Нейт наливав вино біля стійки з протилежного боку кімнати, Домініка підвелася й підійшла до нього. Його рука трусилася, коли він наповнював келихи. Він не глянув на неї. Знав, що в той момент, коли вони торкнуться одне одного, він втратить голову. Нейт повернувся обличчям до неї. Подивився на її волосся, губи, бездонну блакить її очей. Його очі казали їй: «Ні, не можна», та щось йому стиснуло горло і закрутило в шлунку, він узяв її обличчя в руки і поцілував, пригадуючи її смак.

Вони нестямно цілували одне одного, начебто хтось збирався розтягнути їх. Домініка вчепилася в його шию і виштовхала на маленький мармуровий балкон, залитий призахідним світлом. Між верхівок кипарисів сновигали голуби, чорні силуети супроти неба. Навколо панувала тиша, і не було чутно бодай подиху вітру. Вона штовхнула його на поруччя балкона, вони, не зронивши й слова, розщібнули пряжку його пояса, підняли її сукню, і Домініка стала навшпиньки, глянувши на нього, як повія у закапелку за Коп’євським провулком. Побілілими пальцями вона схопилася за коване залізо, підняла ногу і звісила її з поруччя. Припала своїми губами до його і вганяла стогони йому в горлянку аж до самого шлунка. Її тіло трусилося, тож вона відпустила поруччя й оповила руками його шию, щоб триматися міцніше. Тремтіння, трусіння і гуркіт на маленькому балконі сполохали голубів на деревах, і вони заширяли, заметалися й засновигали між верхівок кипарисів.

Тримати одне одного в обіймах було чимось солодким, природним і логічним, і цей маленький балкончик перетворився для Домініки на цілий світ, а Нейт став єдиною річчю у ньому, поки його губи припадали до її. Його руки навколо її талії напружились, а її ноги почали зводити конвульсії. Вона прошепотіла «Dushenka» йому на вухо, а у вечірнє небо стрепенулись голуби.

Вони не рухалися дві хвилини, затим Домініка уривчасто задихала крізь його поцілунок і відсторонилася від його обій­мів, розгладжуючи спідницю. Він заправив край сорочки. Вони повернулися всередину. Нейт увімкнув лампу і подав їй келих вина. Вони сиділи одне біля одного, дивлячись поперед себе, не розмовляючи. Ноги Домініки тремтіли, і вона чула гупання власного серця. Здавалося, Нейт збирався щось сказати, але саме в ту мить до кімнати зайшов Бенфорд, щоб забрати їх на вечерю.

***

Сергій Маторін, СВРівський кат із Лінії Ф, сидів за маленьким столиком на подвір’ї у барі «Гаріз» на початку вулиці Венето. Він бачив парадний вхід до готелю Єгорової на Віа-ді-Порта-Пінчана і чекав, коли вже нарешті побачить її саму або Корчного, та більше за всіх він чекав на фігуру молодого американця. Його проворний, як білка, мозок запам’ятав обличчя американця перед від’їздом із Москви. «Вже мав би початись якийсь рух», — подумав він. Маторін відчував важкість у грудях, а в роті йому пересохло.

Йому кортіло вломитися в номер Єгорової, сісти у темряві, в куточку, закутатись у власний оцтово-аміачний тілесний дух, проте він мав суворий наказ від самого начальника Зюганова лишатися цілковито непоміченим. Жодних непотрібних дій, чекати нагоди, не робити ніяких помилок. Маторіна влаштовувало просто собі сидіти й чекати.

Він огледів кількох молодих дівчат, що підіймалися ескалатором із підземної галереї Боргезе, але проігнорував їх, віддавши перевагу своїй останній фантазії про групу афганських жінок і дітей, які зіщулились за вкритим грязюкою камінням на високогірній кошарі під час наступу на Парван. Доки гранати з GP-25 ліниво пролітали над ними, заганяючи їх, жіночі крики змішувалися з м’яким гупанням вибухів, а тоді затихали. Хрипкий сигнал машини, що проїжджала по Венето, прогнав це марево, і Маторін засмутився через це.

На оливковій олії підсмажити часник до золотистого кольору, затим дістати. У ту ж олію додати вершкове масло та ложку ботарги і слідкувати, щоб вона не пересмажилась, інакше стане гіркою. Додати пасту аль денте і підсмажувати, помішуючи, до утворення скоринки. Зняти з вогню; додати ще порцію масла і другу ложку ботарги. Присипати свіжонарізаною петрушкою.

Резидент Анатолій Голов дуже стривожився б, якби дізнався, скільки всього команда «Оріон» припускала про нього, спостерігаючи його роботу на вулиці. Це маестро, казали вони, інтелектуал і артист. Він не слідував недолугим правилам СВР, не користувався надто складними швидкісними маршрутами втечі від стеження, зухвалими маневрами, наступальними «провокаціями» в кінці маршруту. Стиль Голова відображав усі його роки, проведені оперативним офіцером у Європі та Америці. Його маршрути загравали зі спостереженням, були в злагоді з ним, і лише після довгих годин обачних маніпуляцій він розбивав їм серце. Одначе «Оріони» визначили шаблони, вподобання, переваги маршрутів Голова. Він не усвідомлював цієї своєї стильної передбачливості, того, що він просто таки сповіщає їм свої улюблені маневри. Одним із них було виконати rybolovnyi krjuchok — рибальський гачок — розворот на маршруті за приблизно три чверті зазвичай прямого і нескладного шляху. Це був до вбивчого ефективний маневр, завдяки йому він просто зникав.

Рибальський гачок Голова плутав наглядачів, які вже впродовж кількох місяців проводжали поглядом задню панель його автомобіля. Роздратовані команди вже були готові дати йому добрячої прочуханки, тричі затиснувши його машину і майже взявши його в районі Белтвею, та він однак вислизав. «Оріони», спостерігаючи з-за лаштунків, були терплячіші. Вони тихенько вивчали цей маневр Голова, хотіли зрозуміти його, оцінити, підтвердити те, про що почали здогадуватись. По тому, як він дематеріалізувався, стрижень рибальського гачка починав слугувати справжнім компасом маршруту Голова; він вказував на точку призначення — і його агента — так само точно, як верхній край Великого Возу вказує на Полярну зірку.

Це була справдешня математика. Голов міг би бути в безпеці, якби проходив традиційні п’ять МВС на рік. Утім російські шпиги у вашингтонській резидентурі потрапили в облогу. Вони всі, а перш за все Голов, мали роботу, контакти, джерела. Він мав необхідність леліяти ЛЕБЕДЯ, а ще повинен був лишатися непоміченим під час зустрічей із нею. А це потребувало два-три МВС на тиждень. Подібно до старої кінозірки, що хапається за будь-яку роботу, Голов почав перегравати у своїх трюках.

Сидячи надвечір за великим столом у заміському «Меріленд сізлері», члени групи «Оріон» скористалися спеціальною пропозицією для ранніх гостей. Сьогодні зібралась невелика команда, лише п’ятеро чоловік, але особливої різниці не було. Вони ж бо всі старі рок-зірки.

Свого часу Орест Яворський встановив начинені електронікою полістиренові пеньки серед снігів Фульдського проходу, аби слухати опівнічний грюкіт радянських танків. Мел Філіпо за руку вивела свого засліпленого агента з Брашова. Кліо Бавізотто грала Шопена для Тіто в той час, як її чоловік зламував сейф на другому поверсі. Джонні Пармент завербував в’єтконгівського генерала в Ханої під самим носом у команди спостереження з двадцяти чоловік. А в кінці столу сидів «Філософ» Сократ Бербанк — під вісімдесят років, з борідкою, тричі одружений і тричі розлучений, Будда, який винайшов техніку «Люк» і котрий, із заднього сидіння, роздавав накази і керував командою.

За плечима Бербанк мав неабиякий досвід проведення операцій. Коли йому було ледь за двадцять, то витягнув агента і свою родину з Будапешта, пройшовши повз танки на площі Героїв. Він встановлював посадкові маяки на приречених пляжах затоки Свиней. Він сидів у перегрітій конспіративній квартирі в Берліні, витягуючи інформацію з радянського вищого офіцера, одурілого від горілки, тримаючи тазик із блювотою між колінами у росіянина. Навіть Бенфорд не втручався, коли «Оріонами» керував Бербанк, тримаючи пальцями восковий олівець і ламіновані карти вулиць на колінах — Тулуз-Лотрек із радіоприймачем, що м’яко говорить до амеби.