— Але в Гельсінкі з тобою щось сталося, — сказав Корчной, пораючись біля кухонного столу. — Розкажеш мені про це?

Вона завагалася, збираючись із думками й дивлячись, як він нарізає помідори, часник і цибулю, щоб протушкувати їх у сковороді з гарячою оливковою олією. «Udivitelno, як дивно, він вміє готувати італійські страви», — подумала вона. Кухня відразу ж сповнилася ароматом.

— Американського добровольця, якого я допомагала курирувати, — сказала вона, осушуючи свій келих, — заарештували за кілька хвилин після передачі документа. Резидент був єдиною особою, яка знала про зустріч. Ніхто не міг зрозуміти, як це сталося. Природно, що запідозрили найгірше: ніби це я злила інформацію американцям.

Корчной налив їй ще один келих вина.

— Але зрештою вирішили, що це була не я, — просто сказала вона, закінчуючи розповідь, більше не бажаючи повертатися до цієї теми, не бажаючи брехати йому далі.

— Так. Але до того в Гельсінкі з тобою сталося й дещо інше, — поволі промовив Корчной. — Я читав твої звіти. Попри такі-сякі регулярні контакти з Нешем, фактичного прогресу з ним майже не було.

Домініка вловила тон його голосу, зважила його вибір слів. «Обачніше, — подумала вона, — він розпочав роботу».

— Так, усе правильно, — плавно сказала Домініка. — Він здавався мало зацікавленим, уникав тривалого контакту. Щоб витягнути його, доводилось попітніти.

Цікаво, він уловив брехню?

— Дуже дивно. Жінка з твоєю вродою. Молода, приваблива, незаміжня, офіцер розвідки, що живе за кордоном…

Корчной не закінчив думки. Томатний соус закипів.

Домініка подивилася, як генерал влив трошки бальзамічного оцту в сковорідку, розмішав і почав відривати у соус шматочки базиліку. Його гало дедалі яскравішало. Вона мовчала, спостерігала, як руки Корчного відскубують листочки від стеблинки.

Він поглянув на неї. Ні Бенфорд, ані Нейт не розповідали йому, що в Гельсінкі її завербувало ЦРУ, але він знав, що відповідь саме в цьому. «Ну що ж, перевернімо чашку», — подумав він.

— Тобі винятково щастило аж до цього моменту, моя люба, — м’яко сказав Корчной. — Навіть зараз, коли Радянського Союзу вже давно нема, chudovishiye — чудовисько — сховалось під самою поверхнею.

Домініка відчула непідробну тривогу; він затягує її, вона розуміла це. Не так уже й розумно, зрештою, вона поводилась із ним. Він запідозрив її, ні, цей старий fokusnik — штукар — знає. Якщо вона збреше, продовжить виказувати неповагу до нього, він може зняти її з операції, випхати зі свого відділу. А якщо вона віддасть своє життя йому в руки і визнає все, то чому б йому відразу ж не повідомити про неї? Порівняно з тим, що на неї чекатиме після цього, Лефортово видаватиметься дрібницею. «Захищайся, — подумала вона, — борони себе».

— Я знаю про чудовисько, — гордовито сказала вона. — Я спала в підвалі в Лефортові. Мене прогнали крізь Державну школу номер чотири — школу горобців. Я бачила, як людину душать дротом; йому майже відпиляли голову. Моя подруга Марта зникла в Гельсінкі. Мені сказали, що вона дезертирувала, але я знаю, в чому правда.

Вона усвідомила, що на цій кухні її голос звучить гучно.

«А вона доволі швидко прибирає бойового духу», — подумав Корчной. «Ще трошки», — подумав він.

— Той молодий американець, Неш, він тобі подобався? — спитав він.

— Мабуть, так, — сказала Домініка. — Він був дотепний, поштивий і приємний. Я й не знала, що американці бувають такими.

«Боже мій, я сказала поштивий?» Їй здалось, що прозвучало це по-ідіотському. Він і досі дивився на неї, мерехтячи пурпуровим сяйвом, але спокійним. Вона відчула себе пташкою, загіпнотизованою, нездатною поворухнутися, спостерігаючи, як смарагдово-зелена змія підповзає гілкою до її гнізда.

— У мене складається враження, що ти знала того чоловіка дещо краще, ніж звітувала про це під час завдання в Гельсінкі, — сказав Корчной.

Він спинився й поволі помішав соус, це був єдиний звук на кухні. Голос Корчного був дуже м’який. Треба спробувати.

— Як вони завербували тебе? — спитав він.

Домініка не ворухнулася. Кинула на нього погляд. Відкрила рот, але не могла нічого сказати. Саме тут ризик, небезпека, що позначали її таємне життя, досягли апогею; і це було куди гірше, ніж опиратися тим тварюкам у Лефортові. Її руки тремтіли, коли вона поставила келих. Корчной помішував соус, кухня сповнювалася його щораз більшою пурпуровою булькою, вона відчувала його непереборну волю. «Захищайся, лише ти можеш врятувати себе, іди, забирайся звідси». І тоді Корчной, розсудливий господар, сказав одну видатну річ:

— Домініко, я бачу це й даю тобі нагоду сказати це мені, довіритись мені. Я не завдам тобі шкоди.

«Боже мій, який би слідчий вийшов із нього». Однак її інтуїція підказувала їй, що він говорить правду, він справді захистить її; вона хотіла, щоб він допоміг їй, розділив її тягар, він був потрібен їй.

— Спершу я виконувала накази, намагаючись розкрити його, так само, як і він розкривав мене, — сказала вона, тремтячи. — Це були перегони, щоб побачити, хто кого швидше завербує.

Вона й досі опиралася, досі трималася за край скелі. Це було ухиляння, не зізнання.

Він не дозволить їй зіслизнути.

— Так, звичайно, — сказав Корчной. — Але послухай мене уважно. Я спитав тебе, як вони завербували тебе.

Голос Домініки був майже нечутний, вона була як сновида. Він звів брову, і вона вирішила покласти своє тремтливе серце йому в руку, вийти у відкритий космос.

— Мене не завербували. Я захотіла працювати з ними. Це було моє рішення. Тож так і зробила. На власних умовах.

Корчной набрав у каструльку води з-під крану, поставив її на другу конфорку і вкинув у воду щіпку солі. Він підкликав її до плити, дав їй ложку. Домініка стала над соусом і заходилася помішувати.

— У цій справі взагалі не було закоханості, — сказала вона кволим голосом. — Це був мій вибір.

Корчной не відповів, але вона знала, що вона в безпеці. Вона зависла понад скелею, навколо неї ревів вітер, море знизу розбивалося об каміння, а вона летіла. Вона знала, що з ним вона у безпеці.

Корчной залишився задоволений. Він не розглядав її зізнання як слабкість, дурість чи безрозсудство. Він бачив, як вона все прораховувала, як оцінювала його наміри, та що куди важливіше — як сприйняла цей смертельний ризик, спираючись на свою надзвичайну інтуїцію. Незламна комбінація. А ще зізнання продемонструвало її довіру до нього. Це важливо. Їй треба буде довіряти йому в найближчому майбутньому.

А зараз настала його черга скористатися шансом. За чотирнадцять років він жодного разу не оступився, але їм доведеться стати партнерами, якщо він хоче, аби його стратегія передачі своєї справи спрацювала. Йому буде так само складно розповісти їй усе, як і їй.

Вони стояли пліч-о-пліч біля невеликої плити, у конфорках сичав газ, у сковороді булькотів соус. Дерев’яна ложка видавала м’який звук, майже музичну ноту, стукаючись об алюміній, коли Домініка перемішувала згуслий томатний соус. Вона повернула обличчя до Корчного; з такої близькості її краса була непереборна, та вона її не використала.

— То що ми тепер робитимемо? — тихо спитала вона. — Ви повідомите про мене?

Вона хотіла, щоб він сказав це, оголосив.

— Я повідомлю про тебе, якщо перевариш пасту, — сказав генерал, вкидаючи жменю букатіні в киплячу воду, яка відразу ж завертіла їх, як вентилятор. — І пильнуй, аби соус не пригорав до дна. А я піду зніму піджак і краватку.

Він рушив вузеньким коридором до кімнати, затим зупинився й повернувся до неї. Час.

— Ти можеш подумати, — сказав він, — що моя скорбота не поверне її, але відколи моя дружина померла, я ніколи не вірив у причину смерті; моє серце навіки зашкарубло для Них. Я виконував свою роботу, але більше ніколи не був одним з них. Вони не заробили моєї відданості й так само не заслуговують твоєї. Вони гарантували наше презирство до них.