пухкі щоки обрамляли невеличкий рот, котрий постійним смиканням і кривлянням висловлював Бенфордову цілковиту огиду, чи то радше презирливу зневагу, до справи, над якою він нині працював.

— Я прочитав твої заключні звіти з Нью-Йорка, — сказав він. — Попри граматику, вони задовільні.

— Дякую, мабуть, так, — сказав Нейт.

Він обачно прибрав кілька папок і всівся на край дивана.

— Тобі подобається МАРБЛ? — спитав Бенфорд. — Ти йому довіряєш?

— Я зву його Дядьком, якщо це те, що ви маєте на увазі, — сказав Нейт. — Ми з ним доволі близькі.

— Я не питав, чи ви з ним займаєтесь фроттажем, — сказав Бенфорд. — Я спитав, чи ти йому довіряєш.

— Так, я йому довіряю, — сказав Нейт. — Він працює на нас уже чотирнадцять років.

Рот Бенфорда нетерпляче викривився, коли йому повідомили те, що він і так знає.

— І гадаєш, ця нова інформація від нього, ці підказки, натяки і сліди розвідників і кротів, вона достовірна?

— Мені вона видається такою, — сказав Нейт, відразу ж пошкодувавши.

Бенфорд роздратовано надув щоки.

— То видається, чи ти так вважаєш?

Нейт глибоко вдихнув.

— Я вважаю, що ця інформація достовірна. Якби згодували МАРБЛу барієву суміш, сліди були б чіткіші, упізнаваніші.

Нейт став чекати наступної серії кривляння й надимання губ.

Бенфорд поволі звів голову.

— О так, барієва суміш. Звідки ти це знаєш, читав історію? — він перевів погляд до стіни. — Ти знаєш, хто це? — спитав, показуючи на маленьку чорно-білу фотографію чоловіка в окулярах з товстими скельцями, з квадратним підборіддям і прилизаним волоссям.

— Це Енглтон, так? — спитав Нейт.

— Для тебе Джеймс Джезуш, — сказав Бенфорд. — Упродовж десяти років він вважав, що кожен радянський агент був подвійним шпигуном, що кожного добровольця насправді підіслали нам, а будь-яка інформація — це дезінформація. Це був привабливий і отруйний параноїк, цілковито переконаний, що його нічні жахи — це реальність. Може, він і мав рацію. Я тримаю тут його фото, аби пам’ятати, що не можна відновлювати його дурдом. А тепер щодо МАРБЛа. Я також довіряю йому.

Нейт кивнув. Його погляд перенісся до іншого боку кімнати — до книжкової шафи, заваленої паперами і книгами. На горішній полиці лежали абияк запхані п’ять томів у шкіряній оправі. Бенфорд упіймав його погляд.

— То «Вітер у верболозі»: книжки про пацюків і кротів.

Кілька секунд Бенфорд не зводив погляду з Нейта, його обличчя рухалось, чи то нагромаджуючи несмак, чи в глибокій задумі, так відразу й не скажеш. Нейт тримав рот на замку — єдиний можливий порядок дій. Ох цей мізантроп. Двадцять років полювання на кротів, дубль-трапів і потрійних схрещень. Обривав мережі, глушив підпільне радіо, арештовував шпигунів. Чорно-білі кінохроніки з зіщуленими чоловіками, яких виводять із зали суду з накинутими на голову куртками і скутими руками. Поле битви Бенфорда.

Він був ясновидцем, так казали, ерудитом, який смакував візантійський світ омани, подвійних ігор і заплутування слідів. Нейт прибрав тремтячі руки, пробіг довгими пальцями по волоссю, його розум, либонь, нагрівся надто сильно, аби приносити користь. Нейт уже бачив, що нещодавній МАРБЛів звіт про кротів і розвідників для Бенфорда був тим самим, що й мішок з пацюками для тер’єра.

— Я підозрюю, він покличе тебе працювати з ним, — якось сказав йому шеф. — Щасти тобі в цьому.

— Я хочу, щоб ти попрацював над інформацією від МАРБЛа, — сказав Бенфорд. — Починаючи від сьогодні. Забирай свої речі з ВОРу. Нікому не кажи, чим займаєшся. Будемо шукати інформатора.

— Мені повідомити шефа? — спитав Нейт. — Сказати йому, як зі мною зв’язатися?

— Нікому. Я сам йому скажу, якщо спитає. Але він не питатиме. Ми нікому не розповідатимемо про ці підказки. Ні бостонській, ні нью-йоркській резидентурі, ні тим лайдакам з ФБР, ні тим довбням з РУМО, ні РНБ, ні комітетам Конгресу. І не тим сраним засранцям у Вашингтоні, через чиє бздіння й починається вся ця срань з витоками. Лише ти і я. Гадаю, ти схвалюєш такий план дій?

Нейт кивнув.

«Бути Бенфордовим прислужником — це чи то неабияка честь, чи ж каторга», — подумав Нейт, та однак це нічого не важило. Його кар’єрний шлях заглух після Гельсінкі. Такі добродійники, як Форсайт і Ґейбл, і досі були у Грі, але не в змозі підтримати його. Нейт поглянув на блискучого, смиканого Бенфорда й вирішив. Він добре справлявся з внутрішніми операціями, знав Росію й міг зробити внесок. Навряд чи Бенфорда можна розглядати як патрона — такий мізантроп і буркотун ніколи б не згодився когось наставляти, — але Нейт вирішив розділити його долю, поринути у контррозвідку, дізнатися про окутаний туманом світ, в якому квітнув Бенфорд. Може, вдасться врятувати свою репутацію. Хай там як, а чи не вперше від часів Ферми Нейт припинив турбуватися про майбутнє.

***

Нейта тихенько призначили в незатребуваний кабінет у кутку Відділу контррозвідки. В коридорі панувала цілковита тиша. Там взагалі хтось є, хтось працює? Чи зараз у кріслі повернеться усміхнений, висушений скелет матері Нормана Бейтса, щоб привітати тебе?

— Ось, прошу, — сказала секретарка, підморгнувши йому, чи, може, то просто її тик. Це така неясна головоломка, як сказав йому Бенфорд, звикнеш.

Його новий кабінет був затхлий, без вікон, з голими стінами. Шпалери поштрикані кнопками… що такого висіло там? Шухляда столу, яка скрипіла при відкриванні, була заповнена обстриженими нігтями, що тоненьким шаром вкривали її дно. Кабінет поруч належав Еліс ПНВ (прізвище не відоме). Це була квадратна жінка за сорок, чи то п’ятдесят, а може, й шістдесят, з червоними щоками і м’ясистим носом, світло-каштановим, коротко стриженим волоссям, зачесаним наперед та в боки, як у Наполеона. Вона носила черевики тюремної наглядачки, була клишонога і швидко ходила. З Нейтом розмовляла, як і з усіма іншими, — схиливши голову набік і подавшись уперед, наче переповідаючи якусь таємницю чи конфіденційну інформацію, чого, ясна річ, ніколи не робила, як і ніхто й ніколи у Відділі контррозвідки.

У перші дні колеги приходили до нього, аби єхидно розповісти, що Еліс у відділі справжній «ветеран». Казали, що вона завжди була там. Казали, що насправді це вона вбила Троцького. Казали, біжучи назад до своїх кабінетів, що вона трахалась із Алланом Пінкертоном29. ВКР, Острів зламаних іграшок. Нейт перевірив за дверима, чи під стіною бува не зачаївся Бу Редлі.

Бенфорд сказав Еліс допомогти Нейту. Вона сиділа за своїм столом — її кабінет був, взагалі-то, сонячний, на картотеці буяли папороть і герані, — виставивши свої рипучі, туфлі.

— Вам багато чого невідомо, — сказала вона. — Тож ось що ми маємо: у нас є агент, субмарини, Нова Англія і зустрічі у Бостоні та Нью-Йорку. МАРБЛ говорив про службу обслуговування субмарин і п’ять років. О’кей, — сказала вона, — то з чого почнемо?