— Ми хвилювалися за тебе, звісток не було дуже довго.
Пурпурова й мерехтлива, така, як вона й пам’ятала.
Вона відпустила його руку.
— Зі мною все добре, — сказала. — Працюю з генералом.
Принаймні тепер можна не приховувати цієї таємниці.
Йому не хотілося говорити з нею про МАРБЛа, бо правила секціонування ускладнювали це для нього. Він багато разів прокручував те, що скаже їй при зустрічі: як він щодня думав про неї, як багато вона важить для нього, але все вийшло не так.
— Я радий, що ти приїхала, — сказав він. — Нам є багато про що поговорити.
Він чув свої недолугі слова, слова куратора агентів середньої ланки. Вже зовсім скоро він вивчатиме графік зустрічей із нею як з агентом.
Домініка бачила, як йому ніяково — його гало пульсувало, ніби витанцьовуючи під ритм серця. Вони мовчки поглянули одне на одного, і Домініка напружилась, бо знала, що ще кілька секунд — і вона сама обплете його шию руками, якщо він не зробить перший крок.
Почулося легке клацання пальцями, і Нейт звів голову. Їм махав Бенфорд; вони з Корчним уже стояли. Бенфорд показав пальцем і почав іти. Нейт жестом висловив згоду, відтак рушив за двома чоловіками разом з Домінікою.
***
Вони вчотирьох сиділи в елегантній вітальні номера Бенфорда в готелі «Альдрованді», що з протилежного боку парку. Приглушені землянисті тони, ваза з квітами, сліпучо-біла мармурова підлога. Бірюзовий басейн у саду під вікном, закритий рядом кипарисів. Вітерець, що заходив крізь відчинені двері балкона, спіралями закручував легкі білі портьєри. На барній стійці в мідному відеречку стояла невідкоркована пляшка вина.
Вони сиділи навколо кавового столика, портьєри напиналися й спадали. Бенфорд почав говорити — і ніяк не вгавав — про цю доволі унікальну ситуацію з МАРБЛом та Домінікою.
— Ну це вже занадто, — сказав Бенфорд. — Найгірше недотримання правил безпеки. Нам треба негайно внести поправки.
— Блискуча ідея, — сказав МАРБЛ. — Я б також хотів обговорити з вами цю тему, Бенфорде, приватно. Боюся, що буде краще, коли, бодай на хвилинку, Домініка вийде з кімнати. І хоча я й надзвичайно ціную, що мною, як офіцером, займається Натаніель, я впевнений, він буде не проти скласти компанію Домініці.
Вони вдвох вийшли з кімнати, і МАРБЛ повернувся до Бенфорда, який саме закурював сигарету.
— Хоча вона молода і пристрасна, зате дуже кмітлива, — сказав МАРБЛ. — Відколи я взяв її у свій відділ, вона дивилася на мене, нічого не казала, оцінювала. Я знав, про що вона думає. Зробив так, що вона сама зізналася про вербування в Гельсінкі. Власне, про це я також здогадувався. Ви взагалі збиралися розповісти мені це?
Бенфорд стенув плечима.
— Тож я розповів їй про себе, непрямо, але вона одразу ж усе зрозуміла. Ми час від часу говоримо. Про ризик, небезпеку, роботу — про проникнення в Центр. Вона слухає, не змигнувши, не смикнувшись. Я дуже задоволений, — сказав МАРБЛ.
— Це втішає, — сухо сказав Бенфорд. — Але я й досі вважаю, що, будучи жінкою-молодшим офіцером у вашій Службі, вона матиме труднощі у своїй кар’єрі. Доки вона здобуде якусь значну посаду, минуть роки, якщо це взагалі колись станеться.
— Ти знаєш Гру не гірше за мене, Бенфорде, — сказав МАРБЛ. — Ті, хто починає з малого і росте у своїй ролі, стають найкращими, найнадійнішими. Вона ідеально підходить.
— А вона зможе здати тебе? Вона здатна на це?
— Зможе, якщо не розумітиме, що робить. Це додасть переконливості її роботі, так її шок буде щирим. Хай там як, вона слідуватиме моїм інструкціям. Я переконаний у цьому.
— Це безглуздо, — сказав Бенфорд. — Зараз ти потрібен нам більше, ніж будь-коли. Лише припустити, що ми втратимо тебе, перш ніж…
Він затоптав свою сигарету в кришталевій попільничці.
МАРБЛ похитав головою.
— Нам не вдасться розрахувати час. Я не можу знати, наскільки близько вони підібралися до мене. Ваня активізувався. Окрім kanareyka zapadnya…
— Переклади, будь ласка, — сказав Бенфорд.
— …він запустив пастку на канарейок, і Бог його знає, що ще вони запланували з Зюгановим.
— До чого це ти? — сказав Бенфорд.
— Я до того, що в мене може бути як удосталь, так і обмаль часу. Вкрай важливо підготувати Домініку якомога скоріше. Якщо мене спіймають, перш ніж вона викриє мене, ми втратимо всю перевагу.
— Даруй мою французьку, але «блядь», — сказав Бенфорд.
— Годі скиглити, друже мій. Ми робимо щось досі нечуване в нашій грі. Ми обмінюємо ще десь із рік-два інформації від мене на нового розвідника, який має потенціал пропрацювати ще двадцять-двадцять п’ять років. І це надихає.
Бенфорд похитав головою.
— Це не те, заради чого ти працював усі ці роки, ризикуючи і наражаючись на небезпеку. Ти заслужив на гідну пенсію, на винагороду.
— Моєю винагородою стане залишити все, як є, і продовжити нашу роботу завдяки їй. Нам — мені й тобі — лишилося тільки обрати слушний момент, — сказав МАРБЛ.
— Мабуть, ця римська поїздка — не відповідний час, — сказав Бенфорд, закурюючи ще одну сигарету. — Ми не хочемо чекати надто довго, але я волів би почекати достатньо, аби побачити, чи мій невеличкий тест дасть якісь плоди.
— Який тест? — сказав МАРБЛ.
— Я повідомив, що американський кріт хворий на оперізувальний лишай. Це те, що, за твоїми словами, Єгоров сказав Назаренку.
— Бідолашний Назаренко. А можна спитати, кому ти згодував цю інформацію? — спитав МАРБЛ.
— П’ятнадцяти членам СКРК, посадовцям із Пентагону, кільком працівникам Білого дому, — сказав Бенфорд. — Достатньо невелика група, щоб ми мали змогу перевірити, чи не відгукнеться до нас ця пастка на канарейок.
— Vsego dobrogo, друже мій, — сказав МАРБЛ. — Щасти вам. Я пильно прислухатимусь і повідомлю в разі, якщо бідолашний Назаренко вистрибне у вікно.
— Дуже доречно, — сказав Бенфорд, — якби ж ти міг пильно простежити за ще кількома варіантами…
— У мене є один план, але про це пізніше, — сказав МАРБЛ.
***
Нейт з Домінікою сиділи в його кімнаті й тихенько розмовляли. Він виглядав байдужим, та вона знала, що це не так, бачила напруженість його аури. Він повторив, що хвилювався за неї, вони всі чекали якоїсь звістки, і всім відлягло, коли генерал Корчной повідомив, що вона в безпеці. Він винуватив себе в тому, що сталося, в тому, що її відкликали до Москви. Але тепер вони можуть відновити стосунки, знову працювати разом. Домініці подумалось, що він говорить, як офіцер-куратор агента, ким він, власне, й був. Він хвилювався, а потім йому відлягло. Chto za divo! Дива та й годі.
Нейт сам чув, що верзе дурниці. Він усвідомлював, що в сусідній кімнаті сидять ті двоє, усвідомлював усю ніяковість цього моменту, знав, що мусить зберігати контроль. Він затнувся й замовк, побачивши її обличчя. Виглядала вона елегантно, неймовірно, стримано. Він пригадав цей вираз, вигин її уст. Вона починала сердитись. Нескінченні місяці, проведені в розлуці, не знаючи, чи жива вона, і вже в першу годину з нею він починає дратувати її.
«І що далі?» — подумала вона. Вони давно не бачились, і вона плекала якісь надії, втім, вочевидь, все буде інакше. Їм уже не повернути тих бурхливих днів у Гельсінкі, коли вона вислизала з будівлі резидентури Волонтова, сховавши під светром викрадені документи. Довгі пообіддя у маленькій, осяяній сонцем конспіративній квартирі, коли вона готувала їжу на маленькій плиті, залишились у минулому. Як і маленька, залита місячним сяйвом кімната.
Яка ж вона дурна fantazerka, легковажна мрійниця. Ну гаразд, тоді вона також поводитиметься по-діловому і не подарує йому цього. Домініка брутально розповіла Нейту про своє відкликання до Москви, про камери в Лефортові, про нескінченні дні допитів, ляпаси і пурпурові губи, як у шафах у кінцях коридорів скрипіли стіни, коли її шпурляли об них.
Його обличчя зблідло, коли вона розповіла йому, що тримала в думках його образ, і це допомогло їй вижити, як вона несла його з собою крізь коридори до наступного кабінету. Нейт ніяк не зреагував на це, однак вона побачила його очі, пурпурова димка над ним напружилась від емоцій. Приголомшений, він встав із крісла.