— Забаганка для Бейлі, — починає вона, примушуючи до цього саме брата, а не когось іншого, зв’язуючи його обіцянкою. Відтак хлопчик почувається неспокійно ще до того, як сестра озвучує, у чому ж її забаганка. Вона робить драматичну паузу й декламує: — Забаганка для Бейлі — залізти до Нічного Цирку.

Міллі від несподіванки задихається. Брати Маккензі забувають жбурнути жолуді й зводять погляди на неї — ніхто вже й не пам’ятає про білок. Широка посмішка розквітає на обличчі в Керолайн, коли вона дивиться вниз, на Бейлі.

— І принеси нам щось звідти як доказ, — додає вона, неспроможна стримати нотки тріумфу в голосі.

Цю забаганку неможливо виконати, і кожен із них це знає.

Бейлі оглядає поле, на якому, наче гори посеред долини, стримлять циркові шатра. У денні години там геть тихо, ніхто не сміється, не грає музика та не юрмляться люди. Просто купка смугастих наметів, що в променях пообіднього сонця видаються не чорно-білими, а жовтувато-сірими. Усе це має дивний вигляд, можливо, трохи загадковий, але не надзвичайний. Принаймні не опівдні. «І не так уже це й страшно», — думає Бейлі.

— Я зроблю це, — каже він. Зістрибує зі своєї низької гілляки й рушає навпростець через поле, не чекаючи на відповідь інших і не бажаючи, щоб Керолайн змінила свою забаганку. Він точно знає, що вона сподівалася почути від нього «ні». Повз його вухо свистить жолудь, але більше нічого не відбувається.

Бейлі й сам не може пояснити чому, але крокує до цирку досить рішуче.

Усе видається таким самим, як тоді, коли він уперше побачив цирк. Йому ще не було й шести років.

Тоді цирк з’явився на цьому ж місці і, здається, ніколи не полишав його. Наче усі ці п’ять років, коли поле стояло голе, він просто був невидимий.

Коли Бейлі ще не було навіть шести, йому не дозволили піти до цирку. Батьки вважали, що він занадто маленький, і йому лишалося тільки зачудовано роздивлятися звіддаля намети й вогні.

Хлопчик сподівався, що цирк пробуде там достатньо довго, поки він не виросте, але за два тижні той без попередження зник, зоставивши замалого Бейлі з розбитим серцем.

І ось тепер він повернувся.

Цирк приїхав лише кілька днів тому й досі править за новину. Якби він був тут довше, Керолайн найімовірніше вигадала б іншу забаганку, але в містечку всі теревенять лише про нього. А дівчинці подобається, щоб її забаганки були саме на часі.

Попередньої ночі Бейлі вперше по-справжньому познайомився із цирком.

Це було геть не схоже на все, що він коли-небудь бачив. Вогні, костюми — усе було інакшим. Наче хлопчик утік зі свого повсякденного життя й потрапив до іншого світу.

Він чекав на виставу. На щось таке, що дивляться, сидячи на стільці.

Але швидко зрозумів, як сильно він помилявся.

Цирк треба було досліджувати.

І Бейлі доклав до цього всіх зусиль, хоча й почувався абсолютно неготовим. Він не знав, який обрати намет із десятків можливих, кожна вивіска вабила його, натякаючи на те, що чекало всередині. А за кожним вигином смугастої доріжки з’являлося більше наметів, більше знаків, більше таємниць.

Бейлі знайшов шатро з акробатами і, закинувши голову, аж поки не заболіла шия, довго дивився, як вони крутяться й падають штопором. Він поблукав наповненим дзеркалами наметом, де на нього витріщалися широко розплющеними очима сотні й тисячі Бейлі в однакових сірих кашкетах.

Там навіть їжа була чудовою. Яблука в такій темній карамелі, що здавалися аж чорними, але залишалися свіжими, хрусткими й солодкими. Шоколадні кажани з неймовірно тонкими крильцями. Найсмачніший сидр із тих, які Бейлі доводилося куштувати.

Усе було магічним. І здавалося, що так триватиме завжди. Жодна доріжка не уривалася, вони лише звивалися або закручувалися назад, до внутрішнього двору.

Опісля він не міг знайти слів, щоб усе описати. І лише кивнув, коли мама запитала, чи сподобалося йому.

Вони пішли раніше, ніж йому хотілося. Якби батьки дозволили, Бейлі залишився б там на всю ніч — так багато було цікавинок для дослідження. Але вже за кілька годин його відвели додому й відправили в ліжко, підкупивши обіцянками повернутися наступними вихідними, хоча Бейлі з острахом згадував, як несподівано цирк зник минулого разу. Щойно вони вийшли за огорожу, хлопчикове серце защеміло.

Бейлі замислюється, чи не погодився на забаганку почасти тому, що хотів швидше повернутися до цирку.

Щоб перейти поле, хлопчик витрачає майже десять хвилин, і з кожним кроком намети стають більшими й страхітливішими, а рішучість кудись зникає.

Бейлі вже вигадує, як можна принести щось як доказ, не заводячи досередини, коли раптом опиняється перед огорожею.

Ворота вищі за нього щонайменше втричі, у денному світлі літери LE CIRQUE DES RÊVES майже неможливо розрізнити, хоча кожна з них завбільшки, мабуть, із добрячий гарбуз. Та й металеві вензелі довкола літер нагадують Бейлі гарбузове гудиння. Ворота зачиняються страшенно складним на вигляд замком, а невеличкий кучерявий напис над ними повідомляє:

і ще нижче звичайними маленькими літерами:

Бейлі не знає, що означає «зійдуть кров’ю», але йому не дуже подобається, як це звучить. Удень цирк видається дивним і занадто тихим. Не чути ані музики, ані галасу. Лише пташки співають неподалік і шепочеться листя на деревах. Схоже, що навколо ні душі, наче все тут збезлюдніло. Тільки пахне так само, як уночі, хоча трішки слабше: карамеллю, попкорном і димом багать.

Бейлі озирається на поле. Усі інші досі сидять на дереві та звідси здаються крихітними. Безсумнівно, вони спостерігають за ним, тож хлопчик вирішує обійти паркан з іншого боку. Він уже не впевнений, що справді збирається це втнути, але якщо таки наважиться, краще обійтися без свідків.

Більша частина огорожі, що простягається від воріт, упритул наближається до наметів, тож пролізти тут не вдасться. Бейлі йде далі.

За кілька хвилин по тому, як дуб зникає з очей, хлопчик знаходить частину огорожі, котра не притуляється до намету, а відмежовує невеличку доріжку, схожу на алею між шатрами. Доріжка закручується довкола одного з наметів і зникає за рогом. Ідеальне місце, щоб спробувати потрапити всередину.

Бейлі розуміє, що по-справжньому хоче туди увійти. Не лише через гру-забаганку, а й через власну цікавість. Жахливу, невиправну цікавість. А десь глибоко, під прагненням довести щось Керолайн та її зграї, під цікавістю, тліє бажання повернутися до цирку.

Металеві ґратки грубі й гладенькі. Бейлі навіть не потрібно пробувати, аби зрозуміти, що він не зможе через них перелізти. Окрім того що внизу немає куди поставити ногу, так ще й нагорі паркан прикрашено масивними залізними завитками, котрі чимось нагадують списи. Не надто загрозливі, але й не дуже гостинні.

Але паркан було збудовано зовсім не для того, щоб зупиняти десятирічних хлопчиків. Хоча ґратки й міцні, розташовані вони десь на відстані фута одна від одної. А Бейлі такий худорлявий, що досить легко зможе між ними протиснутися.

Якусь хвилинку він вагається, але розуміє: якщо хоча б не спробує, згодом буде себе ненавидіти, і не має значення, що трапиться потому.

Хлопчик гадав, що відчуття будуть схожими на нічні, але коли він прослизає крізь ґрати й опиняється на доріжці між наметами, почувається так само, як за парканом. Якщо вдень тут також панує магія, він її не відчуває.

Цирк здається абсолютно покинутим — ніде ані робітників, ані артистів.

Усередині ще тихіше. Пташиного співу більше не чути. Листя, що шаруділо під ногами з іншого боку паркану, не перелізло разом із Бейлі за ґратки, хоча між ними достатньо місця, щоб вітерець міг занести кілька листочків.

Хлопчик розмірковує, куди має йти та що можна вважати Доказом того, що він виконав забаганку. Схоже, тут немає нічого, що можна взяти із собою, лише гола земля й смугасті боки наметів. У денному світлі шатра мають несподівано старий і поношений вигляд, і Бейлі замислюється, як давно подорожує цей цирк і куди він прямує, коли від’їжджає звідси. Він гадає, що десь мусить бути цирковий поїзд, хоча на найближчій станції його немає й ніхто ніколи не бачив, щоб він колись приїжджав чи їхав геть.