— Зі списків персоналу морського флоту? — запропонував Нейт.

— Нєа, — сказала Еліс, обертаючись у кріслі. — З обіду.

Вони сиділи на горішньому поверсі кафетерію. Нейт колупав салат, Еліс налягала на суп. Підійшла подруга Еліс Софі, тупцяючи своїми товстими ногами та відсапуючись після підйому сходами мезоніну. Вона працювала в УСД, де ще й досі вели облік іржавих радіоактивних атомних субмарини — «Оскарів», «Тайфунів» та «Акул» — в Оленьїй Губі і Полярному, бо це й досі мало значення, сказала вона, стиснувши вуста, хай там що кажуть на сьомому поверсі. Їй було п’ятдесят, і вона мала чорнюще, як смола, густе волосся й чорні брови — профіль з кносського фризу. На ній були чорні колготи, чорна пишна сукня, чорні ортопедичні туфлі із закрученими носками. На зап’ясті — чорна резинка для волосся на випадок необхідності.

Вона поставила на стіл ланчбокс із «Сейлор Мун» і заходилася діставати звідти пластикові коробочки і контейнери, палички й ложечки, що стояли самі по собі, а ще пляшечку з заправкою до салату. Софі глянула на Нейтів салат і налила на нього трохи своєї заправки.

— Спробуйте, це домашня.

Заправка мала в собі бальзамічну солодкість вперемішку з діжонською гірчицею і, на відміну від тих соусів, що він колись куштував, була ще тепла. Він сказав їй це, і Софі просяяла.

Еліс наказала їм припинити клеїти дурня, передала Софі, що їм необхідно дізнатися, і, торохтячи без угаву, взялася за каррі, примруживши очі — чи то пригадуючи, чи то від задоволення їжею, або ж і те, й інше. Нью-Лондон, Коннектикут. Портсмут, Нью-Гемпшир. Брансвік, Мен. Лише три бази. Субмарини великі. Їх ремонтують тільки в одному місці, вони застарівають, їх постійно переобладнують, як було з «Акулами» в кінці 1980-х. Вони називають їх «Щуками», насправді, вони набагато тихіші, і Еліс повернулася у свою колію. «Ілектрік боут воркс», велика верф у Ґротоні, Коннектикут, на річці Темзі, поблизу Нью-Лондона. Почніть звідти, сказала їм Софі.

Монітор ЕВМ у кабінеті Еліс був катодно-трубково-архаїчний, тож імена на ньому ледь повзли. База даних служби безпеки, посади працівників, список активних службовців Морського флоту США і розклад чергувань підрядників. Еліс водила своїм чоловічим пальцем по екрану: ні, ні, більше семи років, менше трьох, ні. Вище керівництво «Ілектрік боут» і «Дженерал дайнемікс», звісно ні. Еліс діяла швидко — дивилась на ім’я, проглядала інформацію і йшла далі. Вже три десятки років вона витягувала імена зі списків. У них було два стоси паперів, і Нейт припинив сперечатися про «вірогідних», бо Еліс була дуже швидка. Вона мала своїх «передовиків», свою Улюблену одинадцятку, як вона називала їх, і взялася проходити свій священний обряд: місце роботи, заробітна платня, податки, місце проживання, телефон, інтернет, автомобіль, банківська інформація, сімейний стан, освіта, діти, арешти, розлучення, поїздки, батьки, виділена лінія інтернету чи звичайне підключення, натурал чи гей.

— Наскільки ж гарно ви підготували нашого розвідничка? Чи далеко дісталися? Так далеко, як я? — прошепотіла екрану Еліс.

За три дні Нейт та Еліс принесли Бенфорду список, і він стукав кінчиком свого олівця по кожному імені, проглядаючи профілі, стук, стук, стук, потім відкинув олівець і дав Нейтові аркуш.

— Це Дженніфер Сантіні, — сказав Бенфорд, позіхнувши, такий собі недбалий вчений з непокірним волоссям.

Еліс штурхнула Нейта — от бачиш, я ж тобі казала — і пхикнула.

— Треба копнути глибше, але я й так певен, що вона — це і є наш хлопець, — сказав Бенфорд. Глянув на Нейта: — Поїдемо до Нью-Лондона й подивимось, що там і як.

Змішати чавлений часник, кріп, сушене орегано, перемелені стручки сушеного перцю, діжонську гірчицю, цукор, сіль, перець, натертий сир пармезан з однією частиною бальзамічного соусу та трьома частинами оливкової олії сорту каламата й перемішати до стану емульсії.

29

Аллан Пінкертон (1819-1884) — засновник першого американського детективного агентства.

Попри чудесну літню погоду, Нью-Лондон був тьмяний і понурий, часи його комерційної й культурної слави минули (вони завершились у 1860-ті, коли зник китобійний флот). Колись жвавий порт на Темзі, що в часи Другої світової війни бачив потрійні ряди сірих корпусів, цілий ліс щогл, антен і димарів, які м’яко колихалися на хвилях, нині перетворився на водний місячний пейзаж перекошених, обляпаних нафтою пірсів та іржавих складів з проваленими дахами. Дво- і триповерхові обшиті вагонкою будинки, здебільшого на дві родини, вкривали пагорби над річкою. Чорні, вкриті руберойдом дахи — на відстані двох витягнутих рук, між балконами других поверхів висіли натягнуті мотузки для одягу. Дротяні огорожі по пояс і хиткі ворота, поїдені солоним повітрям, позначали межі крихітних передніх дворів і зарослих бур’янами задвірків.

На тому боці річки, у Ґротоні, на кілька миль уздовж берега розтягнулася верф «Ілектрік боут» — ціле місто кранів, стовпів пари і склепінчастих дахів заводів. Ледь видима з того боку масивного плавучого сухого доку, що виходив на море, розмірами з круїзний корабель, захована від російських супутників-шпигунів, стояла високо поставлена на блоках величезна матово-чорна атомна субмарина, формою схожа на сигару, із загорнутим у важкий пластик семилопатним гвинтом.

Нейт не знав, чого чекати. Туди вони прибули потягом — Бенфорд не вмів кермувати — і зараз стояли на платформі, як два болгарські свинопаси, що приїхали до Софії на вихідні, а не мисливці на крота, що розшукують підготовленого центром агента. Йому було не до кінця зрозуміло, чи то Бенфорд такий ощадливий, божевільний, а чи просто задля конспірації наполіг, щоб вони разом поселилися в баштовій кімнаті в готелі «Королева Єлизавета» — нічліжці в скрипучій вікторіанській халупі на лісистому пагорбі. І постійне ходіння на оглядини, як він називав це, — п’ять, шість, дванадцять годин на день, під час яких цей балакучий головатий какаду торочив Нейтові про ОГПУ, НКВД та Кембриджську п’ятірку, прямо як той підручник з історії Холодної війни.

День перший: вони прочесали весь пагорб, зранку — знизу вгору, ближче до вечора — згори вниз, оглядаючи будинки, машини, припарковані близько одна до одної уздовж хідника, бур’яни, що розповзлись на тротуари, запнуті портьєри на вікнах. Шукали вірогідних місць відправки сигналу, сховків, ближніх парків — ознак перебування агента. Нічого не отримали.

День другий: у різний час пройшлися біля будинку Сантіні, щоб відзначити, в якому положенні жалюзі, чи пересували порожній горщик для герані, що могло б слугувати сигналом. Уночі діяли обачно, пройшли повз темний будинок лише раз, побачили тьмяне світло за жалюзі в горішній кімнаті. Сидить у темряві, виглядаючи на вулицю? А може, має іншу квартиру, орендовану на вигадане ім’я, для зустрічей з керівником? Нічого не отримали.

День третій: мимохідь запитали про неї в запилюженому сімейному магазині на розі. Її ніхто не знав, усім байдуже. «Сука, як же це ми, мабуть, виглядаємо, — подумав Нейт, — містик із контррозвідки та його молодий посіпака», і переповів Бенфорду жарт, але той сказав йому, якщо він не пильнуватиме, то відправить його додому, на що Нейт відповів:

— Що пильнувати?

Вони ж просто займаються дрочкою у Нью-чорт-йому-в-сраку-Лондоні, Коннектикут. Нічого не отримали.

Вони працювали на грані; Бенфорд вирішив тримати цю справу якнайдалі від ФБРівських лап з їх пістолетами і бейджами.

— Якщо вона підготовлений Центром агент, то внюхає халепу ще задовго до того, як до її ґанку хтось під’їде. Змиється за дев’яносто секунд, побачивши або почувши те, що їй не сподобається. Їх так тренують.

Треба зробити все самим.

День четвертий: вони знову повторили все. Тієї ночі шторм хитав дерева і грюкав віконницями їхньої кімнати, обірвало електрику, та радіо на нижньому поверсі працювало від батарейок. Нейт прокинувся від спалаху блискавки й побачив, як Бенфорд сидить у кріслі біля вікна, дивиться на бурю з серйозним і моторошним виглядом. Він бачив обличчя дванадцяти російських агентів ЦРУ, що зникли за один рік, 1985-й, у Рік шпигуна, всі жертви Еймса і Ганссена, жертви незбагненної зради, що згодувала їх ненажерливим доменним печам Радянського Союзу.