Коли доріжка уривається, Бейлі повертає праворуч і опиняється в новому ряду наметів, кожен із яких має двері й табличку з рекламою. «Політ уяви», — повідомляє одна; «Загадки етеру», — інтригує інша. Хлопчикові аж дух перехоплює, коли він минає наступну — «Страхітливі тварюки й незвичні потвори», — але зсередини не чутно ані звуку. Він так і не знаходить, що можна взяти із собою, оскільки цупити вивіску йому не хочеться, а крім них тут трапляються лише клаптики паперу та шматочки попкорну.

Намети відкидають у пообідньому сонці довгі тіні, що тягнуться висхлою землею. Подекуди її пофарбували чи вкрили білою пудрою, подекуди — чорною. Бейлі бачить під фарбою коричневу багнюку, яку вже перемісили сотні ніг. Він замислюється, чи щоночі тут поновлюють фарбу на землі, і завертає за ріг, а оскільки дивиться під ноги, то мало не наштовхується на дівчинку.

Вона стоїть посеред доріжки між наметами. Просто стоїть, наче чекає на нього. На вигляд їй приблизно стільки ж років, скільки йому. Убрана вона в щось, що можна назвати хіба що сценічним костюмом, бо звичайним одягом це точно не назвеш. Білі черевики з безліччю ґудзиків, білі панчохи й біла сукеночка, пошита з клаптиків усіх можливих тканин: шматочки мережива, шовку й бавовни, зшиті докупи, — а поверх цього ще й короткий білий військовий піджак і білі рукавички. Кожен сантиметр від шиї до пальчиків ніг укритий чимось білим, і серед цієї білизни руде волосся здається ще більш шокуючим.

— Ти не мав би бути тут, — тихенько каже руда дівчинка.

У її голосі не чути ані хвилювання, ані навіть здивованості. Бейлі кілька разів кліпає на неї, перш ніж спромогтися відповісти.

— Я... ну, я знаю, — каже він, і йому самому ці слова здаються найдурнішими у світі, але дівчинка просто дивиться на нього. — Перепрошую, — додає він, і це звучить іще безглуздіше.

— Тобі, мабуть, краще піти, поки тебе не побачив хтось інший, — каже дівчинка, озираючись через плече, але Бейлі не знає, що вона очікує там побачити. — Звідки ти прийшов?

— Ззаду, ну... — Бейлі крутиться навсібіч, але не може сказати, яким шляхом він ішов: доріжка вигинається, і він не бачить жодної вивіски, щоб упізнати ті, котрі минав. — Я точно не знаю, — каже він.

— Гаразд, ходи зі мною. — Дівчинка бере його руку у свою, обтягнуту білою рукавичкою, і тягне хлопчика до одного з проходів. Поки вони минають намети, вона більше нічого не каже, але на розі змушує його зупинитися, і вони нерухомо стоять майже хвилину. Коли Бейлі розтуляє рот, аби запитати, на що вони чекають, вона просто притискає пальці до його губ, аби хлопчик замовк, і за кілька секунд рушає далі.

— Ти можеш протиснутися крізь ґратки? — питає дівчинка, і Бейлі ствердно киває. За одним із наметів вона рвучко повертає до проходу, котрий хлопчик навіть не помітив, і ось знову з’являється паркан, а за ним поле.

— Вилазь тут, — каже руда. — Усе буде гаразд.

Вона допомагає Бейлі протиснутися крізь ґрати, котрі в цій частині паркану розташовані дещо щільніше. Опинившись з іншого боку, Бейлі повертається обличчям до дівчинки.

— Дякую, — каже він, бо не може придумати нічого кращого.

— Будь ласка, — відповідає дівчинка. — Але тобі варто бути обережнішим. Ти не повинен залазити сюди протягом дня, Це порушення.

— Я знаю, вибач, — каже Бейлі. — Що означає «сходити кров’ю»?

Дівчинка сміється.

— Це означає, що вони випустять із тебе всю кров, — пояснює вона. — Хоча не думаю, що вони й справді так чинять.

Вона повертається й рушає назад до проходу.

— Почекай, — каже Бейлі, хоча не знає, навіщо просить її почекати. Руда повертається до огорожі. Вона не відповідає, лише чекає, щоб почути, що він збирається сказати. — Я... я мушу принести щось назад, — каже він і одразу ж шкодує про свої слова. Дівчинка морщить лоба, уважно роздивляючись його крізь ґрати.

— Принести щось назад? — перепитує вона.

— Угу, — погоджується з іншого боку огорожі Бейлі, утупивши погляд у свої потерті коричневі черевики. — Це була забаганка, — додає він, сподіваючись, що вона зрозуміє.

Дівчинка всміхається. Якусь мить вона кусає губу й здається замисленою, а тоді стягує з руки одну з білих рукавичок і передає йому крізь ґратки. Бейлі вагається.

— Усе гаразд, бери, — запевняє руда. — У мене є цілий ящик таких.

Бейлі бере з її рук білу рукавичку та кладе до кишені.

— Дякую, — каже він знову.

— Будь ласка, Бейлі, — відповідає дівчинка, і, коли вона знову повертається, щоб піти, він більше нічого не каже, тож руда зникає за рогом смугастого намету.

Бейлі довго стоїть там, перш ніж знову перетнути поле. Коли він приходить до дуба, там уже нікого немає, лише на землі лежить купа жолудів і сонце починає сідати.

На півдорозі додому він розуміє, що не казав дівчинці, як його звуть.

Лондон, лютий 1885

Опівнічні Прийоми — традиція la maison[6] Лефеврів. Спочатку це була Чандрешева примха, спричинена хронічним безсонням, нічним способом життя, пов’язаним із театральним розкладом, і природженою неприязню до етикету поважних вечірок. Звичайно, існують заклади, де можна повечеряти навіть після зачинення театру, але жоден із них не задовольняє вибагливих Чандрешевих смаків.

Саме тому він почав улаштовувати ретельно продумані вечері з кількома змінами страв, першу з яких подають опівночі. Завжди точнісінько опівночі, тієї миті, коли дідусевий годинник у фойє починає вибивати нову годину, перші тарілки з’являються на столі. Чандрешеві здається, що це додає церемонії урочистості. Перші Опівнічні Прийоми були негучними — лише кілька друзів і колег. Але з плином часу вони почастішали та стали екстравагантнішими, завжди перетворювалися на якусь підпільну сенсацію. У певних колах люди палко мріяли отримати запрошення на Опівнічний Прийом.

Утім, ці вечері лише для обраних. Хоча час від часу на них збирається близько тридцяти людей, часом їх лише п’ятеро. Зазвичай гостей від дванадцяти до п’ятнадцяти. Але, незалежно від кількості запрошених, страви завжди подають вишукані.

Чандреш ніколи не готує меню для таких вечер. На схожих прийомах (якщо котрісь із них можна вважати схожими) гості, трапляється, отримують каліграфічне меню на цупкому папері, де кожну страву описано з усіма подробицями або лише подано перелік назв, що інтригують.

Але Опівнічні Прийоми й без того сповнені нічних таємниць, і Чандрешеві здається, що відсутність меню, такої собі мапи для кулінарної подорожі, лише додає нових вражень. На стіл подають страву за стравою — щось можна легко впізнати, наприклад куріпку, кролика чи ягня, яких подають на банановому листі, запеченими з яблуками чи прикрашеними вимоченими в бренді вишеньками. Інші смаки, загадковіші, причаїлися в солодких соусах чи пряних супах; м’ясо, яке непросто впізнати, ховається в здобі або глазурі.

Якщо заінтригована вечерею гостя поцікавиться природою конкретної страви, запитає про походження закуски чи приправу, про смак, який вона не може упізнати (навіть ті, у кого найчутливіші рецептори, ніколи не можуть упізнати всіх смаків), вона не отримає задовільної відповіді.

Чандреш лише зауважить: «Рецепти належать шеф-кухарям, і я не наважуюся втручатися в їхні таємниці». Зацікавлена гостя повернеться до своєї таємничої тарілки, можливо, гадаючи, що, попри всі секрети, страва дійсно справляє враження, і далі міркуватиме про те, що саме так надзвичайно смакує, упадаючи з кожним новим шматочком у глибоку задумливість.

Розмовляють на Прийомах здебільшого під час зміни страв.

Насправді Чандрешеві подобається не знати всіх інгредієнтів, не заглиблюватися в техніку приготування страв. Він стверджує, що така непоінформованість вдихає в кожну тарілку життя, перетворює їжу на щось більше, аніж просто сукупність продуктів.

(«Ах, — зауважує гостя, коли про це знову заходить мова, — ви з тих, хто воліє просто сказати час, а не поратися з коліщатками годинника».)