Одначе така несподівана удача розвідки становила й серйозний ризик. Заходи безпеки були недостатні, а сама справа дуже вразлива. Незворушний і досвідчений Голов так-сяк залагоджував справу, а його кураторство над тією білявою курвочкою було майстерне, проте вони не могли нічого вдіяти: жоден режим, спецпідготовка чи технічні засоби не могли гарантувати цілковитої безпеки ЛЕБЕДЯ. Єгоров запалив сигарету руками, що почали злегка труситися.

Існувало дві вразливі точки: Голова, як резидента, ясна річ, можна було постійно пасти, моніторити його діяльність, слідкувати, прослуховувати й контролювати. Та він був надто вправний, надто обачний, аби привести хвіст за собою на зустріч. До всього, він мав свою віддану команду «Зета», що складалася з фахівців із контрспостереження, які слідували за своїм шефом, подібно до групи спостереження противника, на тій же відстані й використовуючи ту ж техніку для виявлення й перешкоджання шпигуванню за резидентом. Утім ЛЕБІДЬ становила більшу проблему. Вона тинялася Вашингтоном, навіть не задумуючись про збереження анонімності, і її можуть випадково побачити з Головим, або ж вона може звернути на себе непотрібну увагу. Жодна профпідготовка не може контро­лювати цього.

Але якщо хтось помітить витік чи бодай знайде зачіпку, американські кротолови повилазять зі своїх нір і вже точно не припинятимуть пошуків. Звідки ж може статися такий витік? Наприклад, від якогось сучого сина, зрадника із СВР, яким керує Натаніель Неш, американський офіцер ЦРУ, ось від кого. Єгоров гахнув кулаком по столу. Це хтось із цієї будівлі. Хтось, кого він, вірогідно, знає.

Поза обмеженим списком було лише з півдюжини високопоставлених офіцерів, котрі непрямо знали про ЛЕБЕДЯ й були залучені до цієї справи. Ваня подумки перечислив їх: чотириокий Юрій Назаренко, директор Лінії Т (Наука і Технології), начальники Ліній П (Планування та аналіз операцій), ОТ (Техпідтримка) та І (Комп’ютерний центр). Троє офіцерів знали, що залучені до виняткової справи, й могли здогадатися, де вона проводиться. Вони не знали особи ЛЕБЕДЯ, зате мали доступ до чорнових звітів, тож звідти можна було зібрати трохи інформації. Попри їхні чини й посади, всіх їх слід було перевірити, тож для цього завдання Ваня мав гнома — Олексія Зюганова, директора Особливої Служби ІІ, Контррозвідки, Лінія КР.

Єгоров знав, що перспектива внутрішнього розслідування проти власних же колег настільки наблизить Зюганова до стану upoenie — щирого екстазу, — наскільки це взагалі можливо, лишень, вірогідно, поступаючись його роботі у підвалі Луб’янки. Ваня дав гному всі повноваження для цієї операції, і маленький чоловічок з великими вухами і люб’язною посмішкою пішов щасливий, його розум старанно працював.

Єгоров виглянув з вікна свого директорського кабінету. Хто ще може становити загрозу для ЛЕБЕДЯ? Ясна річ, Директор. Мабуть, щось із півдюжини людей з виконавчого секретаріату, офісу президента, офісу міністра оборони. Однак Єгоров мало що міг вдіяти з людьми поза його впливом. Хто ще? Варто звернути увагу лише на ще одного старшого офіцера — Володимира Корчного, директора Першого департаменту (Америка і Канада), котрий, попри те що не відав про справу ЛЕБЕДЯ, був ретельно налаштований на операції, які мали місце в його парафії. Вони були добрими друзями, називали один одного товариськими, сільськими прізвиськами. Володя Корчной був представником старої школи. Йому довіряли й шанували офіцери Служби. А завдяки Службі мав зв’язки, тож чув багато пліток. Нині він керував операцією виходу на Неша.

Єгоров подумав, що останніми днями майже не бачив Корчного й не розмовляв із ним. Його друг старів. До пенсії лишилося, мабуть, усього кілька років. До того часу Єгоров уже стане царем гори й тоді зможе обирати собі протеже, якому передасть Американський відділ. І хай Ваня й знав у глибині душі, що це малоймовірно — неможливо, — щоб зрадник зачаївся в Першому департаменті, все одно вирішив додати до списку Корчного, заради краси гри. Спершу послухає, що йому скаже Служба, тоді — американець Неш. «Za dvumya zaitsami pogonish’sya nі odnogo ne poimaesh», — подумав він. За двома зайцями поженешся, жодного не спіймаєш.

***

Начальник Управління НТР32 Юрій Назаренко стояв на порозі кабінету Єгорова, ніби кріпак, що чекає запрошення в стодолу. Високий і недолугий, навіть у свої п’ятдесят, Назаренко носив товсті окуляри в дротяній оправі, погнуті й подовбані роками недбалого користування. Він мав велику голову, опукле чоло, вуха, як ті закрилки, і дуже погані зуби, навіть як для росіянина. Він був нервовим чоловіком, що сіпався і смикав головою, м’яв великі пальці й шарпав рукави ненастанними маріонетковими рухами. З лівого боку підборіддя в нього була велика родимка, яку Єгоров використовував як об’єкт, розмовляючи з Назаренком, аби лиш не дивитися на непосидючу подобу цього чоловіка. Попри свої недоладні звички, Назаренко мав видатне технічне мислення, належав до тих, хто розумів науку розв’язання задач і вмів застосовувати теорію до оперативних потреб чи розвідувальних процедур.

— Заходьте, Юрію. Дякую, що так швидко прийшли, — сказав Єгоров, начебто Назаренко міг сам обирати час і дату зустрічей. — Сідайте, будь ласка. Закурите?

Назаренко сів, стенув плечима, сплеснув долонями і двічі швидко зігнув великі пальці.

— Ні, дякую, Іване Дмитровичу, — сказав Назаренко.

Його брови піднялися й опустилися, і Єгоров зафіксував свій погляд на його підборідді.

— Юрію, хочу сказати, ви робите важливу справу щодо інформації про американський космічний апарат, яку ми отримуємо. Поки що Служба має похвали за роботу на найвищих рівнях, — сказав Єгоров.

Вірніше, це він поки що отримує похвали за справу ЛЕБЕДЯ.

— Радий чути, Іване Дмитровичу, — сказав Назаренко. — Ця інформація виняткова. Ми з моїми аналітиками надзвичайно вражені особливістю цієї ідеї.

Назаренко кинув погляд через стіл, на байдуже борецьке обличчя Єгорова.

— Звичайно, російські космічні технології, безумовно, не відстають від цього проекту, — додав він, двічі смикнувши кадиком, — але робота американців видатна.

— Я згоден, — сказав Єгоров, закурюючи сигарету. — Хотів наказати вам продовжувати роботу над аналізом та оцінками, а ще хочу повідомити вас, що потік розвідданих тимчасово припиниться. Джерело інформації — дуже вразливе, про це я не можу більше нічого сказати з очевидних причин — має певні проблеми зі здоров’ям і мусить припинити роботу на деякий час.

Єгоров залишив речення висіти в повітрі.

— Сподіваюсь, там нічого серйозного, що могло б обірвати потік? — спитав Назаренко, подавшись вперед у кріслі. Його права нога й коліно злегка завібрували.

— Дуже надіюсь на це, — експансивно сказав Єгоров. — Оперізувальний лишай може викликати ускладнення. Та сподіваюсь, наше джерело скоро одужає.

— Так, звісно, — сказав Назаренко, — а ми продовжимо аналізувати наявну інформацію. Маємо вдосталь даних, так що їх обробка займе деякий час.

— Добре, — сказав Єгоров. — Я знав, що зможу покластися на вас у продовженні роботи.

Він встав і провів Назаренка до дверей, поклавши руку йому на плече, що весь час смикалося.

— Нам важливо отримати цю інформацію, Юрію, але критично дізнатися, як нею користуватися. І саме тут з’являєтесь ви.

Єгоров потис його руку й постояв, дивлячись, як той іде коридором до ліфта. Голова нахилена набік, іде, накренившись праворуч. Назаренко був схожий на ляльку на ниточці, Петрушку з вистави скоморохів.

— Якщо така людина — шпигун, — прошепотів до себе Єгоров, — нам кінець.

Він повернувся до свого кабінету.

***

Керівник Лінії П Борис Алушевський був далеко не Юрієм Назаренком. Він стукнув один раз по рамі дверей кабінету Єгорова й увійшов спокійною ходою, без будь-якої штучності. У свої сорок років він здавався старшим і заздалегідь небезпечним. Він був худий, смаглявий, запалі щоки й випнуті вилиці чисто поголені, але все одно темні. Він мав чорні мигдалевидної форми очі, міцну щелепу й великий ніс. Його чорне, як смола, волосся громадилось на голові густою копицею й було хвилясте, густе й лискуче, надаючи Алушевському вигляду члена Центрального комітету Киргизії з Бішкека. А взагалі ж він був із Санкт-Петербурга.